– Не буде! У мене нічого немає, – твердо відповів в'язень.

– Що ж ти, лайдаку, гадаєш, що я відпущу тебе без викупу?

– Ні, я такого не думаю.

– На що ж тоді сподіваєшся?.. Як викупу не даєш, то вступай до війська!

– Не хочу до війська.

– То давай викуп!

– У мене нічим відкупитися. Мав би гроші – віддав би усе до шеляга, ніж маю тут загибати!

– Брешеш, пес! Маєш! Мені достеменно відомо, що маєш. Інакше ти не сидів би тут. Мої люди знають, кого брати! Халявицький здвигнув плечима.

– Ні, не маю… Заберіть мою хату, мою садибу, мої грунти… А золота немає!

– На бісового батька мені твої грунти і твоя хата! – розсердився Юрась і підвищив голос. – Чи мало зараз повсюди хат-пусток і зарослих бур'янами полів?.. Мені потрібне золото! Бо тільки за золото я можу найняти військо і розбудовувати державу!

– Яку державу і для кого – для турків? – вихопилося у в'язня.

Юрась зблід, як мрець.

– Дурню! – вигукнув різко. – Провидіння обрало мене для того, щоб я відновив те, що зробив мій покійний батько гетьман Богдан! Щоб я знову зібрав наше військо і відбудував державу!.. Але що я можу зробити без грошей? Без золота?

– Золота у мене немає!

– Знайдеш, блазню! Гей, пахолки, почухайте йому по турецькому звичаю п'яти!

Кремезні пахолки згребли в'язня, звалили на сніг. Один усівся на спину, а другий стягнув чоботи і почав замашним кийком дубасити по підошвах.

– Раз, два, три… – лічив Многогрішний, – п'ять… десять-п'ятнадцять… тридцять…

Від нестерпного болю в'язень звивався, як вуж, кричав, благав припинити катування, але Юрась підняв руку тільки тоді, коли Многогрішний відрахував півсотні ударів.

– Досить! Підведіть його!

Пахолки силоміць натягнули на розпухлі, скривавлені ноги чоботи і, підтримуючи скатованого попід руки, поставили перед гетьманом.

– Ну, а тепер – скажеш? Пригадаєш, де заховав золото? Як бачиш, я не жартую! Адже я не для себе стараюся, а для загальної користі всього поспільства, позаяк я один дбаю нині про вітчизну нашу! І чинші збираю не тільки для себе, а для держави на-шоїі Зрозумів, мостивий пане?

– Зрозумів… Спасибі вам, ясновельможний пане гетьман, що втішили хоч тим, що мене скатовано для загальної користі, бодай була… – глухо, промовив Халявицький. – Але золота від того в мене аж ніяк не добавилося… Хоч убийте, правду кажу!

– Знайдеш! Як припече, то знайдеш і домашнім скажеш, де знайти! Не одного такого упертого бачив я!.. – зі злобою прошипів Юрась і гукнув до пахолків:- Гей, киньте його до ями, хай там ще посидить та подумає гарненько!

Не встиг чоловік і оком моргнути, як його поволокли до ями і штурхонули вниз, тільки загуркотів по драбині.

– Ну, хто згоден сплатити за себе викуп, мостиві панове? – похмуро промовив Юрась, звертаючись до в'язнів, що стояли ні живі ні мертві.

Двоє вийшло наперед. Мовчки вклонилися.

– Ну, що скажете?

– Не катуйте нас, ясновельможний пане, – пробелькотали задерев'янілими язиками. – Не сьогодні, то завтра за нас внесуть викуп!

– Гаразд! Лізьте назад до ями… А ви?

Ті, до кого було звернуте це грізне запитання, поопускали голови, ждучи найгіршого.

– Чого ж мовчите?

– Нічого нам казати, – промовив один. – Хоч убийте, а викупу не нашкрябаємо.

– Всипте йому!

Пахолки згребли небораку, повалили на сніг. Це був міцний широкоплечий городянин. Він опирався, брикався ногами не дозволяючи роззувати себе, але його луснули кийком по голові, здерли чоботи і віддухопелили так, що бідолаха ледве дихав! Встати сам не зміг, його схопили за руки й за ноги і кинули, мов колоду, в яму.

Потім захекані пахолки взялися за другого… Екзекуція тривала майже до обіду. Але вже безуспішно: у людей справді не було за душею нічого, і вони твердо стояли на своєму, бо знали, що тих, хто обіцяв що-небудь внести за себе щоб уникнути катування, а потім не вносив, в наступні дні били ще жорстокіше.

Врешті залишився один – Семашко.

Юрась замерз і був злий від того, що зібрав, по суті, одну мізерію. Йому було шкода себе, що мусив, незважаючи на високий титул «князя і гетьмана», сам ось так стягувати чинш зі своїх підданих. Він проклинав долю, кляв землю, на якій йому судилося жити, кляв зубожілий, заляканий, затурканий безконечними війнами і нападами народ, яким доводилося правити… Десь у глибині серця іноді з'являлося почуття, схоже на жаль до його жертв, але коли він пригадував, що і він сам майже жебрак у порівнянні з іншими правителями – султаном, королем польським, царем московським, ханом кримським, цісарем австрійським, – це почуття зникало, як дим, а серце сповнювалося люттю. Тоді він ладен був посадити в яму всіх мешканців Немирова, на яких падала підозра, що у них могли бути хоч які-небудь коштовності, закатувати кожного другого, аби тільки наповнити ту нещасну бочечку, яку він тримає у себе в потайному місці… Одну бочечку!.. А в батька, гетьмана Богдана, таких бочечок було, як він не раз чув від знаючих людей, майже півсотні… І де поділося те багатство? Пройшло, як вода, через руки Виговського, його власні. Тетерині… Розвіялося, як ранковий туман, у вирі страшної боротьби, що розгорілася за Богданову булаву… А тепер він мусить витрушувати лахи своїх підданих, щоб, складаючи злотий до злотого, таляр до таляра, шеляг до шеляга, збити сяку-таку казну, аби хоч у порівнянні з Самойловичем не відчувати себе жебраком. При згадці про ненависного суперника його серце заколотилося як навіжене. Він люто ненавидів лівобережного гетьмана, котрого вважав одним з найголовніших винуватців свого незавидного становища і котрого, якби міг, не задумуючись, піддав би най-жорстокішим тортурам… Його погляд упав на Семашка. Чоловік стояв осторонь від усіх, заглибившись у свої невеселі думки. Що ховається за його блідим високим чолом? Що наказав йому Сірко, посилаючи в Немирів до Астаматія? А може, не тільки Сірко, а й Самойлович причетний до його перебування тут?.. Може, це та ниточка, що допоможе розплутати весь клубок зради і підступу?

– Як тебе звати, запорожцю? – спитав він Семашка.

– Семашко Мирон, гетьмане.

– Звідки?

– Немирівський зроду-віку.

– Давно в Січі?

– Як тільки закінчив київську колегію, так і гайнув за пороги, ясновельможний пане гетьман… Тож уже кільканадцять літ… Правда, з перервами.

– О, ти вчився в колегії? Я теж там учився…

– Я це знаю, гетьмане.

– А ще що ти знаєш про мене?

– Те, що й усі.

– Те, що всі знають, мене мало цікавить… А ось про те, чого ніхто не знає, крім тебе та ще двох-трьох осіб, я хотів би дізнатися…

– Я не розумію вас.

– Не прикидайся дурником… Ти вже знаєш, за віщо тобі всипали тут київ…

– Їй-богу, не знаю!

– З чим прислав тебе Сірко до Немирова?

– Я прибув сам, по власній волі… На зимівлю… Тут моя родина.

– Він наказав убити мене?

– Він нічого не наказував…

– То, може, це зробив гетьман Самойлович?

– Я ні разу не бачив його.

– Звідки ти знаєш Астаматія?

– Я його не знаю.

– Але ж по приїзді в Немирів ти відвідав наказного гетьмана Астаматія і мав з ним розмову!

– Так, я був у Астаматія, але тільки тому, що такий наказ вашої ясновельможності – всім новоприбулим, а особливо запорожцям, у п'ятиденний строк особисто з'являтися до наказного гетьмана або немирівського полковника.

– Ти сидів у нього півдня!

– Я перекинувся з ним щонайбільше двома десятками слів. Чого б я мав сидіти у нього півдня?

– Про це донесли мені вірні люди.

– Виходить, вони не вірні люди, а брехуни!

Юрась кинув бистрий погляд на Многогрішного. Той миттю підбіг, нахилився до самого гетьманського вуха. Видно, йому не хотілося, щоб його слова чув ще хто-небудь.

– Я слухаю, пане гетьман.

– Він і раніш так говорив?

– Так, пане гетьман… Але він викручується!

– Чому ти так думаєш?

– Жоден запорожець цього року не прибув у Немирів на зимівлю. Один Семашко… Тож не може бути, щоб Сірко не скористався таким випадком. А потім…