— Зараз ми сфотографуємо коливні процеси мозку за різних обставин. На стрічці ми одержимо енцефалограму… Зверніть увагу: я дам піддослідному певне завдання. — Він зняв кришку з переговорної труби і вимовив у неї чітко й роздільно: — Перемножте дванадцять на вісім!

Диво дивне: на екрані приладу миттю порушився плавкий хід «альфа-ритмів». Підскочили вгору гострі язики, затремтіли, розсипалися на дрібніші, побігли вперед, а їм на зміну приходили все нові й нові — неспокійні, химерні.

— Дев'яносто шість! — почувся з переговорної трубки приглушений голос юнака. І одразу ж впали язики, рух лінії почав сповільнюватися.

— Скільки вам років?

— Двадцять!

І знову по екрану пробігла хвиля, — тільки іншої форми, іншого розмаху.

Професор ще і ще ставив запитання, вмикав світло й дзвоник, вимагав уявити те чи інше, читати, співати… І усе це відбивалося на екрані своєрідним, неповторним і нез'ясовним рухом зеленої лінії.

— Ну, от, хлопче, — серйозно сказав професор. — Тепер бачиш, яка це серйозна справа — вивчення людського мозку.

— Бачу.

Оце й усе, що міг відповісти вражений Мишко Лимар. Але він заприсягнувся тоді перед самим собою, що таки здійснить свою мету і розкриє усі таємниці апарата мислення.

Гай-гай, то було так давно!.. Налетіла війна. А потім почалася напружена робота. Розвіялися дитячі мрії, заслонило їх іншим, — може навіть неістотним, другорядним. Певно,коли б не довелося зводити баланс на тридцять другому році свого життя. А тепер — пізно. Пізно мріяти про апарат для записування думок, — бодай написати б хоч кілька слів, що Михайло Лимар загинув чесно, як і личить радянській людині.

— Ну, то як? — почувся в'їдливий голос.

— Іди ти під три чорти! — з підкресленою байдужістю відповів Лимар і одвернувся.

— Гаразд… гаразд… Заберіть його!

Один із матросів звільнив Лимарю ноги, другий — з автоматом в руках — штовхнув його: йди, мовляв.

Задзижчали мотори. Човен, певно, спливав на поверхню.

Хвилин зо дві довелося перечекати на горішній площадці, перед люком. Аж ось він одчинився, і у підводний човен ринув легкий вітерець.

Роздимаючи ніздрі, Лимар дихав хрипко й прискорено. Благодатне морське повітря! Здавалося, воно саме змогло б вилікувати людину від усіх хвороб!.. З солоними краплинками вологи, п'янке, воно було зараз найдорожчим у світі. І ось тепер він дихав ним востаннє.

Матрос із автоматом підштовхнув Лимаря, і той, зціпивши зуби, вийшов на місток.

Над морем залягла імла. Плюскотіли хвилі. Ось одна з них — білогрива, лагідна — підкотилася аж до ніг… І раптом Лимаря охопила неймовірна жадоба життя. Коли б тільки звільнити руки! Він зумів би дати чосу оцим двом, навіть озброєним!.. Чи, може, стрибнути у хвилі, пірнути і пливти під водою скільки духу?.. Але знов: куди попливеш із зв'язаними руками?

Лимар озирнувся. Просто на нього дивилося мовчазне дуло автомата.

— Хлопці, — жагуче зашепотів Лимар. — Не вбивайте! Я теж був солдатом. Вас захищав. Москва… Сталінград… Берлін..

Автомат здригнувся. Лимар ступив крок уперед.

— Хлопці, ми за мир… Москва…

Другий матрос, що стояв біля поручнів, жадібно курячи цигарку, раптом кинув її геть, підійшов до першого, поклав руку на автомат і щось заговорив — швидко, схвильовано. Лимар зрозумів тільки одне слово: «Сталінград». Старший заперечував, але невпевнено. І тоді перший рішуче підійшов до Лимаря, гострим матроським ножем перетнув мотузок на його руках, поклав йому той ніж на долоню, легенько штовхнув у плече й показав пальцем кудись у темряву:

— Малайя!

В ту ж мить Лимар слизнув у воду, пірнув і виринув аж ген далеко від того місця. А ще через секунду пролунала автоматна черга. Трасуючі кулі летіли високо над ним, на захід, до берегів Малайї, і в той же бік вказував рукою невідомий матрос, коли підводний човен, набираючи швидкості, пішов своїм шляхом.

