Незабаром вони в'їхали в ліс і широкою галявиною почали спускатися до берега. Довкола стояли під сніговими шапками темні дерева і лапаті кущі. З-під них швидко виповзали густі сутінки. Наставав вечір.

Ждан з сумом подумав: "Не встигнемо на той бік. Та чи й є там поблизу сільце яке-небудь чи городок? Знову доведеться — в котрий раз — ночувати в сніговому ліжку…"

За себе він не боявся… Хоча й холодно — переспить. А батько? Йому потрібна тепла хата, гаряча їжа…

Похиливши голови, стомлено тюпали коні, скреготала, перепорхуючи з гілки на гілку, сорока, а Ждан гарячково думав, як бути, що робити, і нічого не міг придумати. Одно твердо вирішив — не переправлятися ввечері через широку річкову заплаву, де можна провалитися в незамерзлирй прогній, а діждатися ранку. Отже, треба шукати затишне місце, розкласти багаття і відігріти батька.

Раптом його погляд упав на велику кучугуру снігу, поверх якої стримів дуплистий осиковий окоренок. Невже мисливський зимівник? Він потягнув повід "соб" і незабаром спинився на узліссі, перед напівзаметеною лісовою хатиною-землянкою. Все ще не вірячи такій несподіваній удачі, він притьмом сплигнув з коня, розгріб руками сніг біля дверцят і відчинив їх. В зимівнику давно ніхто не жив. Пахло сирістю. Дерев'яні стіни і стеля взялися памороззю, посеред землянки, якраз під димарем, чорніло викладене з дикого каменю вогнище, на якому стояв закіптюжений горщик, а попід стінами виднілися широкі лави з грубо обтесаних плах.

Ждан вискочив надвір.

— Отче, злазь! Я знайшов зимівник! Зараз розпалимо вогонь, нагріємось, щось зваримо! — голос його дзвенів радістю.

Та батько вже не міг сам злізти з коня. Ждан взяв його на руки, вніс у землянку, простелив кошму на лаві, поклав на неї хворого.

— Полеж тута! Я принесу дров!

Повернувся він з оберемком сухих соснових гілляк і смолистих сучків, поламав їх на дрібні цурупалки, щоб швидше загорілися, ножем настругав стружок та наколов лучини, а потім, діставши з-за пазухи кремінь, кресало і трут, викресав вогню. Незабаром посеред землянки весело загоготіло полум'я. Дим, що спочатку наповнив майже все приміщення, скоро знайшов собі вихід через димар, і дихати стало легше.

Ждан ожив, повеселів. Він повірив у те, що відігріє батька, вилікує, поставить на ноги, і вони завтра вирушать далі в путь. На радощах присунув до вогню горщик з снігом, вніс торбинку, де ще було трохи пшона, перемішаного з шматочками замороженого м'яса, і почав варити куліш. Коней стриножив і пустив на луг пастися, а також заготовив на цілу ніч дров.

За якусь годину в невеликій землянці стало тепло. Зварилася нехитра страва, і Ждан, потримавши горщик в снігу, щоб остудити гаряче запашне вариво, подав його батькові.

— Їж!

Старий посьорбав трохи і відклав ложку. Дихати йому було важко, боліло в грудях, його знову почала тіпати пропасниця.

Тоді Ждан приклався до кулешу і виїв півгорщика. Тепла сита їжа розморила хлопця, і він, похилившись на лаву, незчувся, як заснув. Розбуркав його батьків голос:

— Христе Ісусе, мати божа, царице небесна, порятуйте мене або прийміть мою душу, аби-сь не мучився! — бубонів старий. — І ти, Дажбоже, і ти, Роде, і ти, Велесе, теж порятуйте мене, виженіть з мене злого духа, що вселився в моє тіло, дайте сили, щоб добратися додому і востаннє поглянути на рідні місця!..

Жданові стало лячно, він не поворухнувся, щоб не перервати батькової молитви, його задушевної розмови з богами — нинішніми, ромейськими, і старими, прабатьківськими. Бо хто відає, які боги справжні, сильніші, — сьогочасні чи давні?! Правда, всі вже на Русі ходять до церкви і вірують у триєдиного бога — бога-отця, бога-сина і бога — духа святого. Однак і давнім, прабатьківським, богам багато хто молиться тихцем, щоб ніхто не почув і не побачив, бо за це можна всього майна, а то й голови позбутися, якщо дізнається хто-небудь з людей можновладних — піп, єпископ, посадник, огнищанин[4], боярин чи сам князь. Двовір'я вони не терплять, особливо попи, і розправляються з двовірцями нещадно. Та старі боги живучі: бог сонця — Хоре, або Дажбог, покровитель русів — Велес, бог весни — Ярило, бог вітру — Стрибог, бог грому — Перун… Попи повикидали в річки або поспалювали на вогнищах дерев'яні боввани цих богів, а в пам'яті людській самих богів знищити не змогли. Хоч минуло вже двісті літ, як грізний князь Володимир відрікся від старих богів і привіз від ромеїв нових, як кажуть, справжніх, люди від старих богів не відцуралися і на свята дають їм требу — ставлять на покуть у горщику та в мисці кутю з узваром, виносять на кладовища душам померлих різні напої та наїдки, у місяці червні на честь Купала молодь розкладає в лісах, біля річок, великі багаття, веселиться, співає, стрибає через той священний вогонь, щоб очиститися від всілякої скверни, тобто нечистих духів, а дівчата плетуть вінки і пускають на воду, щоб дізнатися про свого судженого… І вже всі без винятку — старі, малі, князі й смерди — вірять у нечисті сили: у чортів, відьом, відьмаків, у русалок та мавок, водяників, лісовиків, у домовиків та потерчат, що живуть, невидимі, десь поряд і можуть вчинити людині добро або зло, найчастіше — зло. Їх задобрюють, їм виносять потай требу, а коли це не допомагає, прикликають на поміч попа — і той хрестом проганяє нечисту силу або освячує осквернену нею оселю чи місцевість…

Ждан теж вірив і в нових, і в старих богів, вірив у нечисті сили і не здивувався, коли почув, як батько молиться всім тим богам, благаючи їх вигнати з болящого тіла злих духів, що поселилися в ньому.

Тим часом старий на якийсь час затих, а потім тихо покликав:

— Жданку, Жданку!

— Чого тобі?

— Якщо помру, не залишай мого тіла звірам та хижим птахам на розтерзання… Спали мене тоді… По предковічному звичаю племені нашого!..

— Не помреш, батьку… Я сидітиму біля тебе, поки видужаєш…

Батько на це не відповів нічого, — повернувся на другий бік, обличчям до стіни, і затих.

Ждан довго прислухався до його важкого нерівного дихання, а потім заснув.

Коли прокинувся, то йому здалося, що він спав зовсім недовго. Однак вогонь встиг погаснути, жар зачах, і в землянці віяло холодом. Крізь шпаринку в дверях пробивався вузький жмуток сонячного проміння.

Ждан швидко відкинув теплу кошму, відхилив дверцята і виглянув надвір. Над лісом підбивається зимове сонце. Оце так поспали!

— Вже ранок, отче… Як тобі?

Батько мовчав.

— Ти спиш?

Батько і цього разу не відповів. Ждан кинувся до нього, торкнувся руки, що лежала поверх кошми. Рука була холодна мов лід.

— Отче! — зойкнув у розпачі юнак. — Отче!

Батько лежав на лаві неприродно витягнутий, мовчазний і застиглими очима дивився в закіптюжену стелю землянки.

Ждан опустився біля нього на коліна і беззвучно заплакав. Тепер він залишився один у цьому чужому холодному світі і, хоча вже мав дев'ятнадцять літ, почував себе скривдженим, знедоленим сиротою.

Стояв над батьком довго, аж поки не відчув, що змерз. Тоді підвівся і вийшов надвір. Потрібно було виконати батькове прохання — спалити його на вогнищі.

Спочатку по слідах у снігу розшукав коней, привів до зимівника, потім настягав з лісу на галявину чималу купу сушняку і поклав на неї батька. Робив це, як уві сні, все ще не вірячи в те, що сталося. Стомившись, присів під деревом на пеньок — трохи відпочив, поринувши у свої важкі думи, потім підвівся, викресав вогню.

Жовтогаряче полум'я несміливо лизнуло смолисті тріски, згодом затріщало, завирувало і шугнуло високо вгору, поглинаючи і кострубате суччя, і товсті смолисті гілляки, і задерев'яніле тіло покійника. Від багаття війнуло нестерпним жаром. Ждан відступив назад і знову сів на пеньок. Мов закам'янів від горя. І здавалося йому, що то не батькове тіло, а його душа палала на тому пекельному вогні. Нічого не чув, не бачив, крім полум'я, крім тріску палаючих головешок та шипіння снігу, що танув довкола.