– Що ще?
– Немирівський сотник Берендей…
– І цей теж? О боже!..
– Цей випустив з ями кількох в'язнів, не поклавши за них у казну жодного шеляга… Кажуть, на цьому він добренько погрів руки… І з корчми не вилазить!
– Це все?
– Все.
– А як переселенці?
– Злидота… Перетрусили – жодного злотого не знайшли… Тимчасово поселилися на Шполівцях. А весною примусимо орати, сіяти…
– А ті… дівчата?
– їх поселено, як і наказано вашою ясновельможністю, тут поряд… На Викітці… Стежу за кожним кроком…
– А турки?
– Азем-ага взяв на службу.
– Умгу… Це добре… Однак їх треба остерігатися, бо вони про все доповідатимуть Азем-азі.
– А той – кам'янецькому паші Галілю, великому візирові або й самому султанові, – додав Многогрішний.
– Про це міг і не нагадувати: сам знаю… А ось хто з наших доносить Азем-азі – оце я хотів би знати!
– Хто ж? Астаматій і Варениця, безперечно, причетні до цього…
Юрась кисло скривився.
– А може, й ти? Га?
Многогрішний злякано перехрестився.
– Що ви, пане гетьман!.. Ось вам хрест – я вам найвіддані-ший слуга! Як пес, ладен кожному вашому недругові горло перегризти!
– Гаразд, гаразд, вірю, – недбало махнув рукою гетьман, а потім, бачачи, як його слова схвилювали хорунжого, додав:- Ти єдиний, на кого я можу покластися… Що ж пропонуєш зробити з цими зрадниками?
– Пропонувати і вирішувати має ваша ясновельможність. А моя справа – доповісти про все правдиво, як на духу.
– Ти схопив їх?
– Без вашого наказу? – здивувався Многогрішний. – Як би я посмів?
– Схопити злодюг! Негайної І тримати під посиленою вартою!.. Трохи зміцнію – сам говоритиму з ними!
– Буде зроблено, ваша ясновельможність. Але…
– Ну, що ще?
– Кого ж призначити на їхні місця?
На якусь мить Юрась задумався. Потім рішуче сказав:
– Без наказного гетьмана обійдусь: сам управлюсь! Полковником призначу Коваленка, а сотником… – він зробив паузу, пильно оглянув Многогрішного. Той схилив віддано голову, ніби чекав подяки за вірну службу. – А сотником… будеш ти, Свириде! Служи мені щиро – і я ніколи не забуду про тебе!
– Дякую, ваша ясновельможність. – Многогрішний схопив невелику білу руку гетьмана і чмокнув масними губами.
– Гаразд, іди! І зроби все, як я казав!
Задкуючи і кланяючись. Многогрішний вислизнув за двер!
Була неділя. Гетьман устав рано, ще до сходу сонця. В супроводі своїх старшин сходив до заутрені, поставив свічку перед образом матері божої за своє видужання, а другу – перед образом спасителя – за душу свого батька Богдана. Повернувшись додому, поснідав, випив гарячого молока з медом – і відчув себе зовсім здоровим. Одягнувшись у теїь'іий кожух, покритий сірим угорським сукном, узув иалянки і вийшов надвір.
У вічі вдарило яскраве сонячне проміння. З гіллястих яворів з криком знялося вороння. Гетьман примружив очі, глибоко вдихнув морозне повітря, що пахло ранковим димом, і зійшов з ганку.
На просторому майдані вишикувався загін татар, що прибули до Криму для заміни тих, котрі відбули півроку і мали повернутися додому. У гостроверхих круглих шапках, оторочених хутром, у заяложених овечих кожухах, вони стомлено сиділи на невеликих кошлатих конях і байдуже дивилися на невисокого блідого гетьмана Іхмельніскі та гурт старшин за його спиною. За плечима у кожного з них стриміла споконвічна зброя кочовика – лук, сагайдак зі стрілами, круглий щит, оббитий бляхою або цупкою бичачою шкірою. Біля боку – шабля.
Гетьмана оточили старшини на чолі з Азем-агою і Свиридом Многогрішним. Він привітався з кожним кивком голови, а сал-тану Газї-бею, котрий мав від'їжджати днями до Криму зі своїми людьми, і Чогаку, котрий щойно прибув, щоб замінити Газі-бея, потиснув руки.
– Спасибі, салтане, за добру службу, – сказав гетьман Газі-бею. – Передай ханові Мюрад-Гірею, що я дуже задоволений тобою і твоїми воїнами!
– Передам, гетьмане, – відповів той, похмуро дивлячись собі під ноги. – Приємно чути похвалу… Однак ми служили не тільки за похвалу.
– Що ти маєш на увазі, салтане?
– Мої люди незадоволені… Вони повертаються з порожніми руками, гетьмане… Треба мало-мало платити.
– Ти ж знаєш, салтане, що платити зараз нічим… Така війна пройшла нашим краєм… Трохи розживемося – заплатимо!
– Ми не просимо золота, гетьмане. Дозволь нам мало-мало ясир брати…
– Ясир?.. Ти ж знаєш, салтане, що наша земля зовсім опусті-'іа. Де ж ви будете ясир брати? З ким тоді я зостануся?
– Україна велика, ми знайдемо, де взяти, – ошкірився Газі-бей, відчувши в словах гетьмана таємну згоду, але, щоб остаточно змусити його погодитися, додав:- Якщо не дозволиш, гетьмане, поїдемо й так… Як у вас кажуть, облизня впіймавши… Але як подивляться на це люди салтана Чогака? Чи захочуть вони служити тобі за спасибі? Боюся, що повернуть коней і помчать вслід за нами…
Це була неприхована погроза. Юрась глянув на Чогака, той міцно стиснув осмалені морозом губи, відвів очі. Низькорослий, кривоногий, він скидався у своєму кожусі вовною назовні на ведмедя, але погляд мав бистрий, вовчий. Знав Мюрад-Гірей, кого прислати: цей не тільки захистить гетьмана, а й з горла вирве здобичі І без нього не можна – на кого ж тоді спертися?
– У Немирові я забороняю брати ясир! – роздратовано крикнув Юрась Хмельницький. – їдь собі з богом, салтане Газі-бей!
Газі-бей опустив повіки, щоб приховати від гетьманського почту радісний блиск очей. Слова гетьмана означали згоду брати ясир повсюди, окрім Немирова. Він знав, що люду в краї залишилося небагато, але все ж достатньо для того, щоб узяти якусь сотню-другу бранців. А якщо чутка про це дійде до великого візира чи, боронь боже, до самого султана, то можна буде завжди послатися на дозвіл гетьмана…
– Якші, якші, великий гетьмане! – закивав він головою. – У Немирові ми нікого й пальцем не зачепимо… Мало-мало зберемося – і гайда в дорогу!
Юрась не відповів нічого і, відвернувшись від Газі-бея, зустрівся поглядом з мурзою Кучуком. Він любив і поважав аккерманського мурзу за незвичайну хоробрість і прямоту, хоча знав, що це найжорстокіший нападник і людолов, котрий вивів з України не одну тисячу бранців.
– Салям, мурзо, – усміхнувся до нього гетьман. – Гадаю, ти не поспішаєш додому? Ще послужиш мені?
– Ні, не поспішаю, гетьмане. Я залишуся до весни… Але як тільки сніг зійде з землі, вирушу в рідну сторону. Мої люди вже скучили за домівкою і за своїми близькими.
– Спасибі тобі, Кучук. Я скажу візирові, що ти чесно і самовіддано служиш падишахові.
Потім Юрась підійшов до Младена, Ненка і Якуба, котрі стояли серед старшин, і привітав їх зі вступом на службу в його військо.
– Де ваша сестра, ага? І та друга дівчина? Здається, Стеха? – звернувся він до Ненка по-турецькому.
– Вони дома, бейефенді.
– Я хотів би їх бачити!
– Зараз, бейефенді?
– Так. Сходи за ними!
Ненко здвигнув плечима, але мовчки пішов. Через кілька хвилин з'явився зі Златкою і Стехою. Дівчата куталися в кожушини і теплі хустки, боязко позираючи на гетьмана і його оточення. Всі замовкли. Ждали, що скаже гетьман. Один мурза Кучук нахилився до вуха Чори і щось швидко шепнув йому, але ніхто не звернув на це уваги. Чора хитнув головою і зник серед воїнів.
Юрась пильно оглянув дівчат і, видно, лишився задоволений, бо на його блідому обличчі з'явився легкий усміх. Він підійшов до них майже впритул і сказав:
– Таких красунь гріх тримати за зачиненими дверима! Треба частіше, дівчатка, виходити на люди, і тоді, клянусь аллахом, ми підшукаємо для вас таких женихів, яких не має жодна дівчина в Немирові!.. Чи як ви думаєте?
Дівчата промовчали, не знаючи, що відповідати. А гетьман вів мову далі.
– В неділю, в день мого народження, я влаштовую святкову вечерю і .запрошую вас до себе. Я хочу, щоб ви стали окрасою нашого суворого товариства, яке звикло на таких вечірках тільки дудлити горілку і чванитися своїми перемогами на полі бою та серед жіноцтва! Гадаю, що у вашій присутності вони будуть тихі, як ягнята, і галантні, як придворні шляхтичі польського короля… Я жду вас, панянки!