– Повісити і цього! Негайно! Зараз же!.. І хай висить теж цілий тиждень в науку іншим!

Пахолки схопили Вареницю попід руки і, хоча він пручався, виривався, щоб кинутись до ніг гетьмана, повели нагору. За ним потягнули напівживого, скривавленого Астаматія.

Ніхто не промовив жодного слова. Навіть Азем-ага мовчав, похмуро бликаючи трохи розкосими очима на розлютованого гетьмана.

Один сотник Берендей, здавалося, відчував себе тут затишно і безпечно, бо на його подзьобаному віспою обличчі грав якийсь дивний посміх. Коли зверху зачинилися двері і в льосі настала тиша, в якій було чути, як потріскує полум'я свічки, він раптом ліг на тапчан і звернувся до пахолків:

– Починайте!

Юрась здивовано глипнув на нього.

– Ти чого блазнюєш? Берендей весело вищирив зуби.

– А що ж, ваша ясновельможність, мені робити? Чи я плакатиму, чи сміятимусь – однак ви мені не повірите…

– Але ж ти привласнив те, що має належати моїй казні!

– А привласнив… їй-богу привласнив!

– Що саме?

– Та вошви вдосталь набрався від вашого вошивого війська, пане гетьман… Що є – те є! – І він навмисне підкреслено почав чухмаритися.

Юрась скипів.

– Над ким і над чим насміхаєшся, дурню? Ти подумав, хто я і чиє прізвище ношу?

– Бог з вами, пане гетьмані Хай би мені язик відсох, коли б посмів хоч у думці посміятися над вашим славетним прізвищем!.. Якщо я й насміхаюся, то тільки над тим вошивим військом, яке доля всукала всім нам за гріхи наші!

– Не вивертайся! Це тобі не поможе!

– Я знаю… Тому й кажу – починайте! Та чухайте ж, іродові душі, – звернувся він до пахолків, ще вчорашніх своїх підлеглих, – мої п'яти так, щоб мені було не сумно, а весело! Щоб я вмирав не плачучи, а сміючись!.. Чуєш, Петре?

– Чую, – глухо озвався молодий пахолок.

– І ти, Йване… Розвесели свого сотника наостанку, хай тобі грець!

– Та вже постараюся, добродію мій, – хмикнув другий пахолок, попльовуючи в руки і запитально дивлячись на гетьмана.

Юрась мовчки кивнув головою.

Берендеєві дали триста ударів. Двічі його відливали водою. Але він уперто стояв на своєму.

– Жодного шеляга не привласнив… Умерти мені на цьому місці… Це собака Многогрішний оббрехав мене. Іуда!

Врешті гетьман засумнівався: може, й правду каже сотник?

– Ще живий? – спитав він кволо, коли Берендей затих і лежав нерухомо, як колода.

– Тільки й того, що теплий, – відповів пахолок, витираючи рукавом спітніле чоло. – Ще один раз потягнути добре києм – і вріже дуба!

– Ну, то досить! Якщо оклигає – хай живе на здоров'я. Многогрішний нахилився до Юрася.

– Ясновельможний пане гетьман, – прошепотів вкрадливо, – але ж якщо він виживе, то стане найлютішим вашим ворогом! Як можна!

– Чому він має бути моїм ворогом, коли я дарую йому життя? Навпаки, він буде мені вдячний! – сухо відповів Юрась і, підвівшись зі стільця, додав голосно, щоб присутні чули: – Хай усі бачать, що я справедливий до своїх підданих!

Він попростував до дверей. Почет розступився, даючи йому дорогу. Всі виходили мовчазні, пригнічені. Надворі Ненко з Мла-деном і Якубом трохи відстали.

– Аллах екбер! – прошепотів Ненко. – Цей святенник – справжнє страховисько! Невже султан і великий візир не знають, що тут робиться?.. А якщо знають, то чому терплять таке бузувірство?

Младен і Якуб перезирнулись. Теплі батьківські усмішки осяяли їхні обличчя. І хоча на шибениці погойдувались Астаматій і Варениця, хоча над Викіткою з криком кружляло чорне гайвороння, на серцях у них стало легше: Ненкова душа, видно, остаточно очистилася сьогодні від яничарського духу.

На майдані, перед шибеницями, Юрась зупинився, але дивився не на страчених, а на кількох вершників, що в'їхали до фортеці і простували прямо до нього, їхали вони поволі. Коні ледве переставляли ноги від утоми.

– Пане Йван – ти?! – аж вигукнув Юрась, упізнавши в передньому вершникові полковника Яненченка. – Чого ти тут?

