-Гарно, козаче, виводиш! А цієї вмієш: «Відкіль їдеш? Із Дунаю»?

-Умію.

-Заспіваєш?

-Заспіваю,— Михайлик глянув на батька. Той хитнув головою, забринів на бандурі.

-Стривай, щось спитаю.— Гетьман примружився.— Ти, бачу, хлопець беручкий. Десь-то, може, й сам пісні складаєш?

-Та-а...— засоромився Михайлик.

-А ти мені он що скажи. Ти грамоти знаєш?

-Грамоти? Ні, не знаю.

-Ось бачиш... Такий гарний хлопець, такий співака, а — темний.— Гетьман оглянувся, шукаючи когось очима. — Темний... — повторив з притиском. — А темних, хлопче, бува, що й у козаки не пускають! Темними тини підпирають. Знаєш таку приказку?

Михайлик похитав головою.

Ну, як не знав — будеш знати. А тепер — співай «Відкіль їдеш?»...

Михайликові й не снилося, що незабаром згада гетьманову приказку, хоч і не йому хотів дошкулити Сагайдачний.

Знав — зараз дійде ущипливе слово до супротивника і боляче вколе; буває, що недобрим словом можна різонути дужче, як ножем.

Ледве відплив Сагайдачний із своїми сердюками батька Мехтода покликали до кошового. Прибіг джура, сказав, що пильно треба: нехай іде зараз, не бариться.

Михайлик чекав-чекав та й заснув: батько повернувсь аж удосвіта. Спати не ліг — заходився латати Михайликову одіж. Витяг із схованки свій святковий зелений жупан, став переставляти на ньому гаплики, підкорочувати поли, уважно придивляючись до шитва почервонілим оком.

Хлопець нарешті не витримав:

-Нащо то ви, тату?

Мехтод зітхнув.

-Підеш до школи...

Михайлик закліпав очима. Оце-то новина!

-А житиму де?

-Отам і житимеш.

-А ви?

 Мехтод мов не чув. Склав манаття в клунок, а жупан обтрусив, простяг синові: «Носи здоров!»

Іншим разом Михайлик заспівав би з такої втіхи, але зараз одягав, не дивлячись, застібав численні гаплики. Щось перехопило йому горло. Мовчки стежив, як батько кладе в свою торбу постоли, замотує в ганчірку сухарі й сало, хова за пазуху якийсь вузлик. Закинув за спину торбу, почепив через плече бандуру.

-Гайда, сину!

Хлопець зважився ще раз.

-Ви куди, тату?

Кобзар тільки головою похитав.

Михайлик не раз пробігав коло січової школи, бачив, як пораються на подвір’ї козачата-школярі: хто дрова руба для печі-кабиці, хто куховарить тут-таки, на подвір’ї, бо хлопці в школі жили, в школі й харчувались. Проте якось не думалось, що можна й собі стати школярем. Хлопців по куренях багато, а школа на всю Січ — одна. Хіба ж усі вмістяться? До того ж — за харчі платити треба, а в них з батьком Мехтодом на гроші завжди було сутужно.

Коли підійшли до низенького обдертого будиночка, більш схожого на стару халабуду, подвір’я було порожнє, а з розчинених двох віконечок плинуло різноголосе дзижчання, наче там сиділа сотня джмелів. То школярі вчилися... Михайликові похололо під серцем, але він не подав знаку, тільки міцніш вхопився за батькову руку.

Коло дверей Мехтод кахикнув,, обтупав ноги. Дверцята, що висіли на одній шкіряній завісі, з рипом прочинилися, в обличчя вдарило задухою.

У низенькій комірчині стояв довгий дощаний стіл, коло нього на двох лавах сиділи школярі. Двадцять голених по-козацьки хлоп’ячих голів, з русявими, темними, чорнявими чубчиками повернулися до прибулих, двадцять пар очей заблищало цікавістю. Гомін ущух.

-А чого вам треба, діду? — поспитав довгий, як жердина, дяк, у довгополому латаному жупані, що стояв біля столу з лозиною в руці.

Мехтод уклонився, підштовхнув Михайлика до столу.

-Оце хлопця привів, пане дяче. Коли ласка ваша — нехай грамоти вчиться.

Брови в дяка полізли вгору.

-Хлопця привів! А де ж я його діну?! За пазуху покладу?! Вже сіств на лаві нема де. І не просіть, діду, бо нічого з того не буде.

Та кобзар і не просив. Він тільки пильно глянув на дяка, і той раптом кахикнув якось невпевнено, почухав лоба.

-Як хлопця звати? — спитав уже іншим голосом.

-Михайликом... Михайлом.