Ось уже й розтанув у імлі силует субмарини. Людина в морі лишилася одна — за десятки кілометрів від суходолу.

Один у морі — це страшно! Але цей одинак не боявся: тепер він тримав свою долю у власних руках.

Міцно стискаючи ніж, — свою єдину зброю, — Лимар плив і плив… І так само неквапливо котилися й котилися нескінченні плюскітливі хвилі Південно-Китайського моря.

Першим бажанням Джека Петерсона було кинутися до вікна й вистрибнути на двір: падіння з висоти другого поверху могло кінчитися хіба що переломом ноги, тоді як зустріч з Харвудом у його кабінеті загрожувала далеко більшим. Інженер тепер зрозумів, що Харвуд зробив надзвичайно важливий винахід і, не вагаючись, знищить того, хто розкрив цю таємницю.

Але і втеча через вікно, як зрозумів Джек після короткого роздумування, була не менш небезпечною. Навряд чи лишиться непоміченим падіння важкого тіла. До того ж, слід сподіватися, що саме кабінет Харвуда, а вікно — в першу чергу, обладнані найбільш надійним електричним захистом. І ще одна обставина утримала Джека від рискованого кроку: Харвуд прийде сюди удвох з дівчиною, в яку, мабуть, закоханий. Цілком можливо, що вдасться вибрати слушну хвилину й вислизнути звідси слідом за ними.

І знову Джек Петерсон надів «радіошолом». Кімнату сповнило вже знайоме сріблястосіре сяйво, яскраво й багатогранно розкрився понурий світ! Та Джек тепер не захоплювався й не умлівав. Серед хаосу звуків він гарячково шукав голоси Харвуда і невідомої міс. Нарешті почувся голос боса:

— Бетсі, люба, пробачте! Я маю на хвилинку лишити вас… Сміт, я до ваших послуг…

Скрипнули двері. Виразно, наче зовсім поруч з Джеком, зашепотів Сміт:

— Генрі, прибув містер Паркер. Поводь себе з ним достойно, але не здумай бундючитися, як той дурний півень. Паркер коштує півмільярда, і коли він власною персоною припхався сюди — значить, ми виграли!.. А потім, Генрі, навіщо ти морочиш голову з старим кнуром Кніпсом?.. Бетсі — гарненьке дівчисько, але її татусь має не більш як триста мільйонів. Він нам з тобою тепер не до пари.

Харвуд засміявся, — досить неприродно, як здалося Петерсонові:

— П'ятсот плюс триста — вісімсот, друже!.. До того ж, я не маю наміру одружуватися з Бетсі удвох з тобою. Зрозумів?

— Гаразд, гаразд, Генрі! — похопився Сміт. — Я не стану тобі на перешкоді, ти це знаєш. Іди до Паркера. Бетсі я скажу, що ти повернешся за півгодини. Хай погомонить трохи із своїм ковбасником.

Кніпс і Паркер!.. О, ці два ймення знав не тільки Джек Штерсон!.. «Колоніальні товари Кніпса», «Ковбаси Кніпса», «Консерви Кніпса», «Бекон Кніпса», «Натуральний каучук Кніпса» — таку рекламу можна було зустріти в першому-ліпшому місті Старого й Нового світів. Англієць Кніпс був ковбасним королем Англії, а після другої світової війни — одним із найкрупніших акціонерів каучукової «Денлоп раббер» компанії в Малайї.

Американський туз Паркер рекламував себе далеко менше. З нього було досить скромних, чорних з золотом табличок на дверях непоказних будинків Нью-Йорка, Лондона, Парижа і десятків інших столиць. «Паркер Нейшнл Банк» вже не потребував реклами. Жонглюючи мільйонами доларів, він, лишаючись у тіні, контролював чимало крупних компаній і дрібніших банків. Зараз Паркер поставив собі за мету цілком витіснити з Малайї англійців і, в першу чергу, Кніпса. Агенти Паркера нишком, поволі скуповували акції «Денлоп раббер».

Джек Петерсон не знав закулісної діяльності обох мільйонерів. Але він дуже зацікавився можливістю підслухати бесіду, яка, певно, мала велике значення.

Усе той же знайомий дівочий голос, — Джек тепер догадався, що це була дочка Кніпса, — промовив:

— Ну, тату, справа, здається, налагоджується. Генрі закінчує свої досліди. Я назвала його «володарем всесвіту», а він запропонував мені корону «цариці космосу»!