Тільки опівдні, коли Стеха не з'явилася і на обід, мати й дідусь Онопрій зчинили крик. На ґвалт збіглися люди. Весь хутір піднявся на ноги. Заплакана мати вдесяте розповідала, як вона збудила дочку і послала вигнати гусей на луг і як з того часу Стеха мов у воду впала.

– А може, вона, знаєш-маєш, того… і справді втопилась? – розмірковував маленький заїкуватий чоловічок, якого на хуторі звали не інакше, як Знаєш-маєш за його безглузду приповідку або Іваником за малий зріст. – Треба пошукати в Сулі!

– Ой, боже мій, дитино моя! Голубонька сиза! – побивалася в невтішному горі мати. – Та навіщо ж я послала тебе із тими гусьми до річки! Чого ж ти, серденятко, полізла в ту холодну воду!

Натовп швидко покотив до Сули. Найметкіші зразу пригнали човни, почали шниряти на них по спокійній гладіні річки, вдивляючись у прозору, як скло, воду. Інші шукали на березі одягу.

Ні тіла, ні одягу не знайшли.

– Знаєш-маєш, може, вона того… на глибочінь запливла, – продовжував відстоювати свою думку Іваник. – А там того… і втопилась?

– В одязі, чи що? – спитав дід Онопрій. – Верзеш казна-що!

– То де ж вона поділася… того… знаєш-маєш? Дід Онопрій здвигнув плечима і, низько похнюпивши голову, побрів до двору. За ним рушили всі. На березі лишився один Іваник.

Мати голосила. Жінки заспокоювали її. Говорили, що Стеха зросла дівчиною непокірливою, навіть норовистою, – тож, може, їй забаглося піти десь у ліс і там затрималась. Чи гайнула до Вербівки, сусіднього села… «Витрішки продавати», – додавали стиха найбільш язикаті.

– Коли б же Звенигориха не панькалася з нею, не називала донечкою та зозулькою, а взяла за коси та всипала березової каші в одно місце, то б не голосила зараз! А то зманіжила дочку, ніби та панянка яка, потурала їй, а тепер – плачте, очі, хоч повилазьте! – пащекувала на вулиці огрядна червонощока молодиця.

Інша з гурту їй заперечила:

– І що бо ви, Зінько, говорите! Стеха зовсім не зманіжена дівчина. Красива, роботяща, скромна. І Звенигориха не пестила її. Може й справді дівчина втопилась.

Різноголосий шум розмови, плач, зітхання і пересуди, що лунали на дворищі Звенигор та на вулиці поблизу хати, враз стихли. Люди замовкли, з надією й острахом вдивляючись у загін дивно вбраних вершників, які вискочили з лісу і повернули прямо до хутора.

– Матінко! Турки! – зойкнула якась жінка.

– Де б вони тута взялися?

– Справді – турки! Гляньте!

Натовп захвилювався. Люди забули про Стеху, про її зажурених матір і дідуся. Жінки й діти відступили на подвір'я, чоловіки, особливо козаки, які ніколи не розлучалися з шаблями, виступили наперед.

Тим часом загін наближався. З нього вирвався один вершник і погнав коня чвалом. З-під копит сірого огира знялася курява. Перед самим натовпом вершник натягнув поводи, і кінь, присівши на задні ноги і бризкаючи піною з роздертого вудилами рота, зупинився.

– Люди, що тут трапилося? – вигукнув вершник, скидаючи з голови шапку-яничарку.

– Арсен! Арсен Звенигора! Живий! – загомоніли в натовпі.

– Так, це я… Але ради всього святого, скажіть – у нас дома нещастя? Чому тут стільки людей? Увесь хутір…

Підстаркуватий козак, чухаючи п'ятірнею потилицю, виступив наперед.

– Та бачиш, козаче, і самі не знаємо – нещастя чи ні… Стеха зникла… Твоя сестра… Погнала вранці гусей на луг – і от маєш! Чи пішла куди, чи втопилася, може… Ніхто нічого до пуття не знає… Мати плаче, побивається… Та ось і вона!

Хтось уже встиг сповістити Звенигорисі, що приїхав син. Жінка схопилася за серце і подибала на вулицю. За нею підтюпцем поколивав дід Онопрій. Люди і собі посунули з двору.

– Арсене! – зойкнула мати, і в тому зойкові забриніли одночасно і радість і горе. – Стехи немає!

Арсен пригорнув матір до грудей. Почав утішати:

– Заспокойтеся, мамо! Я вже знаю… Щось будемо робити! Знайдеться Стеха… Не голка ж… Не плачте, рідненька!.. А ось і дідусь! – Козак почоломкався з дідом. – Побілів ще більше…

– Хіба тут не побілієш, за вами побиваючись?

– Не тужіть! Знайдеться Стеха! – заспокоював рідних Арсен, хоча в самого війнуло холодком попід серцем. – А зараз приймайте гостей… Моїх друзів… З самої Туреччини добиралися…

Під'їхали вершники. Тут були: Златка, Спихальський, Роман, Грива, Яцько. Між двох коней, у міцній попоні, лежав Младен.

Арсен швидко пояснив друзям, яке лихо трапилося дома. Важка зажура впала на їхні обличчя.

– Перун ясний! – пробубнів Спихальський. – І тутай лихо! Коли ми позбудемося його!

Подорожні завели коней у двір. Дід Онопрій виніс із клуні сіна. Младена занесли в хату, поклали на ліжко.

Хуторяни почали розходитися. Тільки діти та найбільш цікаві видивлялися на смаглявого срібноголового турка та на вусатого погордливого велетня, який навертав по-польському.

Раптом до двору прибіг схвильований Іваник.

– Знайшов! – вигукнув він. Побачивши Звенигору і незнайомих людей, зніяковів і вже тихше додав: – Знаєш-маєш, того… знайшов слід!

– Де?

Всі кинулись до нього. Обступили. Арсен схопив чоловіка за плече.

– Розповідай! Де Стеха? Куди ведуть сліди?

– Е-е, знаєш-маєш, того… я цього не знаю… Я тільки знайшов біля кущів кісник дівочий… Ось!

Він розціпив невеликого кулачка. На долоні зачервоніла шовкова стрічка.

– Це Стешина! – скрикнула мати.

Арсен довго не роздумував.

– Веди! Покажи те місце, де знайшов кісник, дядьку Іване!

Всі повалили на луг.

– Ось тут! – показав Іваник на столочену траву під розложистим кущем верболозу.

Арсен пильно оглянув сліди. Вони чітко виднілися на вологому наносному глею. Ось слід невеликої босої ноги. Це, безперечно, Стешин… Тут вона довго стояла. Мабуть, розчісувала коси. Недарма ж саме тут було знайдено кісник. А ось і кілька русявих волосинок на гілці верболозу. Чекай, чекай, а це що? Збоку – сліди від чобіт…

– Романе, поглянь! – Звенигора показав другові на них.

Роман вийшов з гурту, нагнувся поряд з Арсеном.

– Крім дівчини, тут було двоє чоловіків, – сказав він упевнено. Як і запорожці, дончаки навчалися мистецтву знаходити по сліду дичину, а якщо треба, то й ворога. – Бачиш – сліди різні: один, від чобіт, вузький, довгий з підтоптаними закаблуками, а другий – коротший, на ньому ясно видно відбитки підків…

– Отже, це не татари! Татарські чирики не залишають таких слідів та й ніколи не бувають на підковах.

– Без сумніву, не татарські… Але чиї?

Арсен не відповів. Махнув Романові рукою і, придивляючись до притоптаної трави і покошлачених кущів верболозу, шуснув у зарості. Роман поспішив за ним.

Незабаром слід вивів їх у ліс. Козаки мимоволі стишили хід. Земля тут була суха і не зберігала слідів. Тільки збита ногою головка сон-трави чи зламаний плечем гнилий сучок на дереві показували шлях.

У яру, під горою, натрапили на рештки нічлігу. Витоптане кінськими копитами зілля, свіжий помет і недогризки сухарів свідчили про те, що тут ночувало кілька верхівців і що вони поїхали звідси не раніше, як сьогодні вранці.

Прослідкувати, в якому напрямі вони попростували, було зовсім не важко: ковані коні залишали після себе такий виразний слід, що й менш досвідчені, ніж Звенигора і Воїнов, не могли з нього збитися. Під горою Роман знайшов підкову і поклав собі до кишені. Це була щаслива прикмета.

Видершись нагору, де кінчався ліс і починався степ, і побачивши, що звідси сліди повертають на південь, у напрямку до Дніпра, козаки зупинилися.

– Не доженеш, – промовив скрушно Роман.

– Так, піхотою не доженеш, – погодився Звенигора. – Та маємо коней!.. Крім того, я, здається, догадуюсь, чия це робота.

– Чия?

– Чорнобаєва! Я розповідав тобі про нього… Викрадення і продаж красивих дівчат він зробив своїм ремеслом. Він зрозумів, що на ньому можна нажитися більше, ніж на вирощуванні хліба чи розведенні скоту. Собака!

– А може, хтось інший теж займається цим негідним промислом?