– Переймайте, хлопці! То сам салтан, хай йому грець! – гукнув Метелиця, притримуючи коня біля халабуди. – А я загляну до його гнізда, може, впіймаю яку пташину!

За салтаном кинувся Арсен зі своїми побратимами.

В Ак-Мечеті він обшарив весь салтанський будинок, але Златки і Стехи не знайшов ні серед убитих татар, ні серед звільнених бранців. На запитання, чи не привозив салтан з України двох дівчат на ймення Златка і Стеха, невільники відповіли, що повернувся він з ясиром, та пригадати, чи були серед бранців дівчата з такими іменами, не могли.

Охоплені відчаєм. Арсен і Роман як навіжені металися по Ак-Мечеті. Губився слід дівчат. Це було найстрашніше… Де ж вони? Куди запроторив їх салтан? Чи, часом, не встиг продати в заморські краї?.. Один він міг дати достовірну відповідь.

І козаки, не жаліючи коней, вихором погналися за далеким вершником у білому тюрбані. Наздогнати! Будь-що наздогнати і взяти живцем!

Тим часом Метелиця, не злазячи з коня, рвонув чорну кошму, якою було завішено халабуду, і заглянув усередину. Там, забившись у куток, причаїлася жінка в барвистому татарському одязі.

– Ге-ге! І справді – пташина! – загув радісно Метелиця і, щоб краще роздивитися на свою здобич, ще нижче нагнувся, під самий дашок халабуди. – Та ще яка гарна, побий мене грім! Дарма що нехрещена!

Жінка з жахом дивилася на вусате, налите кров'ю обличчя старого козака. Пишна руса коса розсипалася по її округлих білих плечах. Красиві руки зметнулися вгору, мов крила чайки, і застигли перед зблідлим лицем, ніби просили пощади або захищалися від удару.

– Пане, не вбивай мене! Не вбивай! – скрикнула жінка по-польськи. – Я не мусульманка! Християнка єстем!

Метелиця спантеличено глипнув на неї, товстою п'ятірнею пошкріб голену потилицю. Його суворе обличчя подобрішало, між бровами розійшлася глибока зморшка.

– Гм, кажеш – полька?

– Так, пане! Так!

– Отже, невільниця, виходить?

– Так, пане! Так!

– А злякалася ж чого?

– Думала, ви зарубаєте мене…

– Дурненька, ми невільників не рубаємо, а визволяємо. І ти будеш вільна!

– Дзенькую бардзо, – ледь чутно прошепотіли помертвілі вуста.

Метелиця підморгнув їй, крутнув сивого вуса.

– Подякою не відбудеш! Га-га!.. Чоловіка дома маєш?

– Мала.

– Ото зрадіє, мат-тері його ковінька, коли таке ясне сонечко загляне раптом у його осиротілу хату. Га? Ех, був би я молодший!..

Жінка не відповіла, все ще, мабуть, не вірячи в свій щасливий порятунок. Але до її щік вже почала приливати кров.

Метелиця з жалем крякнув, важко зітхнув, згадавши, мабуть, про свої шість десятків, і випростався в сідлі.

– Ну, пані, перепрошую, я залишу тебе тут, бо мушу їхати. Хлопці, здається, випустили з рук мурзу, трясця їх мамі!

І старий козак прудко помчав до лісу, де стояли збентежені невдачею Арсен і його побратими. Салтан пірнув у зарості і десь зник у добре знайомих йому байраках.

Салтан Газі-бей з двома маленькими синами-близнюками на руках вихором проскакав на змиленому коні вузькою вулицею Бахчисарая, на ходу гукаючи: «Козаки! Козаки!»

Перед брамою ханського палацу, на кам'яному містку, під яким дзюркотів каламутний потік, осадив коня: ханські нукери довгими списами перегородили йому дорогу.

– Козаки! В Ак-Мечеті козаки! – прохрипів салтан. – Швидше до хана! Бийте на сполох!.. Незабаром вони будуть тут!

Нукери посіріли від страху. Один з них хутко відчинив браму, а другий заходився щосили гатити залізним келепом у велике мідне било.

Бахчисарай загудів, як стривожений вулик. Вузькі вулички враз наповнилися переляканими людьми.

Салтан в'їхав у двір ханського палацу. Страшне слово – козаки! – миттю облетіло всі закапелки і підняло на ноги і старих і малих.

З другого поверху, по сходах дерев'яної галереї, прудко збіг у золотистому шовковому халаті хан Мюрад-Гірей. Побачивши запиленого вершника на мокрому від поту коні, кинувся до нього.

– Що? – видихнув перелякано.

– Великий хане, козаки!

– Де?

– Перейшли Альму і ось-ось будуть тут! Я ледве випорснув з їхніх рук! Всі мої загинули…

– О аллах!

