Про сутичку Арсена й Романа з беєм не знав ніхто. Так вони домовилися ще тоді, коли бей вивів їх із льоху і допровадив на вежу. Бей не хотів, щоб про це дізналися в Бахчисараї, а Звенигора й Воїнов вважали, що не варто даремно турбувати послів, які й без того мали чимало клопоту. До того ж вони почувалися винними, бо розуміли, що наражали все посольство на небезпеку.

В кінці грудня, коли після особливо бурхливих торгів з ханом Василь Тяпкін, вкрай змучений і не знаючи, що далі робити, мовчки лежав на тахті, вкрившись кожухом, а Микита Зотов з Раковичем писали біля змайстрованого запорожцями стола, бо татари обставили посольський дім по-своєму, без високих, узвичаєних в Росії і на Україні меблів, прибув Газі-бей.

– Салям! – привітався він, скидаючи з голеної голови лисячий малахай і струшуючи з нього на глиняну долівку сніг.

– Будь здоров, бею, – відповів за всіх Арсен. – Сідай, гостем будеш!

– Дякую. Але не гостювати я приїхав, а вас запрошувати до себе в гості… Вірніше – на полювання… Поїдемо на Яйлу лисиць постріляємо.

– Я хворий, почуваю себе зле, – сказав з-під кожуха Тяпкін.

– А у нас, як бачиш, шановний бею, турбот невпрогорт, – сухо кинув від столу Микита Зотов.

По темному обличчю Газі-бея промайнула тінь.

– А я думав, що уруські посли захочуть розважитися. І Ванда-ханум сподівається… Бо це вона, згадавши шляхетські виїзди на зимові полювання в Ляхистані, тягне мене на Яйлу. Нашим жінкам-татаркам таке навіть і на думку не могло б спасти, бо не жіноче це діло. Але ж маю жінку-гяурку, мушу іноді задовольняти її бажання… Щоб не так сумувала за батьківщиною…

– А дуже сумує? – спитав Тяпкін, відгортаючи кожуха.

– Ще б пак! Тільки й мови про свій Ляхистан!..

– Коли б не хвороба, я із задоволенням прийняв би твоє запрошення, бею. Але, гадаю, наші молоді друзі не відмовляться поскакати на конях по засніжених горбах Яйли за звіриною і трохи розважитися.

– Я з радістю приймаю запрошення, – сказав Арсен.

– Я теж, – підвівся Роман. Бей зрадів.

– От і добре. Тоді я накажу своїм людям осідлати ваших коней.

Він вийшов.

– Дивіться, хлопці, не накидайте оком на польку, а то бей вуха відріже! – усміхнувся Ракович. – Татарин у цьому ділі жарту не розуміє!

– Якось обійдеться, – сяйнув голубими очима Роман, натягаючи на голову шапку.

На Яйлу невеликий мисливський загін прибув опівдні. Ванда, яка з Ак-Мечеті їхала в межиріччя Альми й Салгіру без чоловіка, у супроводі його сейменів, уже ждала їх в умовленому місці. Вона сиділа на великому сірому камені, що здіймався над горбкуватою, злегка засніженою рівниною, порослою подекуди кущами дроку, .глоду та грабини і густо всіяною сухою травою і бур'янами. Була в чоловічому одязі: розшитому барвистою заполоччю кожушку на кшталт гуральських, в шальварах і теплих, на хутрі, чобітках. На голові мала, як і чоловік, лисячий малахай із червоною окантовкою, з-під якого вибивалися пасма густого білявого волосся.

– Вітаю, пані, – сплигнувши з коня і цілуючи руку Ванді, сказав Звенигора по-польськи. – Я радий вас бачити знову.

– Я теж, пане… Тут нечасто можна чути рідну мову. Правда, не далі як позавчора через Ак-Мечеть проїжджали до Кафи польські купці, але вони поспішали, і я тільки один вечір могла тішитися приємною бесідою з земляками із Кракова.

Залунав ріжок, і всі почали лагодитися до полювання. Бей послав загінчих із собаками, щоб заганяли звірину, сеймени виймали з сагайдаків луки, Ванда скочила на гнідого коня, їй подали легкий лук і два пістолі.

Козакам теж дали луки й стріли. Їхали поволі лавою, на такій відстані, щоб можна було дістати дичину стрілою або кулею з пістоля. Арсен жадібно вдивлявся у безкраю далечінь. Сліпуче сонце міріадами іскринок відбивалося на чистому білому снігу, а в холодному голубому небі ширяли орли.

Здалеку, із-за яру, порослого чагарником, долинули крики загінчих, звуки ріжків і гавкіт собак. Газі-бей підняв руку.

– Увага! Пильнуйте!

Сеймени обступили яр півколом, зняли луки й наклали на них стріли. Крики загінчих і гавкіт собак наближалися.

