Київський воєвода князь Петро Шереметьев хворів, і сотник Туптало направив запорожців до Патріка Гордона, який на цей час одержав звання генерала і прибув до Києва для проведення фортифікаційних робіт. Крутим узвозом вони з Подолу вибралися на гору, у Верхнє місто, і в одному із затишних провулків, поблизу золотоглавого Софійського собору, зупинилися перед чималим дерев'яним будинком з фарбованими дощаними наличниками і двома задерикуватими – теж дощаними – півнями на дахові.

Гордон стояв у жарко натопленій світлиці перед широченним столом, на якому лежали карти Києва і його околиць, виконані ним самим, але дивився не на них, а на щойно закінчений план великого двоповерхового будинку і думав, що цей його майбутній власний будинок має бути красою і пишністю не гірший за будинок самого воєводи. Слава богу, цар не поскупився на подарунки після переможного закінчення тяжкої чигиринської кампанії, і він тепер може вважати себе багатою людиною. Він ніколи не був пустопорожнім мрійником. Він був людиною дії, рішучою і наполегливою. Але зараз, коли доля після багатьох ударів стала милостивою до нього, чому б йому і не помріяти у свої сорок чотири роки про власний затишний куток? Звичайно, тут, у Росії, він не досягне того, чого міг би досягти у себе на батьківщині, де батько здобув титул герцога, а королем Англії став двоюрідний брат Карл. Однак і на свою долю не міг ремствувати… До нього прийшли влада і багатство.

На його витонченому, виразному обличчі блукала ледь помітна загадкова усмішка, що так подобалася жіноцтву, а голубі очі, затінені густими рудуватими віями, затуманилися від раптово набіглих спогадів і думок. Він не зразу зрозумів, чого до покою зайшов стрілець і двічі погукав: «Пане генерал! Пане генерал!» Тільки перегодя запитав:

– Чого тобі?

– До вас запорожці… Кажуть, – важлива звістка.

– Хай заходять! – Генерал підняв брови і, впізнавши Звени-гору і Воїнова, радісно вигукнув:- Ба, ба, ба! Старі знайомі! Козаки вклонилися.

– Так, це ми, ваша вельможність, – сказав Арсен.

– Ну, якщо це ти, козаче, із своїми друзями, то я вже здогадуюся, що трапилося щось надзвичайне.

– Так, пане генерал, ми щойно прибули з Немирова, від гетьмана Юрія Хмельницького.

– Ого!

– Турки готують наступного літа похід на Київ і Лівобережжя. Кара-Мустафа вважає, що Київ – ключ до всієї України.

– Ось як!.. Спасибі, друзі, за вісті. Я негайно доповім воєводі і гетьману Самойловичу. Гадаю, вони подбають про те, щоб належно приготуватися до зустрічі непроханих гостей… А вас буде нагороджено.

– Ми особисто не потребуємо ніякої нагороди, пане генерал, – казав Арсен. – Але в селі Новосілках, на Ірпені, за Білогородкою, залишилися наші родини без ніяких засобів… Якщо ваша ласка, розпорядіться допомогти їм харчами і зерном для посіву.

– Гаразд, я подбаю про це… А ви ж куди?

– А ми на Запорожжя… Наші друзі теж повинні негайно знати про наміри турків.

– Далека дорога… Я зараз віддам розпорядження, щоб вас із військових складів забезпечили сухарями, пшоном і солониною.

– Велике спасибі… Тоді вже, якщо така ваша ласка, пане генерал, – вставив Палій, – дайте розпорядження забезпечити нас також порохом та оливом, бо в степу можна зустріти зараз не тільки чотириногу дичину…

Гордон усміхнувся і міцно потис руки козакам.

– І таке розпорядження дам!

До самого Чигирина лежали глибокі сніги, і козаки по бездоріжжю, навпростець, з великими труднощами верстали шлях. А в останній день раптом з півдня дихнув теплий вітер, і чигиринська Кам'яна гора, куди з'їхали опівдні подорожні, щоб подивитися на руїни міста, загомоніла веселими весняними струмками.

Постоявши півгодини на крутому шпилі і з сумом надивившись на мертві руїни колись могутнього замку, на розкопані турками, запустілі вали і приметені снігом згарища будинків, вершники рушили знову в дорогу.

За Суботовим Роман, який їхав попереду, раптом крикнув:

– Татари!

Всі зупинилися. Справді, в долині, якраз на їхньому шляху, стояло кілька вершників у кудлатих овечих шапках і таких же кудлатих кожухах. За спинами у них стриміли луки і круглі шкіряні щити. Видно, вони були вражені несподіваною зустріччю не менше, ніж козаки, бо теж зупинилися і не знали, що робити – тікати чи оборонятися.

– Нас більше, браття, – сказав Палій, витягаючи з піхов шаблю. – Здається, підмоги їм ждати нізвідки – всюди голий степ.

Козаки стояли на горбі, і їм було видно на кілька верст навкруг. Ніде нікого!

Арсен і Роман скинули рушниці.

– Не будемо ризикувати, – пояснив Арсен. – Двох-трьох покладемо, а решту візьмемо в полон, привеземо на Запорожжя!

Раптом один із супротивників підвівся на стременах і замахав над головою шапкою.

– Гей, урус, не стріляй! – долинув його крик. – Моя не татарин! Моя калмик єсть!.. Не стріляй!.. Моя – друг єсть!

Звенигора опустив рушницю. Запитально глянув на Палія.

– Що будемо робити, батьку Семен? Може, и справді це калмики? Торік їхній князь з чотирма тисячами вершників допомагав нам під Чигирином бити татар. Вони люто ненавидять кримчаків… До того ж це піддані московського царя!

– Чим доведеш, що ви калмики, а не татари? – гукнув Палій. Вершники щось швидко залопотіли по-своєму. Потім несподівано для козаків зняли з-за пліч луки і кинули на сніг.

– Моя вас не чіпай!.. Твоя нас не чіпай! – долинув крик. Козаки заховали шаблі в піхви, наблизились. Молоді смагляві чорноокі батири сторожко дивилися з-під волохатих шапок, однак страху не виявляли.

– Хто ви і як тут опинилися? – спитав Арсен.

– Наша повертай додому… В Чорний степ повертай, – відповів кремезний вилицюватий калмик. Видно, він один трохи розумів по-російському, бо його товариші байдуже розглядали козаків. – Один батир заслаб… Добре заслаб… Дуже добре заслаб… Маломало не вмирай… Не простий батир… Княжич калмицький…

– Ага, ясно, – кивнув головою Арсен. – Що ж вас занесло так далеко? Адже до Чорного степу неблизький світ!

– Моя посольство супроводжай…

– Посольство? Яке посольство?

– Калмицький князь посилай посольство до турецький султан… Але тут раптом щось швидко заговорив молоденький схудлий батир. Мабуть, це і був хворий калмицький княжич, бо його супутники враз шанобливо вклонилися йому, а товмач змовк, наче в рот води набрав.

– Ну, кажи ж, яке посольство?

Калмик мовчав, похмуро глипаючи по боках.

– Щось тут, хлопці, не все чисто, – промовив Палій. – Видно, товмач бовкнув зайве і одержав за це нагінку… Доведеться допитувати інакше… Чи не думає калмицька орда переметнутися до турків?

Він витяг шаблю. Те ж саме зробили й інші козаки.

– Зрадники, ви хочете перейти з ордою на бік султана? Відповідай, батире! Інакше і тобі, і твоєму княжичу смерть!

Палій не жартував. Його сірі очі блиснули крицею, а в голосі прозвучали суворі нотки.

Товмач заперечно замахав руками. Щось швидко залопотів по-своєму. Княжич, зігнувшись і тримаючись руками за живіт, мовчки слухав свого супутника, а потім нетерпляче тупнув ногою і знову схопився за живіт. На його обличчі з'явився вираз гострого болю.

– Заховай шаблю, урус, – сказав кланяючись товмач. – Моя все казать… Наша не зрадник. Наша хоче мало-мало кращий земля, кращий степ, більше вода… Чорний степ – чорна земля, маломало вода, зовсім мало-мало дерево… Тут – красива земля, багато-багато вода, а людей нема… Калмик хоче тут випасать своя табун, своя отара, ставить тут своя юрта, їздить тут в своя кибитка… Калмик хоче переселитись тут!.. Козаки мовчки переглянулись.

– Ну, а далі? – спитав Арсен. – Чого ж ви їхали до султана?

– Кримський хан – ворог для калмик… Хан рубати, убивати калмик… Наш князь посилати посольство, щоб султан давай ця земля для калмик… Пуста земля… Нічия земля… Щоб хан не нападав на калмик…

– Чоловіче! – вигукнув Палій. – Але ж ця земля – наша! І князь ваш має знати про це. Адже він сам приходив торік під Чигирин допомагати нам у війні проти султана і хана! А крім того, мав би спочатку запитати дозволу в царя, а не слати посольство до султана, хай йому чорт… Тож повертайте голоблі назад!