– Великий хане, дорога кожна мить! Не гайся! Мюрад-Гірей глянув округленими від жаху очима на нукерів.

– Коней! – закричав верескливим голосом. – Коней! Посадіть всю мою родину на коней – і в ліси! На Яйлу! Швидше!

Йому підвели гнідого рисака. Не чекаючи, поки інші члени сім'ї зберуться й сядуть на коней, він скочив у сідло і м'якими, обшитими атласом кімнатними чириками хутко пірнув у стремена. Рвонув поводи. Пригнувшись, шпарко помчав, охоплений жахом.

Лопотів на вітрі золотистими полами розкішній халат. Блищала проти сонця спітніла голена голова. Хмара куряви здіймалася з-під копит ханського коня.

Без зброї, без шапки, голомозий, у барвистих шовкових шароварах і такому ж халаті, Мюрад-Гірей скидався зараз не на грізного хана-воїна, перед яким тремтів увесь Крим, а на брезклого підстаркуватого купця з Кафи чи Гезлева.

Перелякані жителі містечка шарахалися перед його конем під кам'яні загорожі. Слідом за ханом мчали нукери, ханські жінки, сини і дочки. Тупіт копит, крики, хмара куряви і пір'я з розтоптаних копитами гусей – усе це нагонило ще більше жаху на бахчисарайських обивателів, на яких звістка про напад козаків, звалилась як сніг на голову.

З усіх боків чулися крики:

– Козаки!

– Урус-шайтан!

– О вай-вай, горе нам, правовірні!

– О аллах!

Люди металися мов божевільні. Кричали. Плакали. Благали ханських воїнів не залишати їх напризволяще. Але ніхто нікого не слухав. Сліпий тваринний жах гнав хана, його численну родину і двірцеву варту геть з Бахчисарая. Швидше туди – до лісів, що темно-зеленими хмарами залягли по узгір'ях і глибоких долинах! На Яйлу, а там – до моря, де завжди напоготові стоять ханські кораблі!

Не встигли останні втікачі сховатися в лісі, як з протилежного боку, на півночі, знялася курява – то мчали передові загони запорожців. Частина їх повернула ліворуч, у вузьку улоговину, де причаївся Бахчисарай, а чималий загін, помітивши втікачів погнав прямо на південь, на Яйлу.

– Нас переслідують! Нас наздоганяють! Горе нам! – закричали ханські жінки і діти.

Хан скреготнув від безсилої люті зубами. Страх і сором переповнили його серце. Як трапилося, що перекопський бей завчасно не повідомив його про небезпеку? Чи козаки винищили до ноги залогу Перекопу? О великий аллах! Тепер Урус-шайтан затопить своїми воїнами весь Крим і проллє море крові правовірних! Як же ти допустив до цього, о великий аллах!

Хан глянув на свій розшитий халат, на м'які чирики – і сором з новою силою пронизав його серце. На кого він схожий? Як на-сміхатиметься з нього султан Магомет, коли його вивідачі котрі запрудили весь Крим, донесуть йому про ганебну втечу хана.

Однак роздумувати було ніколи. За півгодини козаки будуть тут!

– Вперед! – гукнув хан і перший прудко помчав на Яйлу. Пізно ввечері дістався до Ялти і, кинувши поводи слугам, збіг по трапу на галеру. Тільки тут відчув себе в безпеці і трохи заспокоївся. Кожної миті галера могла відчалити од берега і вийти у відкрите море, де вже ніхто не зможе наздогнати її. Але після недовгих роздумів хан скасував свій наказ відчалювати і вирішив заночувати в ялтинській бухті.

Поволі до нього поверталася здатність тверезо мислити. Страх за власне життя зник, і він почав думати про те, як зібрати військо щоб дати Сіркові відсіч. Переодягнувшись у військовий одяг, причепивши до боку шаблю, а за пояс застромивши пістолі він знову відчув себе ханом, а не втікачем і його голос, коли він почав віддавати нукерам накази, набув колишньої сили і впевненості.

– Спасибі тобі, Газі-бей, за вчасне попередження! Ти врятував нас усіх, – поблажливо поплескав Мюрад-Гірей по плечу стомленого і прибитого горем салтана. – Про твоїх діток потурбуються. А ти зараз, незважаючи на втому, скачи в Алушту, піднімай людей. Хай усі, хто має коня і шаблю, їде на Яйлу! Звідси ми ударимо по козаках! Нехай алуштинський бей розішле гінців по узбережжю аж до Кафи з моїм наказом збиратися на Яйлі а сам завтра опівдні прибуде з військом до витоку Салгіру. Звідти долиною – ми підемо на північ і погромимо мерзенних гяурів!