Та коли я приземлилася, Фіней ніби прочитав мої думки. Мовби здогадався, що я побачила і як це на мене вплинуло. Він тримав один із тризубів наче й недбало, але досить войовничо.

— Катніс, що там коїться? Всі взялися за руки? Дали обітницю не чинити зла? Викинули зброю в море, виявивши непокору Капітолію? — зіронізував Фіней.

— Ні, — відповіла я.

— Ні, — повторив Фіней. — Бо хай що трапилось у минулому, це вже в минулому. І ніхто на цій арені не став переможцем випадково... — його погляд упав на Піту. — Піта, мабуть, єдиний.

Напевно, Фіней відчував те, що знали ми з Геймітчем. Про Піту. Що він справді набагато кращий за всіх нас. Фіней убив трибута з Округу 5, не кліпнувши оком. А скільки часу знадобилось мені, щоб перетворитись на машину смерті? Я спокійно цілилась в Енобарію, Глянця та Брута. Піта б спробував спочатку поговорити. А раптом вдасться розширити коло союзників?.. Але як надовго? Фіней має рацію. І я теж. На цій арені людей коронували не за співчуття.

Я витримала Фінеїв погляд, зважуючи власну прудкість і його реакцію. Час, який мені знадобиться, щоб пустити стрілу йому в голову, проти часу, який знадобиться йому, щоб жбурнути в мене тризуб. Я бачила, що він чекає першого кроку від мене. Вирішує: варто захищатися чи зразу нападати. Я відчувала, ще трохи — і бійки не уникнути, аж тут Піта твердо став між нами.

— То скільки загинуло? — поцікавився він.

«Відійди, бовдуре», — подумала я.

Але він незворушно стояв між нами.

— Важко сказати, — відповіла я. — Думаю, щонайменше шість. І там і досі хтось б’ється.

— Рушаймо далі. Нам потрібно знайти прісну воду, — запропонував він.

Ми зайшли вже досить далеко, але ознак прісного струмка чи ставка не бачили ніде, а солону воду пити неможливо. І знову я згадала минулорічні Голодні ігри, коли я мало не померла від зневоднення.

— Так, ти правий, ми маємо поквапитися, — підтримав його Фіней. — Слід знайти схованку, вночі на нас почнеться полювання.

Ми. Нас. Полювання. Гаразд, мабуть, зараз убивати Фінея трохи передчасно. Поки що з нього була користь. Він має знак Геймітчевого схвалення. До того ж хто знає, що принесе ніч? У найгіршому разі я зможу вбити його уві сні... Тож я проґавила нагоду. І Фіней також.

Відсутність води тільки посилювала спрагу. Ми й далі дерлися нагору, і я пильно роздивлялась навсібіч, але безрезультатно. Ще десь за милю я угледіла, що смуга дерев закінчується — мабуть, ми вже піднялись на верхівку пагорба.

— Може, нам більше пощастить із того боку. Може, там є струмок абощо.

Але того боку не було. І я це зрозуміла раніше за інших, незважаючи на те, що йшла позаду всіх. Мої очі вихопили дивний пульсуючий квадрат, що висів у повітрі, ніби викривлене скло. Спочатку я вирішила, що це відблиски сонця, або ж просто гаряче повітря викривляє краєвид. Але той квадрат застиг у просторі й не ворушився, коли рухалась я. И от тоді я згадала квадрат, який ми бачили з Варистою і Біпером у Тренувальному центрі, і збагнула, що це перед нами. Попереджувальний зойк не встиг зірватися з моїх вуст, а Піта вже махнув ножем, щоб зрубати кілька ліан.

Почулося різке дзижчання. На мить дерева зникли, і я побачила відкритий простір над короткою смугою голої землі. А тоді Піту відкинуло силовим полем, і він збив із ніг Фінея з Магс.

Я побігла до Піти, який непорушно лежав серед заплутаних ліан.

— Піто! — зойкнула я.

Витав легкий запах паленого волосся. Я знову покликала Піту на ім’я, злегка потрусила, але він не реагував. Я піднесла долоню до його вуст — гарячого подиху не відчувалося, хоч мить тому Піту мучила задишка. Тоді я притисла вухо йому до грудей — туди, куди мені завжди подобалося вкладати голову, бо я знала, що зможу почути сильне та рівне биття його серця.

Але я не почула нічого.

РОЗДІЛ 2

 — Піто! — скрикнула я. І струснула його сильніше, навіть надавала йому ляпасів, але все марно. Його серце зупинилось. Я б’ю порожнечу. — Піто!

