Коли Михайлик з батьком Мехтодом повернулися з хутора, на Січі аж кипіло. Прийшла звістка, що їде з Києва гетьман Петро Конашевич, бо має до січовиків якусь пильну справу.

Конашевич, прозваний на Січі Сагайдачним, отаманив довгі роки, за розум і спритність не раз обирали його запорожці на кошового. Мав Сагайдачний тяженну, гнівливу вдачу та бистрий розум і щасливу руку: ходили з ним братчики бити ясирників-ординців під Перекопом, визволяли бранців у Кафі, в Синопі, навіть у турецькій столиці Стамбулі. Вихопилися зненацька в Босфор і підпалили султанів палац у садах за містом; нікому й не снилося, що запорожці на утлих човнах-байдаках запливуть аж так далеко.

Від цього зухвальства султан мало не стерявся. Звелів зараз же покликати польського посла й гримав на нього, не тямлячись од гніву, що стопче всі землі Ляхистану копитами коней, викоренить до пня і старих і малих, якщо не приборкають клятих січовиків. Зблідлий посол тільки вклонявся та розводив руками, проте відповів, що приборкати козаків важко, бо це плем’я зухвале й свавільне, ніякої влади над собою не визнає і не терпить.

Незабаром після цього Сагайдачний поїхав з Січі — реєстрове[3] козацтво, що служить королю, й не реєстрове, що також стояло полками по всій Україні, обрало його за гетьмана.

Коли після різдва скликали січову раду, де за звичаєм щороку обирали запорізьку старшину, завжди неспокійна козацька голота в один голос загомонілат що хіба ж можна на Січі без ватажка? Сагайдачний має інший клопіт, отож хай січовим отаманом буде Яцько Бородавка; усі знають, що то лицар бувалий і хоробрий. Полетіли шапки вгору, козаки загукали: «Згода!» Як належить, Бородавка спершу одмовлявся од січової булави, але довго перечити товариству не став, сказав, що піде з сіромою хоч і в пекло.

Ці слова, як воно завжди буває, з чужих уст дійшли до Сагайдачного, і він скипів гнівом.

Бородавка не мирив з ним, не раз перечив перед усім товариством, колов очі, що він хоч і добрий отаман, а — кармазинник: не за голотою тягне руку, а за старшиною, яка, що не кажи, не бідніє, а гребе добру здобич у запорізьких походах.

Зате, кажуть, круль Сигізмунд хвалить його й шанує. Бо він до бусурменів має тверде серце, а до панів-магнатів — не дуже, не хоче заходити з ними в чвари. Хай, мовляв, лихо, аби тихо. Не до лиця козацькому отаманові така слава.

Була в цих докорах правда. Але Сагайдачний — чоловік амбітний і гоноровитий — зроду ніяких докорів не терпів і не забував їх нікому. Не забув і тут.

Тепер обидва отамани мали зустрітися на Запорожжі. Ще звечора дозорці, які чатували на берегах Дніпра, сповістили, що Сагайдачний припливе в обід, бо заночує на Хортиці: там колись у давнину була перша Січ. Звідти до гирла річки Чортомлику, яка саме тут впадала у Дніпро, до відлюдного острівця, на якому запорожці з десяток років тому побудували свій новий кіш, було далеченько.

Ледве зійшло сонце, козаки з усіх куренів, причепурившись, сипнули на берег. Заяскріли під деревами червоні, сині, зелені жупани й кунтуші з довгими од- кидними рукавами, на кому добрі, ошатні, а на кому й латані-перелатані: кожен вдягнув, що мав. На іншому тільки шапка була святкова, червоноверха, з китицею, або червоні чоботи-сап’янці, а інший сіромаха не мав на собі нічого, крім замащених дьогтем шаровар, проте не робив з цього клопоту, безтурботно ляпав босими ногами по піску й світив голеною головою з замотаним за вухо пишним оселедцем. Зате вже зброю кожен нашарував як міг,— аж сліпили очі козацькі мушкети, пістолі й шаблі, поблискуючи проти веселого сонця.

Хутко на березі ніде було камінчику впасти. Не видко було в юрбі тільки жінок — їх здавен не пускали на Січ.

Навіть крамарі з гасан-базару, покинувши печене й варене, й собі протискувались ближче до води; кожному кортіло побачити, як зустрічатимуть гостя.

Найбільш цікаві повилазили на високі земляні вали, що тяглися до Дніпра, оперізуючи Січ, на рибальські повітки, навіть на обмазані смолою стовпи, до яких в’язали човни, а дехто, не шкодуючи шаровар, подерся на старезні груші й осокори, що рясно росли при березі.

Хлоп’ята-джури, яких завжди було повно в кожному курені, весело перегукуючись, гойдались, мов горобці, на вітті верб понад самою водою. Не один шибеник уже встиг шубовснути з гнучкої гілки в хвилю й тепер сидів між листям голяка, поки мокра одіж сохла на сонці.

Михайлик, що стояв з батьком Мехтодом біля повітки, заздро поглядав на хлоп’ят. Мехтод нарешті зласкавився й махнув рукою: «Та годі тупцяти. Лізь уже, коли так кортить!»

Зраділий хлопець побіг до гіллястої груші, де встигло вмоститися кілька братчиків у червоних жупанах. Один подав руку, другий підсадив вище, і незабаром Михайлик, міцно обхопивши зморшкуватий стовбур, уже сидів на самісінькім вершечку, вдивляючись у далечінь Дніпра, зелену од прибережних дерев. Такою тишею й спокоєм віяло від погожого неба і ясної води, що він задивився і забув, чого зліз на грушу, аж здригнувся з несподіванки, коли хлоп’ята на гіллі заверещали: «їде! їде!», а на валу вдарили невеличкі січові гармати. На широке плесо з-за піщаної коси випливло п’ять човнів, на передньому червоною цяткою майоріла корогва. Човни летіли по бистрині, мов чудернацькі птахи, весла одностайно змахували влад, як розчепірені крила.

Ледве вдарила остання гармата, на берег рушила з майдану січова старшина: суддя із срібною печаткою, писар з чорнильницею-каламарем при поясі, оєа- вул і курінні отамани. Братчики розступилися, даючи їм дорогу.

Високий козак тримав бунчук — палицю з кінським хвостом та позолоченою кулею — над кошовим, який ішов, похиливши голову. Очі його дивились невесело, чоло перетинала глибока зморшка.

Ледве човни звернули до берега, на привітання гостям затріскотіли козацькі мушкети. Кожен палив од щирого серця; в небо знялася ядуча хмара порохового диму, наче од великої баталії.

Високий ставний чоловік з чорною бородою легко скочив на берег, притримуючи дорогу шаблю, рясно цяцьковану самоцвітами, простяг руку Бородавці:

-Чолом, пане Якове!

-Чолом, пане Петре!

Гострі чорні очі на мить прошили Бородавку, ніби вгадуючи приховані думки, але зараз же Сагайдачний одвернувся, потис руки старшині й рушив берегом, вітаючи братчиків.

-Чолом, панове молодці! Як живі-здорові?

-Чолом, батьку, чолом! Живемо здорові! А ти ж як ся маєш? — загукали козаки.

-Та живу. Топчу ряст потроху,— Сагайдачний погладив бороду, вже добре припалу сивиною; бистрі очі його оббігали юрбу, вишукуючи знайомі обличчя.

-О, Задуйвітер тут! Здоров, братчику! Здоров, Непийводо, здоров, Присліпо! А Коржа чого нема? А Манджула де?

-Нема Коржа,— хором відказували братчики,— Як пішов повесні до Криму, так і досі не вертається... А Манджулі ногу ядром розтовкло, коли оце під Очаків плавали бусурменські каторги палити. На одній нозі, мов журавель, скаче.

-Шкода хлопців, шкода,—хитав головою гетьман.

«Ото ще лисом підшитий! — хмуро думав Бородавка, намагаючись не дивитися на гостя.— До кожного скаже й прикаже, буцім такий уже добрий. Краще б казав одразу, чого приїхав. Ох, не з добром, мабуть...»

Обідати із старшиною Сагайдачний не пішов, сів з козаками на траві, витяг ложку з-за халяви. Бородавка, насупившись, теж сів неподалік: він завжди харчувався з братчиками.

Кухарчуки вже метушилися, бігцем носили, розкладали на ряднах спечені про свято пшеничні коржі, насипали з казанів у здорові, як цебра, миски присмачений салом борщ, що ключем кипів на вогнищах, накладали круту кашу, ставили на дошках нарізане м’ясо диких вепрів та сагайдаків.

Обом отаманам дали кабанячі голови, бо вони — всьому товариству голови, курінним отаманам — серце, щоб мали лихе серце на ворогів,— такий був на Січі звичай.

За обідом балачки вщухли; козаки їли помалу, поки не виїдали всього до дна, не кваплячись запивали страву. На ряднах стояли великі цебра з брагою й медом, на них, почеплені за вушка, висіли дерев’яні кухлі й коновки.