Усе стало на свої місця: це — частина його плану. Піта не збирається здаватися просто так. Він уже почав боро­тися за своє життя. А це означає, що добрий син пекаря, який колись дав мені хліб, щосили намагатиметься вбити мене.

До-по-мо-жі-ть! Я мало не скреготіла зубами, поки Лавінія (скорочено Вінія), жінка з блакитним волоссям і зо­лотим татуюванням на лобі, здирала тонку смужку пластиру з моїх ніг, висмикуючи разом із ним усе волосся.

— Вибач! — підспівувала вона зі своїм кумедним капітолійським акцентом. — Просто ти така волохата!

Чому ці люди кривляються такими тоненькими голо­сочками? Чому вони ледве рухають щелепами, коли роз­мовляють? Чому завжди говорять із такою інтонацією, ніби щось запитують? У їхній мові забагато голосних, слова зливаються в одну суцільну й нечленоподільну масу, а вимовляючи літеру «с», вони завжди шиплять... Зовсім не дивно, що їх просто неможливо не перекрив­ляти!

Вінія намагалася зробити з мене симпатичну ляльку.

— Чудові новини! Залишилася одна смужка. Ти готова?

У відповідь я міцніше вчепилася за край столу, на якому сиділа, і мовчки кивнула. Ну ось, різким болючим ривком видерто останню смужку волосся.

Я провела в салоні краси під назвою «Ремейк» понад три години, але досі не познайомилася зі своїм сти­лістом. Мабуть, він не має жодної охоти бачити мене, поки підготовча команда не усуне всіх видимих дефектів з мого тіла. Спершу мене натерли милом, що збивалося на густу піну, і, здається, змили не тільки пилюку, а й ще, як мінімум, три шари шкіри. Тоді взялися до моїх нігтів,надавши їм рівної форми; але перш за все видалили з тіла все волосся. Мені обскубали геть усе: ноги, руки, пахви, не пощадили й брів — тож я почувалася, немов обпа­трана курка, яку збираються запікати. Мені це зовсім не подобалося. Через сильне подразнення шкіра почала не­абияк свербіти. Але я дотримала слова, як і обіцяла Геймітчу, і з моїх уст не зірвалося жодного звуку протесту.

— А ти добре тримаєшся, — мовив Флавій. Із цими словами він трусонув своїми оранжевими кучерями й на­мастив собі губи ще одним шаром помади. — Терпіти не можу рюмс. Натріть її лосьйоном!

Вінія й Октавія, пухкенька жінка, все тіло чиє було пофарбоване світло-гороховою барвою, почали втирати мені в тіло лосьйон, який спочатку обпік, а тоді заспо­коїв мою бідолашну шкіру. Тоді мене зіпхнули зі столу і наказали скинути тонкий халатик — останню одежину, яку мені досі дозволяли не знімати. Ось так я стояла посеред кімнати абсолютно гола, а ці троє диваків об­ступили мене зусібіч, тримаючи напоготові пінцети, щоб у будь-яку мить висмикнути останні волоски з мого тіла, якщо такі ще залишилися. Знаю, що я повинна була б зніяковіти, але це чудернацьке тріо, яке вертілося на­вколо мене, з людьми мало спільного менше, аніж із дур­ненькими різнобарвними пташками.

Всі троє відступили на кілька кроків і замилувалися своєю роботою.

— Чарівно! Тепер ти маєш майже людський вигляд! — мовив Флавій, і всі засміялися.

Я також вичавила з себе слабку посмішку, щоб хоч якось продемонструвати вдячність.

— Дякую, — сказала я солодко. — В Окрузі 12 нам і на думку не спадає, що можна мати такий гарний вигляд.

Завдяки цим словам я остаточно завоювала їхні серця.

— Ну звісно. Бідненька! — вигукнула Октавія, спів­чутливо простягнувши до мене долоні.

— Але не хвилюйся, — мовила Вінія. — Коли з тобою попрацює Цинна, ти матимеш розкішний вигляд!

— Обіцяємо! А знаєш, тепер, коли ми позбулися во­лосся і бруду, ти зовсім не здаєшся мені страшненькою! — мовив Флавій, підбадьорюючи мене. — Гадаю, можна вже кликати Цинну!

Всі троє схвильовано вибігли з кімнати. Ну, хіба можна їх ненавидіти? Вони такі дурники! І водночас щиро на­магаються допомогти мені.

