Повинен бути якийсь вихід, обов’язково повинен, треба просто зосередитися. Я подивилася на піраміду, на бочки, на коробки — вони занадто важкі, щоб повалитися на землю від однієї стріли. Можливо, в одному з контейнерів пальне, і тоді ідея з палаючою стрілою не така уже й погана. Однак я відкинула її, мені не хотілося втратити всі свої дванадцять стріл, намагаючись угадати, в якому контейнері пальне. Я вже серйозно подумувала, чи не підібратися до піраміди в той сам спосіб, що й Лисяча Морда, але раптом мені в око впав пузатий мішок із яблуками. Я змогла б розрубати шнурок, на якому він висить, одним пострілом, хіба не це я зробила в Тренувальному Центрі? Мішок чималенький, але все-таки його може бути недостатньо, щоб спричинити більш ніж один вибух. Хіба що мені вдасться зробити так, щоб яблука розсипалися...

І раптом я зрозуміла, як слід діяти. Я підійшла ближче і витягнула три стріли. Цього мені мало виста­чити, щоб здійснити задумане. Я стала в стійку, зосе­редилася, намагаючись відгородитися від решти світу. Перша стріла розірвала мішок біля самого вершечка. Друга перетворила невелику дірку в зяючий отвір. Я бачила, як покотилося перше яблуко, коли пустила третю стрілу — вона відірвала від мішка великий клапоть тканини.

На якусь мить, здавалося, все завмерло. А тоді яблука одне по одному посипалися на землю, і я злетіла в по­вітря: хвиля від вибуху відкинула мене на кілька кроків назад.

Падіння на тверду, майже кам’яну землю вибило з мене дух. Рюкзак зовсім не пом’якшив удару. На щастя, сагайдак зі стрілами висів у мене на плечі, а лук я міцно затиснула в руках. Земля досі тремтіла від вибуху. Але я його не чула. Я не чула взагалі нічого. Мабуть, яблука спричинили достатньо вибухів, щоб викликати ланцюгову реакцію і активувати решту мін. Я встигла за­тулити обличчя руками ще до того, як на мене посипався дощ із палаючих уламків. Повітря застилав їдкий дим, який зовсім не сприяв відновленню дихання.

Десь за хвилину земля перестала коливатися. Я пере­вернулася на бік і дала собі хвилину, щоб насолодитися видовищем тліючих уламків на тому місці, де нещодавно була піраміда. Гадаю, там уже нічого рятувати.

«Час мені забиратися звідси», — подумала я. По­чувши вибух, кар’єристи на всіх парах помчать до свого табору. Однак, звівшись на рівні ноги, я зрозуміла, що втекти мені буде зовсім не легко. В голові паморочилося. Мене не просто похитувало з боку в бік, а гойдало так, що, здавалося, дерева танцюють навколо, а земля під ногами ходить ходором. Я зробила кілька кроків, а тоді впала навколішки. Треба перечекати. Спливло кілька хвилин, але нічого не змінилося.

Зненацька мене охопила паніка. Я не повинна тут залишатися. Треба втікати. Але я не здатна йти, а на додачу ще й нічого не чую. Я приклала руку до лівого вуха, до того, яке було обернене до вибуху, і відчула, що з нього цебенить кров. Може, я оглухла не тимча­сово, а назавжди? Ця думка не на жарт мене налякала. Як кожен мисливець, я покладаюся на свої вуха частіше, ніж на очі. Але я не маю права виявити переляк. Понад усякий сумнів, зараз у прямому ефірі мене бачить увесь Панем.

«Ніякої крові», — сказала я собі й тремтячими руками натягнула на голову каптур, неслухняними паль­цями зав’язуючи шнурок під підборіддям. Так крові буде куди всотуватися. Я не можу йти, а повзти? Я напружи­лася й подалася вперед. Так, я повзла, але дуже повільно. Ріденький ліс не в змозі забезпечити мені надійне при­криття. Моя єдина надія на порятунок — гайок Рути, в його густій зелені я ховалася досі. А тут, на відкритій місцевості, з мене легка здобич. Катон подбає про довгу й болючу смерть для мене. Але думка про те, що саме зараз на мене дивиться Прим, додала мені сил, і я дюйм по дюйму прямувала до гущавини.

Ще один вибух заскочив мене зненацька. Якась випад­кова міна зірвалася від упалого ящика. Таке повторилося ще двічі. Ці останні кілька вибухів нагадали мені про те, як удома ми з Прим смажили попкорн...

Я ледве встигла заховатися. Щойно я зникла в густих заростях кущів, як на галявині з’явився Катон зі своїми поплічниками. Його люті не було меж, він так казився, аж сміх. Виявляється, в нападі злості люди справді здатні рвати на собі волосся й бити кулаками об землю. А при­чиною всьому була я. Тепер уявіть, наскільки близько я від них перебувала, а ще візьміть до уваги те, що я не могла ні втекти, ні захиститися, і тоді вам стане зрозу­міло, яка я була налякана. Я радо зауважила, що в цих густих заростях я поза зоною досяжності камер, бо тепер уже не могла стримуватися: кусала губи та гризла нігті. Здерла з них останній шар лаку, намагаючись стримати клацання зубів.

Хлопець з Округу 3 кинув у руїни кілька каменів й, очевидячки, підтвердив, що підірвалися геть усі міни, бо кар’єристи наблизилися до уламків.

Перший спалах люті Катона переріс у новий, і він почав копати тліючі коробки й контейнери. Інші трибути вешталися довкола, намагаючись відшукати бодай якісь неушкоджені речі, але нічого не залишилося. Хло­пець з Округу 3 впорався зі своїм завданням занадто добре. Здається, те саме спало на думку й Катону, тому що несподівано він обернувся до хлопця й почав на нього репетувати. Трибут з Округу 3 різко розвернувся й кинувся навтіки, але Катон підскочив ззаду і схопив його за шию. Я побачила, як напружилися м’язи на руках Катона, й одним різким рухом він скрутив хлопцеві з Округу 3 шию.

Так швидко. Він помер так швидко.

Двоє інших трибутів, здавалося, намагалися заспо­коїти Катона. Той хотів мерщій кинутися в погоню, але інші затримали його, тицяючи пальцями в небо. Спочатку це мене насторожило, але тоді я зрозуміла: «Звісно. Вони гадають, хто б не підірвав припаси, сам він також загинув». Звідки їм знати про стріли і яблука! Вони вирішили, що пастка була непродуманою, і трибут, який намагався вкрасти припаси, не тільки загинув сам, але й підірвав усю піраміду. Гарматний постріл, який спо­вістив про смерть трибута, могли заглушити міни, а по­шматовані рештки злодія міг уже позбирати вертоліт. Отож усі троє відійшли геть, щоб дати змогу продюсерам забрати тіло хлопця з Округу 3. Вони чекали.

Здається, пролунав постріл. А тоді з’явився вертоліт і забрав тіло загиблого.

Поволі сонце закотилося за обрій. Стемніло. На небі з’явився герб і, напевно, почався гімн. На якусь мить стало темно, а тоді блимнула світлина хлопця з Округу З, потім хлопця з Округу 10, який помер уранці. А далі знову з’явився герб. Що ж, тепер їм усе відомо. Злодій живий. У тьмяному світлі герба я побачила, як Катон і дівчина з Округу 2 вдягнули окуляри нічного бачення. Хлопець з Округу 1 запалив факел, і в його світлі я про­читала на їхніх обличчях сувору рішучість. Кар’єристи рушили до лісу на полювання.

У голові трохи прояснилося. На ліве вухо я досі нічого не чула, а от у правому почало дзеленчати, а це, безумовно, хороший знак. Не було сенсу полишати свою схованку. Тут, на місці злочину, я була в цілковитій без­пеці. Вони, мабуть, вирішили, що у злодія була фора щонайменше в дві години. Тож одразу кинулися в погоню. Я ж вирішила не квапитися.

Найперше, що я зробила, — витягнула свої окуляри нічного бачення й одягнула їх. Це трохи мене заспокоїло. Тоді я випила кілька ковтків води і змила кров із вуха. Я побоялася, що запах м’яса може привернути увагу хижаків, тому вирішила повечеряти зеленню, корінцями і ягодами, які ми назбирали разом із Рутою.

Де зараз мій маленький союзник? Чи зуміла вона повернутися до місця зустрічі? Чи хвилюється вона за мене? Принаймні ми обидві живі.

Я на пальцях перерахувала трибутів, що залишилися. Хлопець з Округу 1, обоє трибутів з Округу 2, всі четверо з Округів 11 і 12. Мабуть, зараз у Капітолії вирують пристрасті навколо ставок і можливого переможця. Зараз вони, певно, без упину нас обгово­рюють. Може, беруть інтерв’ю у наших друзів і родичів. Проминуло ось уже кількадесят років відтоді, як три­бути з Округу 12 потрапляли у першу вісімку. А тепер нас аж двоє. Хоча, якщо вірити словам Катона, Піті залишилося вже недовго. Не те щоб слова Катона аж так важили. Хіба не він в одну мить позбувся всіх своїх припасів?