Моя єдина перевага над ними — увага глядачів, при­кута до мого полум’яного костюма, — розчинилася в повітрі, тільки-но я зайшла до Тренувального Центру. Кожен із кар’єристів був важчий від мене як мінімум на п’ятдесят фунтів, а дехто і на всі сто. Вони випромінювали самовпевненість і жорстокість. Коли Атала дозволила нам розійтися, вони кинулися до найстрашнішої зброї, яка тільки була в залі, а головне — вони легко з нею вправлялися.

Я саме думала, як мені поталанило, що я швидко бігаю, коли Піта легенько підштовхнув мене ліктем, і я підскочила. Він досі був поруч. Як і наказував Геймітч. На обличчі Піти читався сумнів, він над чимось міркував.

— З чого б ти хотіла почати?

Спочатку я поглянула на кар’єристів, які зі шкіри пнулися, щоб похизуватися один перед одним і залякати решту. Тоді на інших, худих, зовсім не підготовлених, які вперше в житті тримали в руках ніж чи сокиру, і сказала:

— Почнімо із зав’язування вузлів.

— Правильно, — відповів Піта.

Ми обоє рушили до зони, де вчили в’язати вузли. Здається, тренер неабияк зрадів аж двом учням. Вузли — це не основне, що потрібно знати на Голодних іграх. Коли тренер збагнув, що я трохи тямлю в сильцях, то по­казав нам простий, але дуже дієвий вузол, за допомогою якого можна за ногу підвісити супротивника на дереві. За годину ми обоє опанували це вміння. Перейшовши до наступної зони, ми почали опановувати всі хитрощі маскування. Здається, Піті тут сподобалося найбільше, він охоче змішував болото з глиною і з ягідним соком, а тоді мастив тою барвою свою бліду шкіру, маскуючи її узорами з виноградної лози й різних листочків. Здається, тренер був також у захваті від такого учня, як Піта.

— Я прикрашав торти, — зізнався Піта.

— Торти? — перепитала я. В цей момент мою увагу привернув хлопець з Округу 2, який метнув спис і влучив з відстані п’ятнадцяти кроків просто в серце манекена. — Які торти?

— Глазуровані. Я прикрашав торти в пекарні.

Він мав на увазі випічку, яку завжди виставляють у вітрині. Прегарні торти з квіточками й милими кре­мовими узорами. Вони призначаються для днів народ­ження і святкування Нового року. Коли ми з Прим гуляли площею, вона завжди тягнула мене до вітрини, щоб подивитися на торти, хоча й знала, що ми ніколи не зможемо дозволити собі таку розкіш. В Окрузі 12 так мало красивого, що я просто не могла заборонити їй ми­луватися на торти.

Я з цікавістю роздивилася малюнок на Пітиній руці. Світлі й темні кольори, нанесені на шкіру по черзі, були дуже схожі на сонячне проміння, що пробивається крізь густе листя у лісі. Цікаво, звідки він знає, який вигляд має сонячне проміння у лісі, — сумніваюся, що він бодай колись виходив за межі Округу 12. Невже його уява по­черпнула цей узор зі старої сухої яблуні у дворі? Якимсь дивним чином усе це — його вміння, похвала тренера, ті недоступні торти — розізлило мене.

— Гарненько. Якби ти міг заглазурувати когось до смерті... — мовила я.

— Не знущайся. Ніколи не знаєш, що тебе чекатиме на арені. Уявімо, що це буде просто гігантський торт... — почав Піта.

— Немає часу уявляти. Треба рухатися далі, — пере­била я його.

Тож наступні три дні ми з Пітою поступово пересу­валися з однієї тренувальної зони в іншу. За цей час ми навчилися багато корисного: як розкладати вогнище, як метати ножі, як знаходити сховок. Незважаючи на наказ Геймітча демонструвати тільки малу частину своїх на­вичок, Піта відзначився в рукопашному бою, а я, не до­кладаючи жодних зусиль, здала тест на знання отруйних рослин. Але ми не демонстрували всіх своїх вмінь, коли черга доходила до стрільби з лука чи піднімання тягарів. Ми приберегли це для показових виступів перед про­дюсерами.

Продюсери з’явилися рано-вранці вже першого дня. Приблизно двадцять чоловіків і жінок, одягнені в темно-червоні туніки. Вони вмостилися на підвищенні по пе­риметру спортзалу, час від часу поглядаючи в наш бік і щось собі занотовуючи. Але здебільшого вони їли: їхній бенкет тривав вічно. А ще вони відкрито ігнорували багатьох із нас. Проте мені здалося, що вони придивля­ються до трибутів з Округу 12. Кілька разів я поглядала вгору — і зустрічалася очима з кимось із них. Поки ми обідали, вони консультувалися з тренерами; коли ми по­вернулися, вони всі стояли колом і щось обговорювали.

