– Давай і до генерала.

Старшина завів їх до великої порожньої зали. Лише під однією стіною стояла довга широка лава, на якій сиділо кілька вартових стрільців з протазанами. Двоє дверей вело до сусідніх кімнат. З однієї з них доносився гомін голосів. Старшина обсмикав на собі каптан і сховався за дверима.

– Султанський фірман? О ля, ля! Шудесно! Подавайт його сюди! – долетів крізь нещільно причинені двері гучний голос. – Або зачекайт! Я сам виходіль… Панове офіціри, гераус![16] Запорожці привозіль султанський фірман… Я хочу бачіль його негайно!.. Ком, ком![17]

В залу вивернув цілий гурт військових старшин. Попереду йшов рожевощокий генерал, його ясно-голубі очі з цікавістю ковзнули по козаках, що виструнчилися перед ним.

Побачивши генерала, Роман Воїнов здригнувся і хотів було відступити назад, але в залі настала тиша, всі завмерли, і він не посмів порушувати стрій.

– Генерал-майор Трауерніхт! – об'явив хтось із старшин.

Звенигора виступив наперед. Вклонився, опускаючи праву руку мало не до підлоги.

– Ти привозіль фірман? – спитав Трауерніхт, з задоволенням оглядаючи струнку, туго збиту постать козака.

– Так, пане. Я з товаришами роздобув його в Туреччині. Кошовий Сірко наказав відвезти його до гетьмана і пана воєводи, а по дорозі – показати комендантові Чигирина, щоб він спішно готував фортецю до нової облоги.

– О-о, ві слухаль? Що говорить цей косак!.. Це є знову війна! – вигукнув генерал.

– Так, пане, – підтвердив Звенигора, виймаючи фірман і подаючи його генералові.

Той розгорнув, повертів перед очима.

– Швайнерай[18], але ж тут написано по-турецьки!

– Так, пане. Дозвольте – я прочитаю і перекладу.

Звенигора вже знав лист напам'ять і швидко переказав його зміст. Трауерніхт не спускав з нього погляду. Видно було, що він вражений не тільки важливою вісткою, а й тим, що звичайний запорожець так вільно перекладає з турецької.

– Панове, надзвичайно інтересант! – вигукнув генерал. – Ми ждали війна, але все-таки сумнівались… І от запорошці привозіль таку важливу новіну… Колосаль! Колосаль! – І поплескав Звенигору по плечі. – Данке, майн лібер![19] Я завшти віт запорошський косак у захопленні бути… Дуже добрі зольдат, майне гершафтен!.. [20] Віт дізер[21] новін князь Ромодановський дуже задоволений бути…

Я також задоволений… Молодшина, косакен… – І глянув на Арсенових товаришів. – А то твої камераден?[22]

Він підійшов до Спихальського. Той випнув груди, виструнчився. Німець поблажливо поплескав його по плечі також.

– О, богатир! Геркулес!.. А цей… Ба! Ба! – Генерал раптом поперхнувся, витріщив очі, а його вид почав наливатися кров'ю. – Доннерветер![23] Але ж то єст холоп Ромка Воїноф! Ройбер![24] Грабіжник! – він задихнувся, посинівши від люті, що нахлинула на нього. – Зольдатен! Взяти цей ферфлюхтер гунд![25] Він ніякий косак єст! То єст мій кріпак… З сільця Плоского, із-під Тули… Бунтівник, підпалювач!.. Спалив мій маєток… Дуже корош маєток… І втік, ферфлюхтер!.. Н-на!.. Тепер маєш – він став запорошський косак!.. Герой!.. А де був? У Стеньки Разіна?.. Голюбщику, твоє місце на стайня! Там я покажу, як палить мій тім!.. Зольдатен, схопіть його – забийт у кайтани! В тюрму! – Трауерніхт бризкав слиною, розмахував руками, тупав ногою.

Стрільці схопили Романа, вирвали у нього шаблю, яку він намагався вийняти з піхов. Поволокли до виходу.

– Прощай, брате Арсене! Прощайте, друзі! – крикнув, пручаючись. – Ось яку волю я знайшов на батьківщині! Прокляття!

Арсен кинувся до генерала.

– Стривайте! Що ви робите! Негайно звільніть нашого товариша! Ми з ним привезли з Туреччини таку важливу звістку, а ви його в тюрму? Оце така нагорода?

– Чого косак так кричить? Чи він гадає, що тут запорошський січ? – промовив глузливо Трауерніхт.

Звенигора аж тремтів од люті. Ні, не такої зустрічі він чекав у Чигирині! Рука мимоволі потяглася до шаблі. Але його раптом відтер плечем Спихальський, а Грива міцно здушив за лікоть.

Пан Мартин став перед генералом, наїжачив на нього вуса. Обличчя його зблідло, а очі були готові виприснути з орбіт. Голос тремтів.

– Псякрев! Пане генерале, але то ж неподобство творити таке зухвале злочинство з нашим другом, яке ви ниньки вчинили! Навіть якщо то правда, що пан Роман пустив червоного півня на ваш майонтек, то ви тераз не мали права хапати його, як якогось остатнього здрайцю, лайдака, бо пан Роман з лихвою прислужився своїй ойчизні! До того ж він юж не хлоп, прошу пана, а запорозький козак! А то, мосьпане, річ друга!

Трауерніхт поривався щось сказати, але Спихальський так розійшовся, що не помічав того і продовжував говорити, шалено поводячи булькатими очима.

– Нині я майже зрозумів, що то значить бути хлопом! Уявляю, пане, як ви поводилися з своїми кріпаками, якщо така добра і чуйна людина, як пан Роман, підняв руку на ваше майно! Видно, йому жилося гірше, ніж вашому бидлові… Але ж, панство, хлоп – теж чловєк, холера ясна!.. Він має ту ж плоть і кров, що й ми, шляхтичі. Він так само радіє, сумує, кохає і ненавидить… Хто ж дав нам право знущатися з нього? Натура? Чи пан Єзус? Га? Питам вас!..

– Холоп – то єст холоп, майн лібер! – вирячився на Спихальського Трауерніхт. – І якщо ви єст справді шляхтич, як заявляйт, то мені дивно слухайт од вас подібну мову!.. Ніхт вар[26], панове?

– Так, так, пане генерал-майор, – почулися голоси.

– Ві слухаль?.. На цьому з холопом кінчайт!.. Шпасибі, косакен, за фірман, за надзвичайно важливу звістку… Гадаю, князь Ромодановський дасть вам за неї шудесний презент.

– Нам не потрібний ніякий презент! – вирвався знову наперед Звенигора. – Звільніть нашого товариша! Інакше ми домагатимемося його звільнення силою зброї! – І він люто стукнув руків'ям шаблі.

– Вас?[27] Що то означайт, менш?[28] Погроза?.. Гей, зольдатен, виштовхайт цей зухвалий косак надвір!

Від гніву та образи кров шугнула Арсенові в голову. Він рвонувся вперед, не тямлячи себе. Трауерніхт скрикнув злякано і поточився назад. Та в ту мить між ним і запорожцем виросла довготелеса постать якогось суворого на вид рудого генерала, який підняв перед Звенигорою руку.

– Стоп! – вигукнув громовим голосом. В його мові теж вчувався чужоземний акцент. – Панове, ваша суперечка зайшла дуже далеко! Прошу облишити її! Заспокойтеся! Вам, пане запорожцю, справді треба бути обачнішим у виборі слів, адже стоїте не перед татарами чи яничарами… А вам, генерал-майоре, мусить бути соромно за те, що дозволили собі заарештувати одного з запорозьких гінців. Це не міняє справи, що вісім чи дев'ять років тому він був вашим кріпаком і вчинив злочин. Зараз не такий час, щоб зводити старі рахунки!

– Генерале Гордон! – верескнув Трауерніхт. – Ви забувайт, що тут нижчі чини! Я не потерплю образи! Прошу не указувайт мені, як я мус поводитися зі своїми кріпаками!

– В своєму маєтку ви вільні поводитися з ними так, як вам дозволяє ваша совість. Але тут, у війську, немає кріпаків! – Генерал Гордон говорив з акцентом, але досить правильно. – Ви зробили помилку, і її треба виправити, щоб не завдати шкоди обороні Чигирина.

– Генерале, ві перебільшувайт!

– Ніскільки! Гадаю, буде розумно запевнити запорожців, що з їхнім товаришем нічого поганого не трапиться. Його долю повинен вирішити головнокомандувач князь Ромодановський… А до того часу за його безпеку ручаюся я! Від вашого імені, генерал-майоре, я даю слово запорожцям, що ви не вчините з їхнім товаришем насилля.