– Ну, гаразд… Іди, Чоро!

Арсен і Палій переглянулись. Вони були вражені. Скільки сил потрачено! Скільки надій було! І все даремно, їм здалося, правда, що Чора щось приховує… Але як примусити його сказати правду?

Чора підвівся і швидко вийшов.

У кімнаті запала мовчанка. Козаки зціпили зуби і думали, що робити далі. Варвара-ханум теж не проронила жодного слова.

Порушив мовчанку Палій.

– Отже, виходить, дівчина зникла безслідно… Але ж такого не буває! Повинен же хтось знати, де вона поділася! Як ти гадаєш, сестро?

– Не знаю… Просто гублюся в здогадках.

– А не приховує чогось Чора? Варвара-ханум пильно подивилась на брата.

– Ти так гадаєш, Семене? Я поговорю з ним… Сьогодні увечері…

Ніч була темна й тепла, навіть задушлива. На небі висіли мерехтливі сріблясті зірки. З широкого дністровського лиману долинали пахощі водоростей, викинутих на берег, та квакання жаб.

Чора ніяк не міг заснути. Серце лунко стукало в грудях, з голови не йшли тривожні думки. Після розмови з матір'ю він зрозумів, що приїзд дядька і козаків зовсім не випадковий. Вони приїхали по Стеху! Хочуть викупити її і забрати з собою!..

Він лежав на кожушанці, простеленій просто на землі, під кущами винограду, і дивився в темно-синє небо, на далекі манливі зорі. А думав про своє.

«О аллах, допоможи мені! – шепотіли його губи. – Зроби так, щоб та мила гяурка Стеха, всупереч бажанню батька і матері, всупереч усьому світові, стала моєю першою дружиною!.. Вона мені народить синів, які шаблею слугуватимуть тобі, о Всевишній! Прокладатимуть шляхи в країну невірних для твоєї величі і слави!»

Зашелестіли кущі. Чора підвів голову.

– Ти тут, синку? – почувся тихий материн голос. – Не спиш?

– Не сплю, нене.

– Я присяду біля тебе…

– Сідай, нене.

Варвара-ханум сіла на кожушанку, поклала теплу руку синові на голову, пригладила шорстке волосся. З її грудей вирвалося легеньке зітхання.

Чора мовчав. Він здогадувався, чого прийшла мати, але не знав, що їй відповісти. Думки його сплуталися, а серце стиснулось від болю й тривоги.

– Чоро, – промовила тихо мати, коли мовчанка затяглася, – я знаю, ти не відіслав тоді тієї дівчини… Бо коли б відіслав разом з невільниками, вона була б дома… Скажи, навіщо ти так зробив? Чому не послухав мене? Га?

Чора не відповів.

Варвара-ханум пильно подивилась в його широко розплющені очі, в яких мерехтіли відблиски зірок.

– Ну, чому ж мовчиш? – її рука знову погладила синову голову.

Чора раптом схопив ту руку, притиснув собі до щоки, і мати відчула, як з його очей бризнули сльози.

– Я кохаю її, нене! – аж задихнувся він. – Як ти не розумієш?!. Кохаю над усе на світі!

Тепер замовкла мати, знічена, вражена гострим болем що прозвучав у синових словах. Той біль відізвався в її серці ще гострішим болем. Вона безмірно любила Чору, свого первістка єдиного сина, любила такою ніжною й глибокою любов'ю, що ладна була за нього, за його щастя віддати не тільки на відруб руку, а й саме життя.

Чим же вона тут допоможе йому?

– Чоро, скажи мені правду, адже я не ворог тобі, а найкращий друг і порадник… Ти не відіслав її?

– Ні, – глухо відповів Чора.

– Приховав від батька?

– Так.

– Де?

– Нене, я не можу сказати. Не питай мене! – з болем у голосі вигукнув юнак.

– Мені можеш казати все! – суворо промовила мати і зразу ж пом'якшила голос. – Бог свідок, я не використаю твої слова на шкоду тобі.

– Нене!

– Кажи! – В материному голосі знову прозвучали тверді, майже суворі нотки, притаманні її характерові.

Настала довга пауза. Чора не відповідав.

Нарешті знов заговорила мати. На цей раз голос її був лагідний, трохи смутний.