Яненченко мовчки зліз з коня, кинув поводи козакові і, згорбившись, поволі наблизився до гетьмана. Стомлено вклонився.

– Нема більше ні Корсуня, ні Ржищева, ні інших міст та сіл понад Дніпром, пане гетьман…

– Як-то нема?

– Син гетьмана Самойловича полковник Семен Самойлович зненацька, несподівано для всіх нас напав з великим військом – усім полком Переяславським – і все спалив… А людей вивів за Дніпро… Тих, хто вчинив опір, вирубав упень…

В очах Юрася промайнуло шаленство. Він тупнув ногою.

– А ти?.. Де ти був, полковнику?!.

– Я оборонявся… Але ж скільки у мене козаків?

– Однак ти живий!

– А що мені було робити – пустити кулю в лоба?

– А на що ти сподіваєшся тут? Невже думаєш, що я дам тобі нове полковництво?.. Щоб проспав так, як Корсунщину?

– Я бився, Юрію… Ти ж знаєш, що я не з полохливих… Та сила солому ломить!

– Сила, сила!.. Ось почеплю вас усіх на бантину, як оцих паршивців… То буде наука іншим!

Весь гетьманський почет завмер. Ніхто не насмілювався вимовити й слова. Навіть Азем-ага понурив голову і дивився на носки своїх чобіт. Він не боявся, що гетьманський гнів може упасти й на нього, бо йому підкорялися всі яничарські і татарські загони, що розташувалися на Правобережжі, і він сам міг би в одну мить – аби тільки був на те наказ султана – почепити на бантину і Юрася Хмельницького, і всіх його полковників та сотників. Ні, він думав про інше – як доповісти в Стамбул про повне розорення Корсушцини і на кого краще звалити вину – на гетьмана чи на полковника Яненченка, щоб самому вийти сухим із води.

Один полковник Яненченко якось дивно поглянув на Юрася, і в його красивих, опушених густими віями очах загорілися недобрі вогники. Але він зразу ж пригасив їх і теж. опустив голову.

Юрась ще раз шалено тупнув ногою, скреготнув зубами, а потім швидко побіг до свого будинку і, хряснувши фарбованими дверима, зник за ними.

В неділю, на перший день масниці, Златку, Стеху, Младена, Ненка і Якуба було покликано на вечерю до гетьмана. За ними прийшли Многогрішний і Азем-ага.

Це запрошення всіх здивувало і насторожило, але ні Младен, ні Ненко, ні Якуб не посміли відмовитись, бо вже добре вивчили своєвільного і нестримного у гніві гетьмана і знали, що перечити йому в чому б то не було небезпечно.

Златка і Стеха спробували заїкнутися, що не підуть, що робити їм там, за гетьманським столом, нічого, що для них це завелика честь, але Многогрішний підвищив голос.

– Одягайтеся – і без розмові Та в найліпший одяг!.. Мали б за щастя запрошення на гетьманську вечерю!

У Златки упало серце і похололи руки. Розчісуючи коси і вдягаючись, вона пригадувала ті короткі хвилини, коли довелося зустрічатися з гетьманом, її лякав його пильний пронизливий погляд, лякало майбутнє. З дня на день вона сподівалася, що з'явиться Арсен. Але його все не було, і в неї німіли вуста від страху, що з ним скоїлося щось лихе. Втішало дівчину тільки те, що поряд неї були батько і брат, які не дадуть її безкарно в наругу.

Красуня Стеха теж принишкла, знітилася. Рожеві щоки зблідли, рухи стали повільні, невпевнені, а голубі оченята потемніли від хвилювання.

Плачучи й охкаючи, стара Звенигориха заплела дівчатам коси, одягнула в найкраще, що було, і, проводячи до порога, перехрестила обох.

– Хай береже вас мати божа, голубоньки! – прошепотіла, витираючи сльози. – Та й самі шануйтеся!

Всі мовчки вийшли на ганок. В обличчя сипнуло колючим снігом. Рвучкий холодний вітер примусив кожного щільніше застебнути кожуха. Дівчата поцілували матері руки і пішли вслід за Многогрішним. Позаду всіх важко ступав на викрикісних ногах Азем-ага.

У покоях гетьмана було жарко натоплено. Потріскували палаючі свічки. Пахло воском. У вітальні – довгий стіл, заставлений полумисками і тарілками з їжею та плесковатими пляшками з наливками та горілкою. Попід стінами стояли старшини – впереміш: українці, турки, татари. Всі стиха розмовляли, поглядаючи на двері гетьманського покою.