— Так, я заходив до нього. Він був п’яний як хлющ. Але я розпалив вогонь у коминку й залишив йому трохи хліба, — відповів він.

— Я хотіла з вами побалакати, з вами обома.

Я не насмілилася сказати більше по телефону, який, безсумнівно, прослуховувався.

— Либонь, нам доведеться дочекатися, поки погода трохи поліпшиться, — сказав Піта. — Нічого важливого доти все одно не станеться.

— Так, нічого важливого, — погодилась я.

Хуртовина вщухла тільки за два дні, залишивши по собі кучугури вище мого зросту. Ще день минув, поки прочистили дорогу від Поселення Переможців до площі. Весь цей час я допомагала матері доглядати Гейла, робила сніжні компреси на щоку, намагалася пригадати все, що тільки можна, про повстання в Окрузі 8 — на той раз, якщо нам це може знадобитись. Набряк на обличчі потихеньку спадав, залишилася тільки рана, яка страшенно свербіла, і синець під оком. Але тільки-но випала нагода, я зателефонувала Піті та спитала, чи не хоче він вийти зі мною в місто.

Ми збудили Геймітча й потягли за собою. Він, звісно ж, нарікав, але не так сильно, як зазвичай. Всі ми усвідомлювали, що нам давно пора обговорити те, що сталося, а в наших будинках у Поселенні Переможців робити це надто небезпечно. Ми мовчки простували дорогою і не починали розмови, поки селище не залишилося далеко позаду. Дорогою я гаяла час, роздивляючись височенні кучугури снігу обабіч вузенької стежечки. Вони були такі нестійкі, що мені раз у раз здавалося — зараз весь той сніг обсиплеться просто на нас.

Нарешті Геймітч заговорив.

— Отож, ми всі тікаємо у невідомість, еге ж? — спитав він мене.

— Ні, — відповіла я. — Більше ні.

— Що, твій план дав тріщину, дорогенька? — здивувався Геймітч. — Нові ідеї є?

— Я хочу підняти повстання, — відповіла я.

Гейміт лише засміявся. Він не просто глузував — це було ще гірше. Його сміх свідчив, що Геймітч мене всерйоз не сприймає.

— Добре. А тепер я хочу випити. Одначе розкажи-но мені, як ти збираєшся це зробити, — промовив він.

— Ну, а що пропонуєте ви? — огризнулась я на нього.

— Я пропоную вам готуватися до весілля, щоб усе минулося ідеально, — була відповідь. — Я вже подзвонив кому слід і без особливих пояснень переніс твою фотосесію.

— Та у вас же навіть телефону немає, — вигукнула я.

— Еффі розпорядилася полагодити, — відповів Геймітч. — Ти знаєш, що вона запропонувала мені бути за весільного батька? Я їй відповів, що чекаю не дочекаюся, коли вже це станеться.

— Геймітчу, — в моєму голосі звучали благальні нотки.

— Катніс, — він передражнив мою інтонацію. — В тебе нічого не вийде.

Ми замовкли, бо повз нас до Поселення Переможців ішов гурт людей із лопатами. Можливо, вони розгребуть оті височенні снігові кучугури. Коли вони відійшли достатньо далеко, щоб не чути нашої розмови, виявилося, що площа вже занадто близько. Ми зробили ще кілька кроків і синхронно завмерли.

Нічого особливого за час завірюхи не станеться. Так думали ми з Пітою. Але як же ми помилялися! Площа цілком змінилась. На даху Будинку правосуддя красувався величезний плакат із написом «ПАНЕМ». Миротворці в білосніжній уніформі марширували на вичищеній бруківці. На дахах — миротворці з автоматами. Але найбільше мене вразило нововведення — ганебний стовп, кілька колодок для шмагання й шибениця в центрі площі.

— А Тред тут швидко обжився, — зронив Геймітч.

За кілька вулиць від площі розгорялося яскраве полум’я. Ніхто з нас не наважився вимовити це вголос, але той дим міг струменіти тільки з Горна. Я подумала про Сальну Сей, про Ріпу, про всіх моїх друзів, які заробляють там на життя.

— Геймітчу, ви й досі гадаєте, що ніхто... — я не встигла закінчити речення.

— Ха! Вони мудріші. І ти була б мудрішою, якби пожила тут довше, — відповів він. — Я ліпше піду гляну, скільки спирту для розтирок зможуть зекономити аптекарі.

Він поплентався через площу, а я подивилась на Піту:

— Навіщо це йому?

І тут я все втямила.

— Не можна йому пити того спирту! Він загине або щонайменше осліпне. У мене є трохи горілки, я сховала вдома, — кинулась я до Піти.

