Гамід замовк, підійшов до вікна і вдав, що витирає сльози. Сафар-бей змінився на виду. Аллах екбер! Гамід ніби читає його думки!.. Справді, він сам відмовився признати Младена й Анку за своїх батьків, відштовхнув їх од себе. Він обіймає високу задля його віку посаду в яничарському війську і сподівається на ще вищу. Він мусульманин, зрештою. Чого ж тоді він хоче від Гаміда? Чого прискіпується до нього?.. Ні, він нічого не хоче... Просто йому стала огидною товста Гамідова пика, стали ненависними його облудні, брехливі очі. Він не може, не хоче перебувати з ним під одним дахом. Ні, ні, геть звідси! Геть з-перед очей!
— Спасибі, Гаміде, — іронічно промовив Сафар-бей. — Але після того, як я дізнався про твій мерзенний злочин в ущелині Бялих скель і в Чернаводі, мені бридко дивитися на тебе, говорити з тобою... Зроби мені послугу — поклич лікаря Захаріаді. Я хочу негайно перебратися з цієї кімнати, з цього будинку. Будь ласка, простягни руку — подзвони!
— Сафар-бею...
— Ні, ні, не вмовляй мене. Я зараз переїду до себе... А ти, якщо маєш хоч краплину совісті, негайно зі своїм загоном вирушиш із Сливена... Щоб не мозолив мені очей! Про твій давній гріх, про злочин супроти нашого війська та Якуба-аги я мовчатиму. А ти мовчатимеш про нашу сьогоднішню розмову... Дзвони!
Гамід хвилину подумав, потім мовчки підійшов до дверей і смикнув за червоний шовковий шнурок. За стіною почувся хрипкий протяжний дзвін.
ЗНОВУ В НЕВОЛІ
Два тижні валка невільників, вбираючи в себе гурти закованих у залізо бранців з навколишніх містечок і сіл, топтала звивистий, курний, а частіше кам'янистий шлях до Стамбула. Вона розрослася до таких розмірів, що, здавалося, повзе велетенська сіра змія, голова якої вже вибралася на високу гору, а хвіст іще далеко внизу.
Арсен намагався пристроїтися в голові валки. Попереду йти легше: до тебе задні прирівнюють ходу, перший нап'єшся з неска-ламученого джерела свіжої води, не ковтаєш збитої тисячами ніг дорожньої пилюки.
Він з цікавістю приглядався до своїх супутників. Почорнілі, худі, виснажені голодом та катуваннями, брели вони, понуривши голови, з трудом переставляючи збиті до крові ноги. Тут були болгари, серби, поляки, волохи, українці, угри, хорвати, німці, албанці... Тих захопили на війні, тих купили на невільницьких ринках чи запроторили в тюрми... З різних кінців неосяжного світу невблаганна доля стягла їх докупи і кинула під ноги страшному молохові — Османській Порті, яка, мов павук, висмоктувала з них силу, а потім безжалісно знищувала.
Ослаблі й поранені не витримували дороги: падали, знесилені, під ноги конвоїрам, і ті добивали їх боздуганами. Трупи відтягували в ліс на поживу хижим звірам або кидали зі скель у провалля.
На сьомий день зустріли перші загони султанського війська, що йшло їм назустріч.
Бранців зігнали з дороги. Повз них рухалися піші та кінні воїни, виблискуючи зброєю, в тріпотливих різнокольорових шатах. Ревли запряжені у важкі гарби круторогі буйволи, важливо розгойдувалися небачені на півночі двогорбі верблюди, навантажені величезними тюками.
— Почалося! подумав Арсен. Скільки ж їх йде на нашу землю? Скільки смертей, сліз і нещастя несуть з собою! .. І чи знають там, на Україні, про біду, яка незабаром чорним смерчем пронесеться по безкрайніх степах? ..
Він сидів на узбіччі дороги і пильно придивлявся до вояків, визначаючи їхній вік, розглядав зброю, спорядження, рахував загони і скільки в кожному загоні людей. Мимоволі порівнював зі зброєю та спорядженням запорожців, лівобережних козаків гетьмана Самойловича та московських стрільців. Виходило, що турки мають більше холодної зброї — шабель, ятаганів, списів, боздуганів. Крім того, кожен вершник мав приторочений до сідла аркан, щоб ловити ясир. Зате вогнепальної зброї було менше, і була вона різномаста: яничарки, венеційські аркебузи і руські пищалі, різнокаліберні пістолі. Загони акинджіїв[76] , що їхали на худих швидких конях, мали тільки шаблі й луки.
Коли військо зникало вдалині, конвоїри нагайками зганяли невільників, а потім нещадно підстьобували тих, що приставали. Знову лунав стогін, гримкотіли кайдани.
Нарешті показався Стамбул. Величезне місто здибився на крутих пагорбах тонкими шпилями мінаретів, банями якихось невідомих кам'яних будівель. Праворуч голубіло спокійне Мармурове море, ліворуч блищав під сонцем Золотий Ріг[77].
У місто невільників не пустили голову колони направили в обхід, до пристані. Там їх завели в обгороджений високим кам'яним парканом величезний тюремний табір, вишикували і передали якомусь сонному аги. Коли лад завмер, ага повільно обійшов його, перерахував усіх, потім сказав хрипким голосом:
— Відтепер ви раби нашого найяснішого падишаха. За непослух батоги! За втечу смерть! .. Хто краще працює, отримуватиме їжу двічі на день. А хто гірше тільки раз! .. Козакам, якщо такі є, вийти на п'ять кроків вперед!
Чоловік двадцять вийшли з ладу. Трохи повагавшись, вийшов і Звенигора. Запитально глянув на агу. Для чого це йому козаки знадобилися?
— Ви підете зі мною, сказав ага. Решта залишаться тут
Строй розпався. Люди розбрелися по табору, засіяному землянками, як Кротова норами.
Козаки побрели за агою і незабаром опинилися біля входу в темний, запліснявіле підземеллі, звідки на них війнуло затхлим смердючим повітрям. Звенигора мимоволі відсахнувся, але сильний тумак між лопаток змусив його прискорити крок.
У підземеллі було повно людей. Одні лежали на брудному земляній підлозі, інші сиділи вздовж стін, треті юрмилися біля гратчастих дверей, де повітря було трохи свіжіше. Обірвані, оброслі, як дикі звірі, вони скоріше скидалися на привидів, ніж на живих людей. На всіх залізні кайдани. У деяких на лобі або щоці стояло клеймо.
Загриміли двері, дзенькнув засув.
Новачків оточили в'язні-старожили. Кожному хотілося дізнатися, що там на волі, вдома, на Україні. Звенигору обняв якийсь зарослий бородатий чоловік, притиснув до грудей:
— Арсен, це ти?
Арсен з подивом глянув на незнайомця. Звідки його тут знають? Невже хто з запорожців? Раптом на обличчя бороданя, на копицю пшеничних волосся впав світло. У посмішці блиснули білі зуби і великі блакитні очі.
— Роман Воїнов! зрадів Арсен. Ось так зустріч!
Вони обнялися, поцілувалися. Навіть забули про кайдани, сжимавшие руки і ноги.
Питанням не було кінця. Як ні коротке була зустріч у Кафе, вона навіки зблизила двох козаків запорожця і дончака. Добре слово і добру справу ніколи не забуваються!
— Ну, а з тобою що сталося? запитав Арсен, коротко розповівши про свої поневіряння.
— У мене все вийшло простіше. Але не легше, з сумом відповів Роман. Привезли в Стамбул, продали на галеру. Плавав по Чорному морю, по Білому[78].
Вони переночували, зігнувшись у кутку. Було дуже душно від безлічі брудних, давно немитих тіл, моторошно від гучних вигуків і стогонів хворих
Вранці під сильною вартою козаків повели до Єди-куле. Сумну славу здобув цей старовинний замок, перетворений на тюрму. Його похмурі кам'яні стіни ховали безліч таємниць. Тут мучилися в кам'яних мішках болгарські і сербські повстанці, ватажки селянських бунтів, змовники проти султанів і самі султани, скинуті з престолу щасливими суперниками.
Козаків завели на широке подвір'я, де вже стояло чимало невільників, зупинили перед похмурим будинком з високим кам'яним ганком, де виднілися обковані залізом двері.
Стривожений гомін багатьох сотень людей линув понад рядами:
— Що з нами робитимуть? Кинуть у підземелля?
— А ти думаєш, галушки даватимуть?
— Он шибениця з гаком. Чи не тут підчепили за ребро Байду?
— Як нас підвісять, тоді дізнаємося.
— Усіх не підвісять: гаків не вистачить!