Тим часом Чорнобай схопився з ліжка. Мертвотна блідість розлилась по його лиці. В очах світився жах.

– Боже! Звенигора! – скрикнув він. – Звідки?

– З того світу, пане ЧорнобаюІ Ти таки ще не стратив пам'яті!.. Спасибі, що впізнав… Виходь у світлицю – там поговоримо! – Звенигора схопив Чорнобая за плече і шарпнув так, що той засторчкував до дверей. Там його підхопив Роман і одним помахом ятагана відрізав від пояса шаблю, яка з брязкотом упала на підлогу.

Пахолок отетеріло переводив погляд з хазяїна на незнайомців, ще не розуміючи, що ж, власне, скоїлося. Звенигора став насупроти Чорнобая. Як довго він ждав цієї хвилини! Скільки разів у безсонні ночі в підземеллі Гаміда чи прикований до весла на галері уявляв, що скаже при зустрічі своєму ворогові! І ось ця мить настала!

– Ну, от і зустрілися, пане Чорнобаю. Не чекав?

Чорнобай мовчав. Під розстебнутим кунтушем високо здіймалися груди.

– Чого ж мовчиш? Страшно пригадати, як продавав у неволю татарам наших дівчат? Чи жалієш, що тоді, коли я був у твоїх руках, не перерізав мені горла, га?

– Чого ти від мене хочеш? – прохрипів Чорнобай.

Звенигора рвучко підійшов до нього, схопив за груди, шарпнув до себе.

– Хочу дізнатися, звідки ти сьогодні прибув! З Дубової Балки?.. Де подів мою сестру Стеху, яку твої люди там викрали? Ну! Говори!

– Я там не був, – прошепотів Чорнобай, але по тому, як сіпнулися його брови і ще більше розширилися зіниці, Звенигора зрозумів, що він бреше. Стеха в його руках.

– Ми прибули сюди по твоєму сліду, сотнику! Не крути хвостом, як пес! Взагалі з тобою не варто було б панькатися жодної хвилини, – ти давно заслужив собі смерті! Але зараз я не хочу пригадувати старого… Віддай мені мою сестру!

– Її нема у мене!

– Але ж ти був у Дубовій Балці!

– Не був!

Роман, слухаючи цю розмову, мінився в лиці. Почувши останню відповідь Чорнобая, він швидко вихопив з кишені велику кінську підкову і ткнув нею сотникові під носа.

– А це пізнаєш, собако? Ми її знайшли на місці вашого нічлігу, в лісі… Невже ти хочеш, щоб ми повели тебе в конюшню і показали, котрий з твоїх коней загубив цю підкову?

Чорнобай мовчав. Тільки від страху і безсилої люті закусив до крові губу.

– Чого ж мовчиш? – струснув його Звенигора.

– Та що з ним говорити, панове! – вигукнув Спихальський. – Пальни, Арсене, в пістоля – хай гине до дзябла!

– І справді! – підтримав товариша Роман. Звенигора мовчки подивився на друзів. Він ще вагався.

– А як же сестра?

– Перевернемо це кубло вверх дном, а знайдемо! Вона десь тут!

– Ну, якщо так, – смерть негідникові! – Звенигора підняв пістоль.

– Стривайте! – прохрипів Чорнобай. – Дайте помолитись перед смертю!.. Не губіть душі без сповіді!

Звенигора перезирнувся з товаришами. Ті ствердно хитнули головами.

Чорнобай, незграбно сутулячись, рушив через світлицю до ікон, що під рушниками висіли в кутку. Там упав на коліна, обіперся обома руками об нефарбовану дерев'яну підлогу і почав бити поклони, щось шепочучи собі під носа.

Звенигора і його друзі стали посеред світлиці з таким розрахунком, щоб Чорнобай і пахолок були в полі зору.

Зненацька щось скрипнуло, стукнуло. Потім почувся гучний грюкіт – і на очах ошелешених вояків Чорнобай зник. На тому місці, де він стояв навколішки, зяяв чорний отвір.

– Прокляття! – вирвалось у Звенигори.

Всі кинулись вперед. Заглянули в яму. Але, крім дерев'яної ляди, що хиталася на металевих завісах, не побачили там нічого. Знизу долинав ледь чутний шурхіт: десь глибоко осипалася земля.

Звенигора заніс над ямою ногу, збираючись плигнути туди. Воїнов схопив його за руку.

– Ти збожеволів, Арсене! Куди? Хто знає, які несподіванки приготував там Чорнобай для переслідувачів! – Він нагнувся і вистрілив у підземелля з пістоля. Прогуркотіла луна, – пороховий дим заволік неширокий отвір.

Позаду грюкнули двері: переляканий на смерть пахолок чкурнув із світлиці.

– Стій, псякрев! – метнувся за ним Спихальський. Та пахолок відбіг не далеко. В сінях його схопив Грива. Притиснув до стінки. Звенигора відвів важку руку товариша.

– Чекай, Гриво! Цей птах нам потрібен! – І до пахолка: – Якщо хочеш жити, відповідай правду, як на сповіді! Де дівчина, яку Чорнобай привіз сьогодні? Куди ви її поділи?

– Господар мене заб'є. Помилуйте, вашмосць!

– Дурню, дбай про те, щоб ми не вкоротили тобі віку зараз!

– У нього кілька тайників…

– Кажи всі!.. Один – у вітряку – я сам знаю…

– Два тут, у фортеці. Один – у стіні, хід з конюшні… Я покажу. Але там зараз немає нікого…

– А другий?

– Покляніться, що відпустите мене живого.

– Відпущу. Ось тобі хрест!

Пахолок зразу пожвавішав. Полегшено зітхнув.

– Тоді скажу. Може, легше на душі стане, а то носив цю таємницю в серці, як камінь! Та нікому не кажіть, що від мене дізналися. Помітили в дворі собачу будку? Між конюшнею і коморою… Ото хід в тайник! Під будкою глибокий льох, а в будці-собака… Зрозуміли?

– Зрозуміли. А більше нема ніде?

– Є ще в лісі. За дві версти звідси, в урочищі Журавлі, насупроти джерела, викопано в гущавині потайний погріб… Але то для зими.

– Ясно. Як же тебе звати?

– Минкою.

– Ну, от що, Минко, якщо все це правда, ми тебе відпустимо. Хоча, по правді кажучи, все Чорнобаєве кодло заслуговує однієї гілляки. Веди нас до будки!

Викопаний у твердій глині таємний хід мав кілька колін. Це врятувало Чорнобая від Романовоі кулі. Він кумельгом скотився вниз, до повороту, і, боляче вдарившись об суху стіну, шуснув за виступ. В ту ж мить пролунав постріл. Але Чорнобай уже був у безпеці. Звівшись на ноги, він намацав на стіні ятаган і шаблю, повішені тут же на скрутний випадок, і в думці похвалив себе за передбачливість. Тепер він міг оборонятись у цій тісній норі, де двом не розминутись.

Постоявши деякий час за виступом і пересвідчившись, що погоні не буде, Чорнобай почав навпомацки пробиратися вниз. Добравшись до лазівки, закритої міцними дубовими дверцятами, відсунув засув, відчинив дверцята і виліз із нори. Опинився в напівпорожній і напівтемній клуні. Обтрусив одяг, застебнув кунтуш, причепив до боку шаблю, а до другого – ятаган і поспішно вийшов на подвір'я.

Тут вешталося чимало людей – наймитів, наймичок і пахолків. Одні готували на завтра зерно для посіву – саме сіяли пізню гречку, другі чистили гній у стайнях, треті вешталися без діла.

Побачивши господаря, всі враз заметушилися.

Блідий, вимазаний у вогку глину Чорнобай підбіг до комори. Гукнув:

– До зброї! До зброї! Напад! Всі до мене! Зачиніть ворота!

Люди враз кинули роботу. Звиклі до тривожного життя, вони не зчиняли крику, лементу, а швидко хапали зброю – шаблі, мушкети і бігли до Чорнобая. Хтось зачинив важкі ворота, хтось ударив на сполох – і уривчасті згуки дзвону полинули ген-ген по околиці.

– Сідлайте коней!

Пахолки виводили з стаєнь блискучошкірих огирів, накидали сідла, затягували попруги.

Опинившись у сідлі, Чорнобай відчув себе спокійніше. За плечима у нього гарцювало півтора десятка вершників. Він наказав відчинити ворота.

– За мною! Нападників небагато! Вирубаємо всіх до ноги! Нікого не жаліти!

Щойно пережитий страх змінився лютою радістю, що розпирала йому груди. Урятувався! Тепер тільки б не випустити з рук Звенигори і його друзяків!

Він махнув шаблею і на чолі загону вихором вилетів з двору на широку дорогу, що поза кручею, узвозом вела, на гору, до фортеці.

Минка вгамував розлютованого пса і зачинив у комірчину. Потім відтягнув убік будку. Під нею виявилась майстерно зроблена ляда.

– Тут, – сказав пахолок і, злякано позираючи, чи нікого не видно з людей Чорнобая, відступив за ріг комори.

Звенигора з Романом підняли досить-таки важку ляду, стали на коліна, заглянули в льох. На них дихнуло вогкою землею і пліснявою.

– Стехо, – тихо погукав Звенигора, все ще не вірячи, що тут може бути сестра. – Стехо! Сестричко!