Фіней притулив Магс до дерева й посунув мене з дороги.

— Дай я.

Пальцями він торкнувся якихось точок на шиї Піти, пробігся по ребрах і хребту. Потім затиснув Піті ніздрі.

— Ні! — заверещала я, кидаючись на Фінея, бо той безсумнівно хоче пересвідчитися, що Піта мертвий, поховати будь-яку надію на те, що до нього повернеться життя. Фіней звівся на рівні ноги й так зацідив мені в груди, що я відлетіла і гепнулась об найближчий стовбур. На мить я заклякла від болю, хапаючи ротом повітря, а Фіней знову затискав Піті носа. Не сходячи з місця, я дістала стрілу, натягла тятиву і мало не вистрілила, аж раптом побачила, що Фіней цілує Піту. Це було так дивно, навіть як на Фінея, що я затримала руку. Ні, Фіней не цілував Піту. Він затиснув Піті ніздрі, а от рот, навпаки, широко розтулив і вдував йому в легені повітря. Точно: груди Піти піднімалися й опускалися. Потім Фіней розстібнув блискавку на Пітинрму комбінезоні й почав долонями рвучкими поштовхами натискати трохи вище серця. Тепер, коли я отямилася від шоку, я зрозуміла, що він намагався зробити.

Тільки зрідка я спостерігала, як мати робила так. Либонь, тому, що в Окрузі 12, якщо у когось зупинялося серце, родичі нечасто встигали донести його до нас додому. Тож зазвичай мамині пацієнти — обгорілі, поранені чи просто хворі. А найчастіше — опухлі від голоду.

Але світ Фінея був іншим. Хай що він зараз робив, він робив це не вперше. Його дії були чіткими й узгодженими. Стріла випорснула на землю, коли я трохи нахилилась уперед, відчайдушно сподіваючись побачити бодай якісь ознаки успіху. Безжальні хвилини минали, і мої надії танули, як сніг навесні. Коли я вже вирішила, що все скінчено, що Піта помер і назавжди відійшов у кращий світ, Піта кашлянув, і Фіней сів, припинивши процедуру.

Я покинула свою зброю на землі й метнулася до Піти.

— Піто! — промовила я м’яко. Забрала вологе біляве пасмо з його чола, відчуваючи, як під моїми пальцями пульсують вени на його шиї.

Він розліпив вії — і наші очі зустрілись.

— Обережно, — промовив він слабко. — Там попереду силове поле.

Я засміялась, але по моїх щоках струменіли сльози.

— Воно набагато потужніше, ніж те, що на даху Тренувального центру, — сказав Піта. — Але зі мною все гаразд. Тільки трохи потрусило.

— Ти був мертвий! Твоє серце зупинилося! — вигукнула я, не стримавшись. Я затулила рота долонею, бо з вуст уже злітали жахливі задихані звуки, як завжди, коли я плачу.

— Якщо я не помиляюсь, воно знову б’ється, — промовив Піта. — Катніс, усе минулося.

Я кивнула, але не припинила схлипувати.

— Катніс?

Тепер Піта хвилювався за мене — це просто божевілля.

— Не нервуйся. Це все через гормони, — заспокоїв його Фіней. — Через дитину.

Я підвела на нього очі. Фіней сидів навколішках, засапавшись після підйому й від того, що довелося повертати Піту з того світу.

— Ні. Не через це... — спробувала я заперечити, але знову так розридалася, що це лише підтвердило слова Фінея про дитину. Він зустрівся зі мною очима, і я крізь сльози обпекла його поглядом. Це ганьба, що я, після всіх його зусиль, так на нього розгнівалася. Понад усе я хочу врятувати Піті життя, але я не змогла того, що зміг Фіней, і я повинна бути йому вдячна. І я таки вдячна. Але до всього й розлючена від того, що я навіки завинила Фінеєві Одейру. Навіки. Як я тепер зможу вбити його уві сні?

Я очікувала побачити на його обличчі самовдоволення чи сарказм, але на його вустах тільки грала приємна усмішка. Він переводив погляд із мене на Піту, ніби намагаючись щось утямити, а потім злегка потрусив головою.

— Як ти? — спитав він Піту. — Зможеш рухатись далі?

— Ні, йому потрібно полежати, — відповіла за Піту я.

З носа мого нещадно текло, а я не мала жодного клаптика, щоб використати як носовичок. Магс зірвала зі стовбура пригорщу моху та простягла мені. Я була в такому стані, що не сперечалася. Просто гучно висякалась і витерла мохом сльози з обличчя. Він був приємний на дотик. На диво м’який і гарно всотував вологу.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: