Бій заклекотав, завирував. Гайдуки запекло відбивали наступ. Упали передні яничари. У нападників охолов запал. Ніхто не хотів лізти вперед, де свистів, наводячи жах, боздуган Ганчо. Сафар-бей вистрілив із пістоля, але Ганчо, мов зачарований, лишився не-ушкоджений. Тільки усміхнувся зловісно і телепнув боздуганом щосили одного з яничарів по голові.

— Бийте поганців! — гримів його дужий голос. — За Болгарію! За Болгарію!

Ззаду підступив Павелчо, смикнув гайдука за холошу штанів:

— Ганчо, Анка відмовляється тікати. Що робити? Ганчо оглянувся і завмер. Через подвір'я до бійців простувала дружина воєводи — в чорному вбранні, струнка і сувора, з мечем у руці. За нею, щось говорячи, поспішав Стоян, молодий русявий гайдук. Видно, благав, умовляв її повернутися, але вона мовби не чула його слів.

Ганчо сплигнув з воза:

— Анко! Мати наша! Зупинись! — Він розпростер перед нею руки. — Я не пушу далі! Там смерть! Що скаже воєвода?

— Ми не повинні здати зборище, Ганчо! Я залишусь тут. Яничари прорвуться в тил Младена тільки через мій труп!

Хоч який недалекий був Ганчо, він збагнув, що ніякі вмовляння тут не допоможуть. Анка не відступиться від свого. Що ж, хай зостається. Він шепнув Стоянові, щоб той не відходив від жінки. А вголос сказав:

— Майко, ми не відступимо ні на крок. Будь певна! Але дуже прошу, благаю, не підходь до нас! Заховайся в будинок або в підворіття! Ну ж!..

— Ти добрий, Ганчо. Та не треба зайвих слів... Дивись, яничари рвуться вперед! Твоє місце там!

Ганчо повернувся — бій закипів з новою силою. Подекуди яничари вже здерлися на загату. Блискотіли гарячі шаблі. Падали з криком поранені і вбиті. Гайдуки ледве стримували шалений натиск ворога.

Почувся голос Сафар-бея:

— Вперед, молодці! Рубайте гяуріві Не жалійте нікого! Візьміть живою тільки оту вовчицю-воєводиху.

Ганчо, мов розлютований барс, метнувся в саму гущу бою. Боздуганом, як довбнею, розтрощив голову якомусь товстому яничарові, зіпхнув з воза другого і побачив багато вбраного агу. Сафар-бей! Ось до кого б йому добратися!

Але між ним і Сафар-беєм два ряди яничарів! Хіба прорвешся? Лишається одно — розпрощатися з боздуганом, який вірою і правдою служив йому кілька років... Ганчо зірвав з зап'ястя ремінну петлю, розкрутив над головою боздуган, пустив... Тут би й розпрощався Сафар-бей з життям, якби не пробігав між ним і Ганчом яничар. Бідолаха сам налетів на важку залізну булаву з гострими шипахами і зразу впав, мов підкошений.

Переляканий Сафар-бей з огидою витер обличчя, заляпане кров'ю нещасного, який корчився в передсмертних судорогах. Поряд лежав гайдуцький боздуган.

— Великий аллах! — прошепотів помертвілими губами ага, уявивши себе на місці яничара.

До нього підбіг Карамлик. Швидко витягнув з сагайдака стрілу:

— Зараз я того мерзенного гяура! Собаку!..

Ганчо сіпнувся всім тілом, схитнувся назад. Близько був від нього Карамлик, мав вірне око і міцну руку: стріла пронизала груди гайдукові під самим серцем, мов голка лляну кошулю. Ганчо схопився обіруч за неї, з подивом глянув на тендітне чорне оперення, ніби питав: невже це смерть? — а витягти з рани уже не мав сили. Очі поскляніли, міцні, витривалі ноги, що носили гайдука мало не по всій неосяжній високій Планині, підкосились, і Ганчо впав додолу. Встиг тільки крикнути:

— Тримайтесь, браття!

Яничари завили від радості. Сафар-бей рубонув по руці якогось гайдука і вискочив на загату, захаращену тілами убитих та поранених.

Гайдуки падали один за одним, але не відступали. Ось їх залишилось тільки п'ятеро. Проти кожного билося по двое і троє ворогів. Решта яничарів розтягали загату, щоб зайти гайдукам у тил. З гуркотом покотилися бочки, розсунулися колоди.

Яничари заверещали, кинулись до Анки.

Дружина воєводи підняла меч, поволі пішла їм назустріч.

— Да живея Болгарія! — вигукнула голосно.

Попри свої сорок п'ять років і тяготи гайдуцтва, вона була струнка, підтягнута, красива. «Наша мати», — так звали її гайдуки і вкладали в ці слова всю свою сувору і ніжну любов.

Яничари перезирнулись. Хто знає, чи пам'ятали вони наказ Са-фар-бея взяти жінку живцем? Анка ж сміливо йшла їм назустріч, гордо піднявши голову.

Раптом її заступив Стоян.

— Другарі, до мене! — вигукнув розпачливо, розуміючи, що сам недовго зможе протриматись. — На поміч!

Вдруге пальнув єдиноріг. На цей раз гармаш повернув її жерлом на подвір'я, і кам'яне ядро зі свистом врізалось у гущу яничарів. Кинувши непотрібну тепер гармату, старий Драгомир плигнув зі стіни і, стрясаючи над головою боздуганом, ринувся вперед:

— Тримайся, Стояне! Іду!

Він підбіг вчасно: над молодим гайдуком заблискотіли яничарські шаблі. Драгомир збив одного нападника з ніг. Другий позадкував сам. Підбадьорений допомогою, Стоян насів на нього і прикінчив влучним ударом шаблі.

Та сили були нерівні. Впали останні захисники, що відстоювали зроблену нашвидкуруч загату. Один Павелчо, заюшений кров'ю, з перерубаною рукою, ще сяк-так відбивався.

— Арканьте їх! Беріть живцем! — наказав Сафар-бей. Гавелча збили з ніг, схопили. Над Анкою, Стояном і Драгомиром прошуміли тонкі довгі аркани з намиленими, щоб блискавично затягувалися, зашморгами. Анка встигла один шреруба-ти, але другий обкрутився навколо Ті тіла, і жінка шіала.

Стоян і Драгомир не давали заарканити себе. Стали спина до сііини і шаблями рубали вірьовки. Бачачи, що в ній вже не допоможуть, почали поволі відходити до воріт. Яничари юрмою переслідували їх.

За стінами почулися крики, тупіт ніг. Підмога! Гайдуки подвоїли зусилля. Стоян, який стояв обличчям до брами, зробивши могутній випад, прорвав кільце ворогів, метнувся в підворіття і ефесом шаблі вибив засув. Під натиском багатьох тіл брама широко розчинилася. В замок влетіло кілька десятків гайдуків на чолі з воєводою.

Те, що вони побачили на подвір'ї, вразило їх, мов громом. Довкола — самі яничари. Лунає багатоголосе «алла». В першу хвилину навіть воєвода розгубився, зблід. Врятувати стан майже неможливо. А де ж Анка? Що з нею?

Ніби відповідаючи на його думки, Стоян вигукнув:

— Вона там! її схопили!

В ту ж мить він схитнувся: стріла вп'ялася йому в плече. Хлопець вирвав древко, відкинув убік.

— Нічого! Це пройде! — прошепотів. — Рятуйте майку Анку!

Ці слова вивели воєводу з остовпіння. Він окинув оком поле бою: ворог, вражений появою свіжих сил, перешиковував ряди. Воєвода правою рукою вихопив шаблю, а лівою з-за пояса — пістоль і перший кинувся вперед. За ним помчали гайдуки.

Бій закипів з новою силою. Хоча гайдуків було набагато менше, завдяки тісноті, вони билися майже один на один — з однаковою кількістю ворогів. Тільки на місце загиблого яничара зразу ж ставав інший, а замість убитого чи смертельно пораненого гайдука, — легко поранені продовжували битись, — не ставав ніхто. Повстанці подвоювали і потроювали свої зусилля, щоб замінити тих, що вибули.

Б'ючись із якимось яничаром, воєвода Младен раптом побачив дружину. Біля входу в будинок два вороги заломлювали їй за спину руки, а третій в'язав вірьовкою. Одежа порвана, чорне, пишне, з проблисками сивини волосся розсипалося по плечах.

— Анко-о!

Жінка стрепенулася. Розпачливий крик вирвався з її грудей:

— Младене!

Їй затулили рота, потягли за ріг будинку.

Воєвода розрядка у груди супротивникові пістоль, хоча тримав його на крайній випадок, і, переплигнувши через ворожий труп, кинувся слідом. Цс були нерозважливо, бо за ним встиг іфоско-чит;і один Стоян, який, перев'язавши рану, вступив у бій. Решта ж гайдуків лишилася поза строєм яничарів, котрі зразу ж зімкнули розірваний ряд.

Сафар-бей, почувши вигук Анки, зрозумів, що то воєвода. Лиховісна посмішка скривила його красиві губи.

— А-а, попався, гірський беркуте! — прошепотів сам до себе. — Ну, тепер не виприснеш! — Він сплигнув з колоди, на якій стояв, керуючи боєм, різким окриком підкликав до себе десяток яничарів. — Ви бачите того гайдука. В чорному чепкені? То сам воєвода Младен!.. Заходьте йому в тил!