— У мене теж. Можливо, Геймітч протримається, поки Ріпа не знайде способу повернутися в бізнес, — промовив Піта. — Мені слід провідати родину.

— А я маю побачитися з Гейзел. Я щось хвилююся. Думала, вона прибіжить до нас, тільки-но розчистять сніг. Але її і досі немає.

— Я піду з тобою. Зазирну в пекарню на зворотному шляху, — сказав він.

— Дякую.

Я раптом злякалася того, що можу побачити в домі Гейзел.

Вулиці були майже порожні, хоча це не так уже й незвичайно в такий час доби, коли дорослі в копальнях, а діти в школі. Але все не так, як завжди. Люди спостерігали за нами з дверних црорізів і крізь щілини у віконницях.

«Яке повстання! — думала я. — Ну що я за дурепа!» В нашому плані є одна очевидна прогалина, а ми з Гейлом були занадто засліплені, щоб її побачити. Повстання передбачає порушення законів, непокору владі. Ми з Гейлом порушували закони постійно, все наше життя. Займалися браконьєрством, торгували на чорному ринку, глузували в лісі з Капітолія. Але для більшості людей в Окрузі 12 навіть піти на Горно та що-небудь там купити — це вже занадто ризиковано. І я розраховую, що ці люди зберуться на площі з камінням і смолоскипами? Самого нашого з Пітою вигляду достатньо, щоб люди швиденько забирали дітей подалі від вікон і щільно запинали фіранки.

Гейзел була вдома — сиділа коло хворої Пізонії. Я впізнала висипку — це кір.

— Я не могла її залишити, — промовила Гейзел. — Я знаю, що Гейл у найкращих руках.

— Певна річ, — відповіла я. — Він почувається набагато краще. Мати каже, що вже за кілька тижнів він зможе повернутись на роботу в копальню.

— Шахти, може, доти і не відкриють, — сказала Гейзел. — Подейкують, їх зачинили на невизначений термін.

Вона знервовано поглянула на порожні ночви для прання.

— Вас також прикрили? — спитала я.

— Офіційно ні, — відповіла Гейзел. — Але тепер усі бояться користуватися моїми послугами.

— Може, це через сніг, — промовив Піта.

— Ні, сьогодні вранці Рорі швиденько обійшов усіх. І геть нічого до прання він не приніс, — відповіла вона.

Рорі обійняв Гейзел.

— Усе буде гаразд.

Я витягла з кишені пригорщу монет і поклала їх на стіл.

— Мама щось передасть для Пізонії.

Коли ми вийшли надвір, я обернулась до Піти та промовила:

— Ти вертайся. А я хочу пройтися повз Горно.

— Я піду з тобою, — відповів він.

— Ні. Я вже і так втягла тебе в купу неприємностей, — сказала я йому.

— І те, що я уникну прогулянки Горном... звісно ж, усе виправить?

Він посміхнувся і взяв мене за руку. Разом ми блукали вулицями Скиби, доки не досягли огорненої полум’ям будівлі. Нова влада навіть не переймалася тим, щоб залишити миротворців навколо Горна. Бо знала — ніхто не намагатиметься його загасити.

Жар від полум’я розтопив навколишній сніг, і в нас під ногами хлюпала чорна вода.

— Це все вугільний пил ще зі старих часів, — сказала я.

Пил був у кожній щілині, в кожній розколині. В’ївся в кожну мостину. Дивовижно, як це місце не згоріло раніше.

— Хочу сходити перевірити, як там Сальна Сей.

— Не сьогодні, Катніс. Не думаю, що ми комусь зробимо послугу, завітавши в гості, — промовив він.

Ми повернулись на площу. Я придбала трохи печива в Пітиного батька, поки вони побалакали про погоду. Ніхто й не обмовився про бридке приладдя для тортур усього за кількадесят кроків від пекарні. Коли ми йшли з площі, я раптом зауважила: я не впізнаю жодного з облич миротворців.

Минали дні, а ситуація дедалі погіршувалася. Копальні були зачинені впродовж двох тижнів, і за цей час половина Округу 12 почала голодувати. Кількість дітей, що підписались на тесери, стрибнула вгору, але родини часто не отримували належного зерна. Почалися перебої з харчами, і навіть заможні мешканці поверталися з крамниць із порожніми руками. Коли роботу шахт відновили, платню зрізали, а години роботи подовжили; шахтарів посилали в забій у відверто небезпечні ділянки. Довгоочікувані харчі обіцяли до Дня доброчинності, але все прийшло зіпсоване і пошкоджене гризунами. Нововведення на площі використовувались дуже активно, людей карали за правопорушення, на які попередня влада так довго заплющувала очі, аж ми навіть забули, що це протизаконно.