– Дурненький мій! Якщо ти вже так закохався в ту дівчину то хіба ж я стану проти того, щоб ти взяв її собі за дружину?.. Навпаки, я хочу допомогти тобі… Адже і дядько Семен і брат Стехи завтра про все розкажуть батькові, і хто зна, як повернеться діло… Я ж казала, що відіслала дівчину додому, а виявиться, що вона тут. Чи не накаже батько перевернути все в улусах, щоб знайти її? Для них. Чи для себе… Ти розумієш?.. А коли знайде, тоді вже буде пізно зараджувати лихові.

Чора знову довго мовчав. Тільки важке дихання свідчило і про його переживання, і про важкі думи, що гнітили його душу. Потім глухо сказав:

– Я одвіз її на Чагу… До аталика Ямгурчі…

– До Яміурчі! – вигукнула Варвара-ханум. – Слава богу, вона там у безпеці! Нікому не спаде на думку шукати її там, в далекому степовому улусі. Ну, спи спокійно. А я візьму гріх на душу… Допоможу тобі. Хоча не знаю, чи будеш ти щасливий… А вже про її щастя і говорити нічого. Нещасна… Як і я… – Вона схлипнула.

– Нене! – вигукнув Чора і почав цілувати материні руки. – Рідна, дорога моя! Що я можу зробити, щоб ти була щаслива? Скажи – що? І я зроблю!

– Любий мій, заспокойся… Тепер мені не треба нічого, крім тебеї Аби ти був щасливий…

Вона поцілувала його в лоб, підвелася і поволі пішла стежкою до хати.

Арсен міцно стиснув Романову руку, аж той скривився.

Вони стояли за кущами винограду і чули кожне слово Чори і Варвари-ханум. Обидва розуміли, що не так просто буде врятувати Стеху, якщо на бік Чори стала його мати. Про те ж, щоб відкрити мету їхнього приїзду мурзі Кучуку, як міркувалося раніше, після того, що вони почули, нічого й думати. Він її не відпустить і не віддасть за викуп, а зробить своєю дружиною або одаліскою, як це заведено в турецьких і татарських беїв.

Арсен радів з того, що йому спала щаслива думка підслухати розмову сина й матері Становище прояснилося, і можна діяти не наосліп.

Вони довго стояли непорушне, прислухаючись, як Чора крутився, зітхав, щось шепотів. Нарешті, – замовк. Почулося рівне дихання. Тоді, обережно ступаючи, щоб не тріснула під ногами жодна галузка, не сколихнувся і не шелеснув жодний листочок, відійшли в глибину саду, спустилися до берега лиману і сіли біля самої води на м'яку холодну траву.

Арсен обняв Романа за плечі.

– Ну от – про Стеху дізналися, – промовив тихо. – Це вже добре… Чора переховує її на річці Чазі у свого аталика Ямгурчі… Звичайно, не так просто знайти цього Ямгурчі, але й не так складно. Чага – невеличка степова річечка, що влітку часто майже пересихає, і ми за день-другий обнишпоримо там усе…

– Ти надумав їхати туди. Арсене?

– А як же інакше?

– Нас відразу схоплять!

– Ми маємо ярлик мурзи. А це щось та важить!

– Гм… А як подивиться на це Палій? Чи дозволить?

– А чому б він мав не дозволити?

– А коли дізнаються Кучук і Чора?

– Треба придумати правдоподібне пояснення, щоб вони повірили…

– А яке?

– Може, хай Палій скаже, що ми пересварилися між собою?..

– Ні, це погано! Зовсім погано! Адже ніхто не чув нашої сварки.

– Тоді хай скаже, що послав нас у Немирів до Юрія Хмельницького…

– З чим?

– Ну, Палій краще за нас придумає – з чим…

– Коли ж ми виїдемо?

– Гадаю, затримуватись нам тут нічого… Перекинемося з батьком Семеном слівцем, осідлаємо коней – і в дорогу! Щоб до ранку бути на Чазі.

Вони підвелися і попростували до очеретяної клуні, схожої на великий гостроверхий курінь, де на запашному сіні спали козаки. Тихенько відхилили двері, навпомацки знайшли Палія, що спав крайнім, і розбудили його…

Від Білгорода до Чаги – один кінний перехід. Літня ніч коротка: не встигли вершники від'їхати від Дністра верст десять, як на сході почав підніматися край неба. Спочатку він посвітлішав, потім прибрав бурого, а згодом – рожевого кольору. Нарешті весь виднокрай спалахнув, як вогонь, і з-за далекого моря викотився пруг сонця і запалахкотів буйною пожежею.

Степ враз ожив, озвався тисячами голосів – пташиним співом, сюрчанням коники, свистом бабаків та ще безліччю звуків, що затоплювали все довкруг.