Перед виходом у залу Еффі вишикувала нас у спеціальному порядку. Першими йшли підготовчі команди, потім стилісти, потім ментор і куратор — вони з Геймітчем. Ми з Пітою, звісно ж, завершували процесію.

Десь під нами заграли музики. Коли наша маленька процесія рушила сходами вниз, ми з Пітою взялися за руки.

— Геймітч сказав: не варто мені було підвищувати на тебе голос. Адже ти виконувала його вказівки, — мовив до мене Піта. — Тим більше, що я теж тримав від тебе дещо в секреті.

Пам’ятаю свій шок, коли я почула Пітине зізнання — перед усім Панемом, — що він мене кохає. Геймітч про це знав, але нічого мені не сказав.

— По-моєму, я також щось розтрощила після того

інтерв’ю. !

— Тільки вазу, — сказав Піта.

— І твою руку... Але ж у цьому більше немає сенсу, авжеж? У нещирості? — спитала я.

— Немає, — відповів Піта.

Ми стояли на верхній сходинці, чекаючи, поки Геймітч відійде на п’ятнадцять кроків уперед, як звеліла Еффі.

— Той поцілунок із Гейлом справді був єдиним?

Я так здивувалася, що відповіла:

— Авжеж.

З усіх подій сьогоднішнього дня невже саме це питання хвилювало Піту найбільше?

— П’ятнадцять кроків. Тепер і ми ходімо, — сказав він.

Світло засліпило нам очі, і я вдягла на обличчя свою найчарівнішу усмішку.

Ми спустилися сходами — і нас засмоктало. Прийоми, церемонії та подорожі потягом майже не відрізнялися. Щодня одне й те саме. Прокидаємось. Одягаємось. Ідемо крізь натовп, який зібрався нас привітати. Слухаємо промови на нашу честь. Промовляємо у відповідь вдячні слова, але тільки ті, що написали для нас у Капітолії, — більше ніколи нічого від себе не додаємо. Іноді коротка екскурсія: в одному з округів — море, в інших — височезні ліси, потворні фабрики, пшеничні поля, смердючі очисні заводи. Вечірнє вбрання. Вечеря. Потяг.

Під час церемоній ми поводились урочисто й шанобливо, але завжди були разом, завжди трималися за руки. На прийомах ми шаленіли від кохання одне до одного. Ми цілувались, танцювали, повсякчас намагались кудись утекти, щоб побути наодинці. А в потязі жалюгідно мовчали, оцінюючи, чи справили належне враження.

Навіть і без тих кількох слів, які трибути можуть сказати від себе (зайве згадувати, що все, виголошене нами від себе в Окрузі 11, вирізали, перш ніж передача пішла в ефір), в повітрі відчувалося наближення чогось невідворотного — ніби з каструлі, що кипить на великому вогні, от-от поллється через край. Але не всюди. Іноді зігнані на майдан люди видавалися стадами втомленої худоби — так зазвичай тримались і жителі Округу 12 під час відвідин переможців. Але в інших округах, особливо Округах 8, 4 і 3, на обличчях людей читалося справжнє піднесення від самого погляду на нас, а за цим піднесенням ховалася лють. Коли вони скандували моє ім’я, це було більше схоже на мстиві крики, ніж на вітання. Коли ж миротворці починали заспокоювати юрмище, люди, замість відступити, тиснули на миротворців. І я знала, що цього мені не змінити. Гра в кохання, навіть дуже достовірна, не стишить хвилю, яку я здійняла. Якщо моя витівка з ягодами була хвилинним потьмаренням, то люди на майданах згодні на таке потьмарення.

Цинні довелося вшивати мої сукні в талії. Підготовча команда втомилася замальовувати сині кола в мене під очима. Еффі запихала мене снодійним, але воно не допомагало. Я провалювалась у сон — і прокидалась від кошмарів, частіших і страшніших. Піта, який уночі здебільшого тинявся потягом, чув мої зойки, коли я силкувалась випірнути з туманного дурману ліків, що тільки подовжували кошмари. Він будив мене і намагався заспокоїти. Потім залізав до мене на ліжко, пригортав і чекав, доки я знову засну. Отож я відмовилась від снодійного. Але щоночі знов і знов просила Піту посидіти зі мною. Ми боролися з темрявою разом, як там, на арені, обійнявшись, захищаючись від небезпек, які чигають на нас щомиті. Між нами нічого не було, але проведені разом ночі швидко стали приводом для пліток у потязі.

Коли Еффі розповіла мені про плітки, я подумала: «От і добре. Може, ця чутка й до президента Снігоу докотиться». Я сказала їй, що ми спробуємо бути обачнішими, але ми і не думали цього робити.

Відвідини Округів 2 й 1 були особливо жахливими. Катон і Клівія, трибути Округу 2, обоє мали шанс повернутись додому, якби не ми з Пітою. Я особисто вбила і дівчину — Глорію — і хлопця з Округу 1. Хоч я и уникала дивитись на його родину, я дізналася, що його звали Мармур. Чому я не запам’ятала його імені раніше? Думаю, перед Іграми не звернула на нього уваги, а після — вже й не хотіла знати.

Коли ми нарешті дісталися Капітолія, всі були вже страшенно втомлені. Ми раз у раз мали виступати перед захопленим натовпом. Тут, серед привілейованої публіки, серед людей, чиї імена ніколи не вписувалися в картки на Жнивах, чиї діти ніколи не помруть через вигадані злочини, скоєні кілька поколінь тому, — серед цих людей не було й натяку на бунт. У Капітолії нам не потрібно було нікого переконувати, що ми закохані, але ще залишалася слабка надія довести це тим, хто сприйняв усе по-своєму в округах. Але хай що ми робили, все здавалося занадто мізерним і запізнілим.

Знову опинившись у Тренувальному центрі, саме я запропонувала публічно заручитися. Піта погодився, але після цього надовго зник у своїй кімнаті. Геймітч порадив мені облишити його.

— Я думала, він саме цього хоче, — промовила я.

— Не в такий спосіб, — відповів мені Геймітч. — Він хоче, щоб усе було по-справжньому.

Я повернулась до своєї кімнати, залізла під ковдру, намагаючись не думати про Гейла — взагалі ні про що не думати.

Того вечора на сцені, встановленій перед Тренувальним центром, ми натхненно брехали у відповідь на питання, якими нас засипали. Цезар Флікермен, у мерехтливому темно-синьому костюмі, з блакитним волоссям, повіками і губами, вів інтерв’ю бездоганно. Коли він спитав нас про плани на майбутнє, Піта опустився на одне коліно, освідчився мені й запропонував руку і серце. Я, певна річ, погодилася. Цезар ледь зі штанів не вистрибнув, публіка була в істериці: кадри, де показували мешканців різних куточків Панему, свідчили, що країна очманіла від щастя.

Неочікувано до нас завітав президент Снігоу власного персоною, щоб привітати особисто. Він потиснув Піті руку і схвально поплескав по плечу. А мене обійняв, огорнувши запахом крові та троянд, і всмак поцілував у щоку. Коли він відступив, на його обличчі розпливлась посмішка, і я дозволила собі питально звести брови. Вони питали те, чого не могли промовити губи. «Я зробила те, що ви просили? Цього достатньо?» Достатньо того, що я відмовилася від усього, підтримувала гру, пообіцяла вийти заміж за Піту?

У відповідь він ледь помітно хитнув головою.

 Один невеличкий рух — а я побачила в ньому кінець усіх моїх надій, початок знищення всього, що мені дороге в цьому світі. Я навіть не здогадувалась, яку форму матиме моє покарання і якими будуть його масштаби, та коли все закінчиться, скоріш за все, від мене нічого не залишиться. Мабуть, ви гадаєте, що в цей момент я була у повному розпачі. Та ось що дивно. Головним моїм відчуттям в ту мить було полегшення: що я можу покинути грати. Що питання про те, чи зможу я досягти успіху в цій авантюрі, нарешті отримало відповідь, і нехай ця відповідь — рішуче «ні». Відчайдушні часи вимагають відчайдушних заходів, і я маю право на відчайдушні вчинки.

Тільки не тут і не зараз. Слід повернутися до Округу 12, бо у планах моїх у будь-якому разі головне місце посідають мама, сестра, Гейл і його родина. Та й Піта, якщо мені вдасться вмовити його приєднатися. Додам у список ще й Геймітча. Це — люди, яких я маю взяти з собою, коли тікатиму в ліси. Як мені їх переконати? Куди ми підемо посеред зими? Як уникнути полону — питання, які поки що залишаються без відповідей. Та принаймні тепер я знаю, що робити.

Замість грьопнутися на землю й заридати, я випростала спину і відчула більшу впевненість, ніж за всі останні тижні. Моя посмішка, тепер трохи божевільна, більше не була вимушеною. І коли президент Снігоу заспокоїв публіку та сказав, звертаючись до всіх: «Як гадаєте, а якщо нам улаштувати їхнє весілля просто тут, у Капітолії?» — я легко зобразила мало не безтямну від щастя наречену.