Я обвела поглядом холодні білі стіни, підлогу — і спробувала опиратися своєму першому імпульсу — одягнутися. Який у цьому сенс, якщо той Цинна, мій стиліст, обов’язково змусить мене знову зняти халат. Натомість пальці ковзнули до зачіски — єдиної частини тіла, якої підготовчій команді було суворо заборонено торкатися. Мої пальці повільно перебирали шовковисті пасма, які так старанно виклала мама. Моя мама. Я зали­шила її блакитну сукню й туфлі на підлозі в поїзді. Мені навіть на думку не спало забрати їх із собою, зберегти як згадку про дім і про неї. Тепер я вельми жалкувала через це.

Раптом відчинилися двері, й до кімнати увійшов па­рубок — мабуть, Цинна. Я була просто приголомшена: він мав цілком нормальний вигляд. Більшість стилістів, яких показують по телевізору, скидаються на птахів, роз­мальованих і пострижених по шаблону, а їхні обличчя такі підтягнуті, що здаються карикатурними. Але коротко підстрижене волосся Цинни було природної каштанової барви. Й одягнутий він був у простеньку чорну сорочку й штани. Єдине, що вирізнялося на тлі такого консер­вативного образу, це тоненькі золоті стрілочки, аку­ратно виведені навколо очей. Завдяки ним його зелені очі виблискували золотавим відтінком. І незважаючи на мою відразу до Капітолія з його огидною модою, я не могла не визнати, що має він цілком привабливий вигляд.

— Привіт, Катніс. Я — Цинна, твій стиліст, — тихо мовив він голосом, позбавленим капітолійської афек­тації.

— Привіт, — відповіла я обережно.

— Дай-но мені кілька секунд, гаразд?— мовив він, а тоді обійшов кілька разів навколо мого оголеного тіла, не торкаючись його, а тільки міряючи поглядом, поки я щосили протистояла неймовірному бажанню схрес­тити руки на грудях. — Хто робив тобі зачіску?

— Мама, — відповіла я.

— Вона прегарна. Справжня класика. І майже ідеально гармоніює з твоїм профілем. У твоєї матері дуже вмілі пальчики, — сказав він.

В уяві я вже давно намалювала образ свого майбут­нього стиліста: це мусив бути хтось яскравий, набагато старший, який відчайдушно намагається видаватися молодшим, хтось, хто дивився б на мене, як на шматок м’яса, що треба гарно подати до столу. Але Цинна зовсім не пасував під цей опис.

— Ви новенький, правда? Я вас раніше не бачила, — сказала я.

Більшість стилістів я знала в лице: у швидкоплинному потоці трибутів вони залишалися незмінними. Деяких я пам’ятала ще з дитинства.

— Так, я вперше беру участь в Іграх, — відповів Цинна.

— Отже, на вас повісили Округ 12, — мовила я. Но­вачкам, як правило, підсовують нас — найгірший округ.

— Я сам захотів працювати з Округом 12, — сказав він. — Чому б тобі не одягнути халат? А тоді побала­каємо.

Натягнувши на себе халат, я рушила за Цинною у ві­тальню. Два червоні диванчики стояли один навпроти одного, а між ними тулився низенький столик. Три стіни цегляні, четверта — із суцільного скла. Через неї відкри­вався чудовий краєвид на місто. Схоже, була вже майже обідня пора, хоча небо й затягнулося хмарами, і тільки де-не-де прозирало сонячне проміння. Цинна жестом показав на один із диванчиків, а сам умостився навпроти. Він непомітно натиснув на ґудзик, стільниця розсуну­лася — і зсередини виїхав іще один столик. На ньому стояв наш обід. Курча і великі дольки апельсинів, при­готовлені у вершковому соусі й охайно викладені на білосніжному ложі з перлинок-зернинок. Дрібненький зелений горошок і цибуля, булочки у формі квітів, а на десерт — медовий пудинг.

Щоб зготувати таку багату страву вдома, мені не­абияк довелося б потрудитися. Кури занадто дорогі, але я змогла б замінити їх на індиче м’ясо. Довелося б під­стрелити ще одну індичку, щоб виміняти її на апельсин. Козяче молоко послужило б вершками, горошок ми б виростили на городі, а цибулю б я принесла з лісу. Я так і не змогла визначити, що це за біле зерно, бо коли ми варили те, що отримували на тесери, воно перетворюва­лося на непривабливу коричневу мішанину. Щоб дістати булочки, довелося б поторгуватися з пекарем: можливо, це обійшлося б у дві, ба навіть три білки. А що ж до пу­дингу, то мені навіть важко уявити, з чого він зроблений. Щоб приготувати таку страву вдома, довелося б полю­вати не один день, і то вона б тільки віддалено нагаду­вала капітолійську версію.