І раптом з чагарників, метляючи довгим рудим хвостом, вискочила лисиця. За нею – друга, третя… Налякані собаками, вони мчали наосліп, прямо на вершників.

Забриніли тятиви луків, просвистіли оперені білими гусячими перами стріли. Дві лисиці заборсалися в снігу, третя, мов вихор, збиваючи за собою білу куряву, прошмигнула між вершників і побігла видолинком до рідного чагаря, що темнів у неглибокому яру. Звенигора і Ванда повернули коней і помчали слідом за нею.

– Стріляй, пане Арсене! Стріляй! – гукнула Ванда, коли лисиця перед тим, як шугнути в чарагі, на мить зупинилась і оглянулася на переслідувачів.

Арсен, не зупиняючи коня, наклав стрілу, натягнув тугу тятиву. Але чи то від швидкої їзди, чи з незвички схибив. Стріла влучила в кущі глоду. Лисиця зникла в яру.

– Шкода! – вигукнула з досадою Ванда. – Втекла… А яке розкішне хутро! Як золото!

– Не шкодуйте, пані, – втішив її Арсен. – Тут, видно, такої дичини багато… Двох уже вполювали. А це ж тільки перший захід. Обіцяю вам вполювати лиса!

– Наперед дякую, пане.

Вони повернули назад. Коні йшли поруч.

– Які вісті з Речі Посполитої принесли вам заїжджі купці, пані? – спитав Арсен. – Уже чотири місяці як ми в Криму, відрізані від усього світу…

Вандині очі посмутніли.

– Як вони поїхали, я проплакала всю ніч. Так було тяжко на серці…

– Чому ж то?

– Не побачу я більше вітчизни своє!… Король Ян Собеський жде нападу султана і хана.

– Звідки це пані відомо? – з цікавістю спитав Арсен, пильно вглядаючись в гарненьке, розрум'яніле личко жінки.

– Від тих же подорожніх. Кажуть, проти турків виступає Австрія, Венеція і папа… Вони втягують у свою коаліцію і Річ Посполиту. А в Польщі – розбрат між магнатами. Король Собеський не знає, де взяти грошей, щоб спорядити військо для оборони.

Якщо турки й татари вдарять спочатку на Польщу, буде лихо. Ніхто їй не прийде на поміч…

– Це так казали купці?

– Ні, я сама так думаю.

– Пані говорила про це беєві?.. Пробачте, чоловікові?

– Ні. А для чого? – здивувалася Ванда. – Я ж полька! Хіба я хочу лиха своїй вітчизні?

– Пані мудро зробила, – похвалив її Арсен, у душі визнаючи, що жінка і справді розумна і він аніскільки не перебільшив, хвалячи її.

Вони під'їхали до гурту.

Полювання тривало ще годин зо дві чи три. Арсенові пощастило вполювати лиса, і він подарував його Ванді, думаючи при цьому, що всіх лисиць Яйли було б замало, щоб віддячити цій жінці і за те, що врятувала його з Романом, і за те, що переказала нині такі важливі вісті.

Коли Арсен закінчив свою розповідь, Тяпкін скинув на підлогу кожуха, з-під якого хотів було не вилазити цілий день і цілу ніч, і швидко заходив по кімнаті.

– Козаче, ти розумієш, що ти приніс? – раптом спинився він перед Арсеном і сам же відповів:- Ні, ти не розумієш!

– Якщо я не розумію, то хай пан посол пояснить, – усміхнувся самими очима Арсен, а сам подумав, що коли б він не розумів значення вістей, почутих од Ванди, то, напевне, пропустив би їх повз вуха і не переповідав би тут, у посольському стані.

Дяк Зотов витягнув тонку зморшкувату шию, почухав п'ятірнею бороду, втупився у Тяпкіна.

– Що ти хочеш сказати, Василю?

– Те, що ми можемо зі спокійною совістю уже завтра підписати договір про перемир'я. От що!

– Як тебе розуміти? Хіба те, що Австрія і Ян Собеський ждуть нападу Туреччини, якимось чином може вплинути на наші тут дії?

– Безперечно!

– Як саме?

Тяпкін потер руки, хитро примружився.

– Давайте подумаємо… Чи нам вигідно, щоб наш вчорашній супротивник завтра вв'язався у велику і, мабуть, затяжну війну?

– Безперечно, – відповів дяк.

– Отже, ми матимемо кількарічну передишку, а це те, що нам потрібно. Після безперервних воєн з Польщею, Туреччиною і Кримом казна наша спорожніла, народ стомився, а вся Україна розорена дотла, – міркував уголос Тяпкін. – Ми повинні підписати перемир'я, щоб дати нашій країні передишку, а туркам розв'язати руки на заход! Щоб наша непоступливість не змусила хана й султана шукати примирення з Віднем і Варшавою і не привела до третього турецького походу на Україну.