Сніданки й вечері нам подавали на наших поверхах, але під час обіду всі двадцять чотири трибути збиралися за одним столом у їдальні спортзалу. Їжу ставили на візочки по периметру кімнати, і кожен трибут сам себе обслуговував. Трибути-кар’єристи збиралися навколо одного зі столиків, ніби воліючи продемонструвати свою вищість і показати, що вони не бояться одне одного і не вважають нас гідними супротивниками. Більшість інших трибутів сиділи поодинці, немов вівці, що відбилися від стада. Ми з Пітою їли разом і намагалися підтримувати дружню розмову, як того вимагав Геймітч.

Часом знайти тему для розмови було зовсім не легко. Говорити про домівку — боляче. Про теперішнє — не­стерпно. Одного дня Піта висипав увесь хліб із кошика на стіл і заходився пояснювати мені, що різні сорти хліба символізують різні округи. Рибоподібний буханець із зеленуватими морськими водоростями — з Округу 4. Булочка-півмісяць, поцяткована дрібними зернами, випікається в Окрузі 11. І хоча весь цей хліб був спе­чений із того-таки борошна, яке ми використовуємо вдома, вигляд він мав набагато апетитніший.

— Ось так, — закінчив Піта, згрібаючи хліб назад до кошика.

— А ти багато чого знаєш, — мовила я.

— Тільки те, що пов’язане з хлібом, — відповів Піта. — Гаразд, а тепер порегочи, наче я сказав щось смішне.

Ми обоє більш-менш переконливо засміялися і проігнорували пильні погляди, які, мов стріли, полетіли в нас із різних кінців кімнати.

— Що ж, продовжуй говорити, а я всміхатимусь у відповідь, — сказав Піта.

Постійні нагадування Геймітча стосовно того, як по­водитися, зовсім нас виснажили. Відтоді як я щосили грюкнула дверима своєї кімнати, між нами з Пітою вста­новилися прохолодні стосунки. Але ж ми змушені вико­нувати накази.

— Я уже розповідала тобі історію про те, як мене переслідував велетенський ведмідь? — запитала я.

— Ні, але звучить захопливо, — відповів Піта.

Розказуючи правдиву історію, я намагалася імітувати той вираз, який був на моєму обличчі, коли я кинула виклик великому чорному ведмедю у боротьбі за бджо­линий вулик. Піта сміявся від щирого серця й ставив безліч запитань. Як легко йому це вдавалося!

Наступного дня, під час занять із метання списа, Піта прошепотів мені на вухо:

— Здається, у нас з’явилася тінь.

Я метнула спис — до речі, у мене виходило зовсім не погано, якби ж тільки не треба було кидати ще й далеко, — і побачила, що трохи позаду стоїть маленька дівчинка з Округу 11 і уважно нас вивчає. Їй було всього дванадцять років, хоча зблизька не даси й десятьох, і по­ставою вона так нагадувала Прим! Її темні блискучі очі переливалися на тлі смаглявої атласної шкіри. Вона стояла рівно, трохи звівшись на пальчиках і розкинувши руки на два боки, немов приготувавшись будь-якої миті схопитися з місця. Все в ній нагадувало мені сполохану пташку.

Поки Піта метав спис, я потягнулася ще по один.

— Гадаю, її звуть Рута, — мовив Піта.

Я промовчала, тільки сильно вкусила себе за губу. Рута — маленька жовта квіточка, яка росте на Леваді. Рута. Прим. Жодній із них навіть не під силу підняти відерце з водою.

— І що нам робити зараз? — запитала я, і мої слова прозвучали різкіше, ніж я того бажала.

— Нічого, — відповів він. — Давай просто підтриму­ватимемо розмову.

Але тепер, коли я знала, що позаду стоїть ця дитина, я просто не могла її ігнорувати. Вона непомітно скрада­лася за нами, і з часом справді перетворилася на нашу тінь. Мені здалося, що вона дуже схожа на мене: вона добре тямила в рослинах, спритно лазила по деревах, а го­ловне — мала чітку мету. Вона чудово вправлялася з ро­гаткою, але хіба це зброя, коли твоїм супротивником буде хлопець велетенських розмірів із залізним мечем у руках?


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: