Я рушила до камери — це лють несла мене вперед.

— Президент Снігоу каже, що послав нам повідомлення? Що ж, у мене також є для нього повідомлення. Можете катувати нас, бомбардувати, палити наші округи, але спершу погляньте на це... — Одна з камер простежила за моєю рукою, яка вказала на охоплені полум’ям винищувачі на даху одного зі складів. Крізь полум’я виднівся капітолійський герб. — Вогонь поширюється легко! — я підвищила голос до крику, щоб президент не проґавив жодного слова. — І якщо згоримо ми, ви згорите разом із нами!

Мої останні слова повисли в повітрі. Час немов зупинився. У гарячий хмарі я мов злетіла над землею — і цей жар пашів не від руїн, а від мене самої.

— Знято! — голос Кресиди повернув мене до реальності, пригасив мій запал. Кресида кивнула на знак похвали. — Чудова кінцівка.

До мене підскочив Богз і міцно стиснув моє зап’ястя, хоча тепер я й не планувала втікати. Я ще раз обернулася, щоб подивитися на шпиталь — і саме в ту мить будівля завалилася. Усю мою рішучість немов рукою зняло. Усіх тих людей — поранених, відвідувачів, родичів, медиків з Округу 13 — більше не було серед живих! Я глянула на Богза — на його обличчі красувався слід від Гейлового черевика. Я не спец, але одразу було видно, що ніс у нього зламаний. Однак голос його звучав зовсім не злісно, а радше рішуче:

— Швидко до злітної смуги.

Я слухняно зрушила з місця, однак щойно ступила перший крок, як одразу ж поморщилася від болю в правому коліні. Адреналін, який притуплював усі інші відчуття, випарувався, і все тіло почало викручувати. Я побита, закривавлена, у лівій скроні наче молоток вистукує. Богз швидко оглянув моє обличчя, а тоді підхопив мене на руки й побіг до злітної смуги. На півдорозі мене знудило просто на його куленепробивний жилет. Мені здалося, що Богз зітхнув, хоча напевно сказати було важко: так він засапався від швидкого бігу.

На злітній смузі чекав маленький вертоліт. Тільки-но наша команда опинилася на борту, він одразу ж злетів. Цей вертоліт вельми відрізнявся від того, яким ми прилетіли сюди: тут не було ні зручних крісел, ні вікон. Це була радше вантажна машина, ніж пасажирська. Богз надавав пораненим невідкладну допомогу, щоб вони протрималися до повернення в Округ 13. Мені кортіло здерти жилет: від нього тхнуло блювотиною, але тут було так холодно, що зрештою я передумала. Я лежала на підлозі, а голова моя покоїлася на Гейлових колінах. Останнє, що я запам’ятала, — як Богз укрив мене кількома мішками.

Коли я прокинулася, то зрозуміла, що перебуваю в лікарні у своєму ліжку. Поруч була мама, вона перевіряла мої життєві показники.

— Як ти почуваєшся?

— Трохи втомлена, але зі мною все гаразд, — відповіла я.

— Нам не казали про поїздку, аж поки ти не поїхала, — мовила вона.

Біля серця кольнуло. Після того як сім’я двічі проводжала тебе на Голодні ігри, не можна виявляти до рідних таку неуважливість.

— Вибач. Ніхто не знав, що почнеться атака. За планом я мала просто провідати хворих, — пояснила я. — Наступного разу я попрошу, щоб вас попереджали.

— Катніс, зі мною ніхто не рахується, — мовила мама.

І то була щира правда. Навіть я після татової загибелі не рахувалася з нею. Навіщо ж прикидатися?

— Ну, я попрошу... повідомляти тебе про такі заходи.

На столику біля ліжка лежав осколок міни, який лікарі витягнули з моєї ноги. Однак їх більше хвилював мій психічний стан, оскільки після струсу мозку моя психіка була ще не зовсім стабільна. Але в мене не було галюцинацій абощо, і думки були досить тверезі. Я проспала увесь вечір і ніч, і тепер вмирала від голоду. Сніданок, який мені принесли, був крихітний: усього кілька шматків хліба, розмочених у гарячому молоці. Вранці мене викликали в Ставку на нараду. Я вже почала збиратися, коли збагнула, що підводитися не доведеться: мене планували вкотити на нараду просто на ліжку. Я наполягала, що дійду пішки, але ніхто мене й слухати не хотів. Зрештою ми пішли на компроміс: я сіла в інвалідний візок. Якщо брати до уваги головний біль, хвору ногу, садна і синці, та ще й нудоту, яка підступила до горла за кілька хвилин по сніданку, то, можливо, інвалідний візок — не така вже й погана ідея.

Поки мене везли у Ставку, я замислилася над тим, що на мене чекає. Вчора ми з Гейлом знехтували прямим наказом, на доказ цього Богз міг пред’явити свій зламаний ніс. Звісно, відповісти доведеться. Та чи зайде Коїн так далеко, щоб анулювати нашу угоду щодо недоторканності переможців? Невже я позбавила Піту єдиного захисту, яким могла його забезпечити?

Коли мене привезли в Ставку, там були тільки Кресида, Мессала й комашки-оператори. Мессала сяючи вигукнув:

— А ось і наша маленька зірочка!

Всі так щиро усміхалися, що я також не втрималась і засміялася. Правду кажучи, в Окрузі 8 оператори просто вразили мене своєю відвагою: полізли за мною на дах під час бомбардування, нехтуючи наказами Плутарха, щоб відзняти матеріал, по який приїхали. Вони не просто робили свою роботу — вони пишалися нею. Як Цинна.

Мене пронизала дивна думка: якби всі ми опинилися на арені, я б обрала їх за союзників. Кресиду, Мессалу і... і...

— Маю припинити називати вас комашками! — випалила я, звертаючись до операторів. І пояснила, що не знала їхніх імен, а їхні костюми нагадували тільця комах. Здається, оператори зовсім не образилися. Навіть без костюмів вони були напрочуд схожі. Однакове русяве волосся, руді борідки та блакитні очі. Один назвався Кастором, а брата представив Полідевком. Я думала, Полідевк привітається, однак він тільки кивнув. Спочатку я вирішила, що він сором’язливий чи просто небагатослівний, але щось мене насторожило: форма його губ, неймовірні зусилля, які він докладав, коли ковтав, — і я все зрозуміла, Кастору навіть пояснювати не довелося. Полідевк — авокс. Йому відтяли язика, він більше ніколи не заговорить. Мене вже не дивувало, що він ризикував життям заради знищення Капітолія.

Кімната поступово наповнювалася, і я приготувалася до суворого прийому. Однак єдиними людьми, на чиїх обличчях я помітила тінь невдоволення, були Геймітч (а він завжди такий) і Фульвія Кардью — вона кисло скривилася. Богзове обличчя від верхньої губи й аж до чола затуляла пластикова маска кольору шкіри — я не помилилася щодо перелому, — тому з його виразу важко було щось прочитати. Коїн із Гейлом приязно щебетали.

Коли Гейл сів поруч із моїм візком, я спитала:

— Заводиш нових друзів?

Його погляд ковзнув на президента, а тоді назад.

— Що ж, бодай один із нас має бути досяжний, — він ніжно торкнувся моєї скроні. — Як ти почуваєшся?

Мабуть, на сніданок до гарбузяної каші подавали тушкований часник: що більше збиралося людей, то різкішим ставав запах у кімнаті. У мене зненацька скрутило шлунок, і світло здалося занадто яскравим.

— Трохи в голові паморочиться, — відповіла я. — А ти як?

— Добре. З мене витягли кілька осколків. Дрібниці, — мовив він.

Коїн оголосила початок зборів.

— Наша акція «Атака в ефірі» офіційно розпочалася. Для тих, хто проґавив і вчорашню трансляцію першого ролика, і сімнадцять повторів, які відтоді спромігся прокрутити Біпер, пропонуємо ще один перегляд.

Сімнадцять повторів? Виходить, оператори не тільки відзняли потрібний матеріал, але й устигли вже змонтувати ролик і прокрутили його кілька разів! Очікуючи побачити себе на екрані, я неймовірно хвилювалася, мої долоні спітніли. А що як я й тут надто штучна? Така ж скута й несмілива, як була у студії, просто всі вважають, що кращого їм із мене все одно не витиснути? Перед кожним глядачем зі столу виїхав окремий екран, світло згасло, і в кімнаті запанувала мертва тиша.

Спочатку мій екран був чорний. А тоді в самому центрі запалахкотіла маленька іскорка. Вона розквітла, розрослася, тихо поглинаючи чорноту, аж поки весь екран не спалахнув вогнем, таким реальним і потужним, що я відсахнулася, уявивши його жар. Тоді з полум’я випірнула моя брошка з переспівницею. А потім залунав глибокий дзвінкий голос, який от уже кілька місяців переслідував мене у снах. Клавдій Темплсміт, офіційний ведучий Голодних ігор, мовив: