Звісно, Піта кинув тінь на наше зоряне кохання. Чи ні? Оскільки він не видав мене, можливо, ще не все втрачено. Може, якщо я вдаватиму веселість, люди по­думають, що ми спланували все разом.

На небі з’явилося сонце, і навіть крізь густу завісу гілок воно здавалося надто яскравим. Я намастила губи заячим лоєм і намагалася не збиватися з дихання, але все марно. Минув усього один день, а мій організм повністю зневоднився. Я напружила мозок і силкувалася прига­дати все, що мені відомо про пошуки води. Вода завжди тече вниз, отож рухатися вниз — не так уже й погано. Якби ж я натрапила на якусь стежину чи наскочила на буйну зелень, це б обов’язково допомогло. Але час минав, а нічого не мінялося: похилий спуск, ті самі птахи, ті самі дерева.

День котився до вечора, і я визнала, що в мене непри­ємності. Ті три краплі сечі, які я спромоглася вичавити з себе, мали темно-брунатне забарвлення, голова просто розколювалася, а язик пересох і відмовлявся зволожува­тися. Яскраве сонце засліплювало, тож я одягнула темні окуляри, але зрозумівши, що від них тільки гірше, захо­вала їх назад у наплічник.

Десь по обіді мені здалося, що я врятована. Я на­трапила на кущі з ягодами і поквапилася зірвати смачні соковиті плоди, але, підносячи їх до губ, встигла уважно роздивитися. Я думала, що це чорниці, але вони були іншої форми, і коли я розчавила одну з ягід, із неї потік криваво-червоний сік. Я не знала цих ягід, можливо, вони і їстівні, але швидше за все, це якийсь підступний трюк продюсерів. Навіть інструктор із рослин у Трену­вальному Центрі вчив нас не їсти ніяких ягід, поки ми на сто відсотків не переконаємося, що вони безпечні. Я й сама чудово це знала, але спрага позбавила мене сили волі.

На мене почала навалюватися втома, але не та, що за­звичай настає після довгого ходіння. Я відчула нагальну потребу зупинитися й негайно відпочити, хоча й знала, що єдині ліки від цього, — продовжувати пошуки. Я ви­рішила спробувати нову тактику — вилізти якнайвище на дерево й роззирнутися навкруги. Може, десь є ознаки води. На жаль, в усіх напрямках було одне й те саме — нескінченні ліси.

Я вирішила рухатися, аж поки не стемніє, і йшла і йшла, доки не стала перечіплюватися через власні ноги.

Цілковито виснажена, я знову залізла на дерево і при­стебнулася паском. Апетит пропав, але я смоктала заячу кісточку просто так, щоб щось робити. Настала ніч, заграв гімн, і високо в небі з’явилася фотографія дівчини, вочевидь, з Округу 8. Тієї, котру добив Піта.

Страх перед зграєю кар’єристів — мізерний у по­рівнянні з пекучою спрагою. Окрім того, кар’єристи пішли в протилежний бік, та і їм також треба колись відпочивати. З такою нестачею води їм доведеться верта­тися до озера, щоб наповнювати фляги.

Можливо, це єдиний вихід і для мене.

Настав ранок, але я зовсім не відпочила. В голові бам­кало з кожним ударом серця. Найпростіші рухи спри­чиняли біль у суглобах. Я радше впала, ніж зіскочила з дерева. Кілька хвилин пакувала свої пожитки. Десь глибоко в підсвідомості я знала, що чиню неправильно. Треба рухатися швидше й сторожкіше. Але в голові стояв туман, мені було важко думати. Я зіперлася на дерево й обережно помацала шершаву поверхню язика. Який у мене вибір? Де дістати воду?

Повернутися до озера. Не вийде. Це мені не до снаги.

Сподіватися на дощ. У небі жодної хмаринки.

Продовжувати пошуки. Так, це мій єдиний шанс. Аж раптом я дещо згадала — і напад люті повернув мене до життя.

Геймітч! Він міг би прислати мені воду! Натиснути на кнопочку — і за кілька хвилин мені б спустили воду на срібному парашуті. Я певна, що в мене мають бути спон­сори. Принаймні один чи два. Невже вони не можуть скинутися і прислати мені кухоль води? Так, це неде­шево, але ж ці люди купаються в грошах! А ще вони зро­били на мене ставки. Можливо, Геймітч не усвідомлює, наскільки сильна моя потреба...

— Вода, — мовила я якомога голосніше, сподіваю­чись, що з неба ось-ось упаде парашут із подарунком. Але дарма.

Щось не так. Невже я помилилася щодо спонсорів? А може, вони відмовилися від мене через Пітину пове­дінку? Ні, це неможливо. Швидше за все, вони не проти допомогти мері з водою, але Геймітч їм не дозволяє. Як мій ментор, він має право контролювати потік пода­рунків від спонсорів. А він ненавидить мене, і навіть не намагався цього приховати. Але невже його ненависть така сильна, щоб бажати мені смерті? Від спраги? Він не здатен на таке, еге ж? Якщо ментор публічно зневажає свого трибута, він відповідатиме за це перед глядачами і жителями свого округу. Навіть Геймітч не ризикував би так, правда? Якби він дозволив мені померти такою смертю, то навіть торгівці з Горна зневажали б його і ніколи нічого йому більше не продавали б. А де тоді йому поповнювати свої запаси спиртного? Отже... Невже це помста за те, що я відверто його не слухала? Може, він скеровує всі подарунки Піті? А може, просто не вила­зить із пляшки і йому геть на все начхати? Проте якесь внутрішнє чуття підказувало мені, що це не так і що Геймітч не намагається мене позбутися. Перед початком Ігор він щиро готував мене до випробувань. Що ж тоді діється?

Я зарилася обличчям у долоні. Нічого тепер хова­тися — з очей і так не скотиться ні сльозинки. Цікаво, що зараз робить Геймітч? Попри гнів, злість і підозри, ледь чутний голос у моїй голові прошепотів, немов у від­повідь на запитання: «Можливо, цим він хоче щось тобі сказати. Передати послання».

Послання. Яке послання? А тоді мене осяяло. Геймітч не посилає мені воду з однієї-єдиної причини — він знає, що я вже майже її знайшла.

Я зціпила зуби та звелася на рівні ноги. Здавалося, що мій наплічник став удвічі важчий. Я підібрала зла­ману гілку й, опираючись на неї, як на патерицю, рушила далі. Сонце пекло нещадно, ще сильніше, ніж попередні два дні. Я почувалася, немов стара шкіра, яка висохла і потріскалася від жару. Кожен крок — це неймовірне зу­силля, але я не мала наміру зупинятися. Не хотіла навіть сідати. Якби я сіла, то цілком можливо, уже б не підве­лася і забула, що шукаю.

Якою легкою здобиччю була я зараз! Будь-хто, навіть крихітна Рута, натрапивши на мене в цю мить, міг би штовхнути мене на землю й зарізати моїм же ж ножем. А мені забракло б сил опиратися. Але якщо хтось і спо­стерігав за мною, то цілковито ігнорував. Я почувалася так, наче в радіусі тисячі миль від мене не було жодної живої душі.

Хоча я була не зовсім сама. Ні, саме зараз на мене спрямовані сотні камер. І я згадала, як по телевізору показували трибутів, які згасали з голоду, замерзали, стікали кров’ю чи помирали від зневоднення. Хоча якщо деінде точиться смертельна битва, показують радше її, а не мене.

Раптом я подумала про Прим. Швидше за все, вона не побачить мене в прямому ефірі, але в школі під час обіду все одно покажуть короткий огляд. Заради неї я намага­лася приховати свій відчай і здаватися мужньою.

Але по обіді я зрозуміла, що кінець уже не за горами. Ноги трусилися, а серце шалено калатало. Я почала за­бувати, де я і що тут роблю. Кілька разів спотикалася, але зуміла втриматися на ногах, коли раптом моя патериця висковзнула з рук і я зрештою впала на землю, не в змозі підвестися. Я дозволила очам заплющитися.

Я помилилася щодо Геймітча. У нього й на думці не було допомагати мені.

«Все гаразд, — подумала я. — Тут зовсім не погано».

Повітря не таке жарке, а значить, уже насувається вечір. Навколо витає ледь відчутний солодкавий запах, який нагадав мені про лілії. Пальці ковзнули по гла­денькій землі.

«В такому місці приємно вмирати», — подумала я.

Пучки моїх пальців намалювали кільки завитків на слизькій поверхні.

«Обожнюю болото», — подумала я.

Скільки разів на болотистій землі мені вдавалося вистежити здобич по слідах! А ще болото допомагало при бджолиних укусах. Болото. Болото. Болото! Мої очі широко розплющилися, і я занурила пальці в землю. Це болото! Мій ніс втягнув повітря. Лілії! Водяні лілії!

Я почала повзти на животі по болоті, тягнучись до запаху. За п’ять кроків від того місця, де я впала, була вода. Ставок, а на його поверхні жовті квіти — прегарні лілії.