Сповнена гніву, образи, жалю, що роздирали їй груди. Варвара зціпила зуби, щоб не розридатися, задерев'яніло лежала на м'якій постелі і сухими очима дивилася в густі сутінки, що залягли по кутках. Що робити?..

З відчиненого вікна долинув раптовий шурхіт. Вона підхопилася, злякано спитала:

– Хто там?

У вікні показалася голова Чори.

– Це я, нене… Я все чув!

Хлопець вліз у кімнату і сів поряд з матір'ю. Варвара притягла його до себе, поцілувала.

– Ти підслуховував нашу розмову? Але ж…

– Я не хотів, нене… Так трапилося…

– Ну, гаразд. Це, може, й краще, що ти все чув. Що ж нам робити?

– Не знаю… – розгублено, зовсім по-дитячому відповів Чора.

– А я знаю! – рішуче сказала мати. – Ми повинні боротися за наше щастя!

– Але як?

Варвара помовчала, ніби збиралася з думками. Потім міцно стиснула синову руку.

– Слухай мене уважно, Чоро… Ти повинен відмовитись від тієї полонянки. Адже ти знаєш, що вона тебе не кохає, бо має нареченого… Тож невже ти хочеш мати дружину, яка ненавидітиме тебе все життя?

– Нене! – вигукнув з болем і розпачем Чора.

– Тс-с-с! Помовч… До того ж ти не можеш перечити батькові, вона стане його дружиною.

Чора схопився руками за голову, засичав, мов від болю.

– О аллах! Що ж мені робити?

– Я ось що надумала, – сказала мати. – Ти пам'ятаєш тих двох невільників із Києва?

– Ну, звичайно.

– Так ось – сю ніч приготуєш трьох коней, сакви з їжею, три ярлики мурзи на вільний виїзд з улусів, виведеш тих невільників і дівчину в степ і відпустиш…

– Нене! – вигукнув вражений Чора.

– Тихо, синкуі Так треба… Я знаю, найбільшу жертву приносиш ти – відмовляєшся від свого кохання. Але зате врятуєш матір, батька, а може, й себе… Бо уяви – як тобі буде, коли Стеха стане батьковою дружиною? Мені страшно подумати, які муки терзатимуть твоє серце! І що може трапитися між вами…

Чора мовчав. Мати, як завжди, була права. Однак від усвідомлення того, що мати права, йому не було легше. Його молоде гаряче серце, з якого своїми руками потрібно було вирвати болісно-солодке почуття, лунко, як молотом, стукало в груди і ніяк не хотіло погоджуватися з доводами розуму.

А мати говорила далі:

– І ще одно, Чоро: я хочу зустрітися зі своїм братом…

– Як же це зробити, нене?

– Невільники знають його. І та дівчина знає… Хай передадуть йому моє прохання і ярлики. Я певна, Семен, тобто твій дядько Семен, дізнавшись, що я жива і перебуваю в Аккермані, і маючи ярлик мурзи Кучука, не забариться прибути сюди.

– Я це зроблю, нене, – тихо промовив Чора. – Ну то йди готуйся! А я поговорю з Селімом, щоб сю ніч спав міцніше. Та віднесу йому глечик вина… Чора мовчки обняв матір і вийшов з кімнати.

Залишивши коней у заростях лозняка на березі лиману, Чора повернувся додому. Проходячи мимо освітленого батькового вікна, не втримався – заглянув. Мурза ще не спав. Сидів на ліжку і, підперши правицею підборіддя, дивився прямо перед собою.

Чорі стало страшно. Йому здавалося, що батько помітив його крізь шибку і зараз поженеться за ним. Він відступив у тінь. Став під розложистою молодою абрикосою, стежачи за кожним батьковим рухом. Але мурза і не ворухнувся, сидів непорушне, заглиблений у свої думки.

Чора завмер. Серце його билося бентежно.

Залишилося зробити ще один рішучий крок – вивести невільників і невільницю, посадити на коней і… Та чи зробить він це? Чи вистачить у нього духу власними руками зруйнувати своє щастя? Адже коли сьогодні Стеха поїде на Україну, він уже ніколи не побачить її. Вона стане недосяжною для нього…

Недосяжною? А хіба ближчою вона буде, якщо стане батьковою дружиною? Від цієї думки він аж здригнувся і закусив губу. Ні, боляче йому зі всіх боків. Куди не гляне – виходу нема…

А хіба нема? Чекай – чому б не відвезти Стеху таємно в далекий улус, ну, хоча б до старого Ямгурчі, доброго сивобородого аталика Ямгурчі, далекого батькового родича, який, втративши в походах усіх своїх синів, доживає віку? Він так приязно ставиться до нього, свого двоюрідного внука!.. Він залюбки переховав би в себе дівчину до кращих часів і, коли б Чора попросив, зберіг би це в таємниці і від батька, і від матері…

Хлопець аж усміхнувся сам до себе від раптової думки, що осяяла його затуманену, розбурхану душу. Як він не подумав про це раніше?

Світло у вікні погасло: батько ліг спати. Постоявши ще деякий час і пересвідчившись, що всюди тихо, Чора пішов до двору невільників.

Тут теж було темно і тихо. Селім хропів на всі заставки у своїй комірчині. Сторожові собаки, впізнавши хлопця, заскавучали і почали лащитися. Чора зачинив їх у порожню кухню, підпер двері й заглянув у загратоване віконце до невільників.

– Іванику! Рожков! – загукав він приглушеним голосом. У комірчині хтось завовтузився, встав.

– Хто там?

– Розбуди Кузьму Рожкова та Іваника, чоловіче!

– Я і є Кузьма Рожков… Чого тобі?

– Розбуди Іваника і виходь сюди! Я відчиню двері… Та швидше!

Коли невільники вийшли, Чора зашепотів:

– Не бійтеся мене… Я Чора… Я хочу допомогти вам втекти додому…

– З чого б то, знаєш-маєш? – здивувався Іваник.

– Так хоче моя ненька… Я приготував коней, харчі… Зараз виведу вас із міста, дам ярлики на вільний виїзд із Буджака, а там ви вже самі домчите до Києва…

– Гм, аж не віриться, – все ще сумнівався Іваник. – Ти того… знаєш-маєш… хлопче, не підведеш нас часом під дурного хату?

– Самі не будьте дурнями, – розсердився Чора. – Нене відпускає вас не тому, що ви їй дуже сподобалися, а тому, що знаєте її брата Семена Гурка. А мого дядька, виходить. Передасте йому ваші ярлики і скажете, що його сестра Варвара жде до себе в гості… З таким ярликом він може вільно проїхати в самий Аккерман… Зрозуміли?

Іваник і Рожков переглянулись. На таке щастя вони ніяк не сподівалися.

– Звичайно, зрозуміли, мурзо, – відповів Кузьма Рожков, не в силі приховати радісного блиску очей. – Зробимо все як слід! Ходімо!

Чора вивів їх на берег лиману, де в заростях густого верболозу стояло напоготові двоє коней з притороченими до сідел дорожніми саквами. Рожков міцно потис татарчукові руку.

– Спасибі тобі, хлопче! А Іваник розчулився.

– Хоч ти й нехрист, знаєш-маєш… а добра людина! Хай береже тебе господь бог! А матінці твоїй – низенький уклін!

– Щасливої дороги! – усміхнувся Чора, почувши Іваникове побажання.

Він постояв, поки затих глухий стукіт копит, а потім бігцем помчав додому. Серце його тривожно калатало в грудях. Те, що він задумав, суперечило тепер не тільки волі батька, я и побажанню матері, яка наказала і Стеху відправити на Україну. Але незважаючи на глибоку його любов і прив'язаність до матері, він не в силі був перебороти своє почуття до цієї дівчини-гяурки, не міг власними руками поламати своє щастя, тому й зважився на відчайдушний вчинок…

Обережно прокравшись на невільницький двір, відімкнув дверцята комірчини, де ждла Стеха.

– Ой, хто там? – злякано скрикнула дівчина, намагаючись у темряві розпізнати пізнього гостя.

– Не бійся мене. Я Чора, – прошепотів хлопець. – Одягайся швидше. Виходь!

– Куди?.. Не чіпай мене, мурзо!

– Тс-с-с… Не бійся, дурненька, я нічого злого не заподію тобі. Я хочу врятувати тебе!

– Врятувати?.. Хіба мені щось загрожує?

– Повернувся з Немирова мій батько…

– Ну й що?

– Він хоче взяти тебе за жінку…

– О боже!

– А я не хочу цього. І моя ненька цього не хоче… Тепер ти розумієш? Ну, збирайся! Та хутчій! Бо до світа ми повинні бути далеко…

Стеха помовчала. Те, що сказав Чора, скидалося на правду.

– Куди ж ти повезеш мене?

– У безпечне місце… У далекому степовому улусі живе мій двоюрідний дідусь Ямгурчі, добрий старик. Мене він дуже любить і зробить для мене все, чого я забажаю…

– Отже, ти…

– Стехо, невже ти до цього часу не здогадалася, як я кохаю тебе! – вирвалося у хлопця. – Краще мені бачити тебе мертвою, ніж. дружиною іншого… ніж дружиною… батька мого…