-А вас, діду?

-Мехтодом.

-То ви б так і казали. Ану, посуньтеся, стультуси![5] Сідай, хлопче!

Обличчя Мехтодові потемніло. Він впхнув Михайликові клунок у руку й витяг з-за пазухи вузлика.

Ось на... тут гроші, за харчі оддаси. А як зо два злотих зостанеться — чобітки купиш. До Юсуфа-шевця зайди, він знає.

Погладив шкарубкою долонею по голові, повернувся й пішов.

Михайлик мов приріс до земляної долівки. Хоч би ж побігти за батьком, наздогнати, допитатися, куди йдуть, коли їх назад сподіватися.

Та за круглим віконечком уже майнула знайома згорблена постать з бандурою за плечем. Пішов... Немає...

Дяк штовхнув хлопця в спину.

-Чого остовпів? Сідай, кажу, на лаву.

Михайлик боязко сів скраю. І зараз же міцний лікоть ніби ненароком стусонув його в бік, шорстка боса нога боляче вдарила по литці.

Михайлик сердито глянув на сусіда. Веснянкуватий, рудий хлопчина скосив хитрющі очі на кирпатого здорованя, що сидів поруч, і обидва пирснули в кулак.

-Тихо мені! — цвьохнув дяк об стіл лозиною.— Ану, отроче Михайло, рци[6], які літери знаєш?

Михайлик похнюпився.

Ніяких літер не знаю.

-Е-е, отроче, кепські твої справи. Ось побачимо зараз, чи є в тебе розум-кебета? Нема — будемо дрючком вганяти. Наука не йде без дрюка! Чув? А подайте-но сюди, стультуси, граматку!

Плечистий, чорнявий хлопчина простяг заяложену, без обгортки невеличку книжку, що, мабуть, не один рік ходила з рук до рук. Три такі книжки лежали на столі перед школярами.

Дяк розгорнув граматку на першій сторінці, де була надрукована слов’янська абетка, а вгорі — химерна квітка між двома виноградними лозами, й ткнув пальцем у першу літеру, стулену із двох товстих паличок з косою поперечинкою.

-Ось, отроче, се — аз! Кажи за мною!

-Аз! — слухняно повторив Михайлик.

-А се — буки, віди, глаголь. Ану, де «буки»?

Михайлик показав.

-Сказано-бо єсть: «Аз, буки: бери книжку в руки!» Отож бери і вчи! Покажіть йому там, хлопці, до «мислите»: я завтра поспитаю.

Хутко в комірчині знов залунало різноголосе дзижчання. Одні школярі, заткнувши пальцями вуха, повторювали: «аз, буки, віди, глаголь, добро, єсть» — кожна літера слов’янської абетки звалася якимось словом, інколи зовсім незрозумілим. Через те школярі раз у раз переінакшували їх по-своєму.

Інші школярі виспівували склади. «Буки, аз: ба!», «віди, аз: ва!», «буки, рци, аз: бра!» — гуло в комірчині.

Дяк ходив уподовж столу, дослухаючись до читання: почувши перекручене слово або склад, без жалю хльоскав лозиною. Школярі зносили те по-козацьки: ніхто не кривився, не ойкав, хіба нишком потре набряклу на руці чи на шиї червону смугу.

Михайлик, доки граматка лежала перед ним, пильно вчив показані йому літери: та от книжка посунула далі, за головами хлопців не видко було нічого — й він тривожно озирнувся на дяка, чекаючи удару лозиною.

Але дяк цвьохнув об стіл.

Обідати!

Чорнявий хлопець поскладав граматки на дерев’яну поличку, прибиту до стіни, й школярі, тупочучи, мов табун лошат, побігли на подвір’я.

-Гей, кобзаренку, а йди-но сюди! — покликав чорнявий.

Михайлик здивовано оглянувся: не звик, щоб кликали кобзаренком.

-Тобі кажу. Гроші є?

-Є,— згадав Михайлик.— А нащо?

-На харчі. Три злотих [7] давай.

Еге, про це ж і казали батько. Хлопець витяг з-за пазухи вузлика, розв’язав — у ньому було кілька срібних монет. Чорнявий узяв хустинку в нього з рук, од- лічив три злотих, решту повернув.

-Сховай краще — загубиш.

-А ти ж чого гроші береш? Кашовар?

-Який тобі кашовар! Отаман! Не бачиш хіба?!

-Оце-то справді не вгадав! Адже знав, що школярі мають отаманів: старші — свого, менші — свого; обирають на Новий рік, коли й товариство обира січову старшину. Чорнявий отаман насупив густі брови, соколом глянув на зніяковілого Михайлика.