– Це треба зробити якнайшвидше, – промовив султан Магомет, кривдячись від болю. Він уже другий тиждень нездужав. – Бо нас жде велика війна на заході. Король Ляхистану разом з Венецією і цісарем австрійським, як доповідають наші вивідачі, готує проти нас хрестовий похід!.. Тож одним ударом ми повинні розгромити урусів, а другим, ще могутнішим, – австрійців і їхніх союзників. Тоді вся Європа впаде до моїх ніг!
– Інчалла! Хай буде воля аллаха! – закивали бородами султанські радники. – Покінчити з урусами одним ударом!
– Непогано було б перед походом зробити глибоку розвідку, вивідати сили урусів і їхні укріплення, – промовив паша константинопольський Суваш. – Ми не можемо знову, як торік і позаторік, іти наосліп…
Це зауваження зачепило візира за живе. За позаторішню поразку він не відповідає – вона лежить на совісті Ібрагіма-паші. Але торік… Невже паша Суваш вважає, що торік він, великий візир, зазнав поразки під Чигирином? Адже Чигирин упав! Його вже нема. Він більше не існує… Хіба ж то не перемога?
Однак візир нічого цього вголос не сказав, бо знав, що не один паша Суваш вважає, що торік уруси лишились непереможеними, він також знав, що глибоко в душі так вважає і султан. Тому відповів стримано:
– Незабаром Буджацька орда за моїм наказом ударить на Київ, пошарпає його околиці і вивідає сили урусів…
Султан ствердно кивнув головою.
Потім підвівся сухий, з темним, поораним глибокими зморшками обличчям великий муфтій. Склавши молитовне руки, він вклонився султанові і сказав:
– Я хотів би нагадати повелителеві правовірних і всьому дивану про те, що в тилу наших військ і досі залишається Запорозька Січ, це кляте гніздо гяурів-розбійників, смертельних ворогів ісламу… Я боюся, що їхній ватаг Урус-шайтан Сірко скористається з того, що під час війни і Крим, і Буджак, і все Причорномор'я залишаться без військ, і нападе на поселення правовірних, як він уже робив це не раз… Або ж вирветься на море на своїх байдаках і спалить приморські міста Криму або й самої Туреччини.
– Ми не повинні допустити цього! – сухо сказав султан, неприємно вражений згадкою про запорожців, яких він уже не один раз обіцяв знищити, стерти з лиця землі, але які й досі живуть і навіть завдали йому відчутного й прикрого для султанського престижу удару. – Що думає зробити великий візир?
– Я вже послав загони, які відбудують Кизи-Кермен та інші фортеці в гирлі Дніпра. Ці фортеці зачинять вихід запорожцям у море, а їхні залоги перетнуть шлях у Крим та в Буджак!
Великий муфтій задоволене схилив голову, знову молитовно склав перед собою руки.
– Хай славиться ім'я пророка! Смерть гяурам!
– Великий султане, – знову вклонився візир Мустафа, – ка-м'янецький паша Галіль доносить, що гетьман і князь України Юрій Хмельницький не зумів завоювати довір'я народу свого. Він сидить у Немирові, як на вулкані. Населення повстає, тікає з Поділля… Одного разу навіть трапилось так, що якісь розбишаки вкинули гетьмана в яму, в якій він тримав злочинців. І тільки на другий день Азем-ага зі своїми людьми вирятував його звідти… Я не чекаю від нього ніякої допомоги, бо його гяурське військо налічує сотню волоцюг. Ми ж тримаємо біля нього більше тисячі своїх воїнів, щоб уберегти його від повстанців та від спокуси перекинутися до своїх чи до поляків…
– Хіба є докази такого умислу?
– Поки що нема, але…
– Накажи паші Галілю і Азем-азі, щоб не спускали ока з ньо-го! Нам потрібне його ім'я… Як приманка. Але як тільки щось помітиш за ним…
– Ясно, мій повелителю.
Султан підвівся, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.
Після походу на Крим Сірко схуд, збляк і якось раптово почав старіти. Під очима у нього залягли сині тіні, на шиї та обличчі різкіше вималювались зморшки. А очі, що ще донедавна ясніли по-молодечому, погасли, померкли.
Ніхто не розумів, що сталося з ним.
– Захворів наш батько, – перешіптувалися по куренях козаки.
– Шкода старого, – журилися інші.
А ті, хто стояв ближче до кошового, розповідали:
– Не спить ночами, стогне, молиться… Просить бога прийняти його душу… Мабуть, віджив наш батько своє… Душа і тіло просять спочинку…
Однак грізні події, що насувалися на рідну землю, змушували старого кошового забувати про свої болячки та душевні переживання і займатися військовими й господарчими справами. Кожного дня, від ранку до пізнього вечора, він був на ногах: радився із старшинами, писав листи, заглядав до майстерень, де виготовляли зброю, порох та ядра, до чинбарні, стельмашні, підганяв теслярів, які лагодили старі та будували нові човни, перевіряв, скільки пороху, олова та зброї зберігається в коморах, скільки там збіжжя, борошна й солонини, а іноді, сівши з молодиками в легкий човен, об'їздив Військову Скарбницю – навколишні острови, де в потайних місцях стояла запорозька флотилія, зберігалася зброя, де за багато років козаки позводили невеличкі укріплення, що захищали підступи до Січі.
Одного разу джура покликав до кошового Арсена і Палія.
– Сідайте, синки, – показав старий отаман на лаву, коли козаки переступили поріг військової канцелярії. – Маю з вами трохи побалакати…
Арсен і Семен Палій умостилися край столу на фарбованій лаві з різьбленою спинкою, вичікувально дивилися на Сірка. Вигляд у кошового справді був поганий, землисто-сіре обличчя загострилося, як після хвороби, а з-під сорочки на плечах випирали гострі лопатки.
– Ось що, синки, – зупинився перед козаками кошовий. – Настає час, коли кожного дня можна чекати непроханих гостей.
Є певні відомості, що турки розпочали відбудову Іслам-Кермена та Кизи-Кермена… Заворушилася Аккерманська орда… Оговтався після нашої прочуханки хан Мюрад-Гірей і збирає під свої знамена недобитків… Але нам невідомо, що зараз робить і замишляє на майбутнє візир Кара-Мустафа. Це наш головний ворог! Тож саме з нього ми мали б не спускати очей…
– Що ж робити, батьку? – спитав Палій.
– Треба їхати в Немирів і Кам'янець… Тільки там можна добути потрібні відомості.
– Поїду я? – спитав Арсен.
– Так, сину, поїдеш ти, – твердо сказав кошовий.
– Що ж робити мені? – Палій був трохи спантеличений. Сірко усміхнувся доброю старечою усмішкою: останнім часом він полюбив цього розумного і відважного козака.
– Чекай, чекай, буде і тобі робота… Візьми сотні дві чи три охочих – такий собі летючий полк – і проведеш Арсена до Немирова, полковнику. Ми – тобто я, київський воєвода Шереметьев і гетьман – повинні точно знати, коли виступить Кара-Мустафа. Арсен має добути такі відомості, а ти негайно передаси їх куди слід… Без певних вістей не повертайтеся!
– Розуміємо, батьку, – відповіли козаки.
– Але це ще не все… Щось треба робити з Юрком Хмельницьким. Брати ще і його кров на свою совість не хочу. Досить її на моїх руках… Пам'ять про Богдана не дозволяє мені віддати такий наказ. Але й миритися з тим, що той нелюд творить на Поділлі та й на всьому Правобережжі, не можна теж… Отже, потрібно зробити так, щоб йому самому стало тісно в Немирові і на всім Поділлі… Тісно разом з його союзниками – турками й татарами.
– Повстання? – сяйнув очима Палій.
– Так, повстання! І не одно… А твій полк, Семене, підтримає повстанців, буде їхньою опорою.
– Ясно.
– Але не тільки повстання… Непогано було б забити клин між Юрком і турками. Буває, що одне слово може зробити більше, ніж тисяча шабель… Це вже хай Арсен зі своїми болгарськими друзями помізкує…
– Постараюся, батьку, – відгукнувся Звенигора. – Нам усе зрозуміло.
– Ну, коли зрозуміло, то йдіть збирайтеся! Щоб завтра були в дорозі.
Сірко обняв козаків і провів їх аж на ганок.
Київ кишів військовим людом. З Росії по Дніпру і Десні плотарі гнали будівельний ліс, човни з залізом, військом, зброєю. З Лівобережжя гетьман Самойлович прислав кілька тисяч козаків і ще більше посполитих селян для грабарських робіт.
Вдень і вночі на Печорську і Звіринці не вщухав людський гомін. Там зводилися високі земляні вали, укріплені частоколом, гармаші встановлювали на них гармати, в передпіллі козаки споруджували вовчі ями… Укріплювалося старе місто. Поділ теж обнесено палісадом.