- Там пароплав! Там пароплав! Морем пливе! Сюди!.. За нами... пароплав!.. З людьми. Із справжніми людьми!!!

Адам нічого не розумів, але після Євиного крику “Із справжніми людьми”, розгублений і отетерілий, вискочив з печери. Одним махом дістався на кам’яний майданчик.

Рвучкий, солоний вітер, холодний і пронизливий, ударив йому в груди, лице і ледве не збив з ніг. Низько над бухтою неслося рване клоччя хмар, і між ними злякано тремтіли зорі. Було темно і волого. На майданчик до печери долітали бризки - внизу, в пітьмі серед гострих скель, навіжено нуртував прибій. Тоскно, зраненим звіром завивав вітер. Море - чорне, і ні світлої цяточки в ньому не було. Здавалось, що весь світ пролився у чорну холодну порожнечу, від якої крижаніє серце і невимовно важко стає на душі.

Наче зникло повітря.

Адам хапав ротом холодний тугий вітер, що бив йому в груди, і не міг продихнути.

- Там!!! - кричала Єва, вибігши за ним слідом. - Там... - показувала тремтячою рукою у ревучу чорну порожнечу, - плив пароплав... І вогні на ньому сяяли, і музика грала. Якісь люди, гарно вбрані, на палубі танцювали... Жінки у білих платтях. І пароплав - білий, білий... А музика... старовинний вальс линув, і жінки танцювали.

її збудження було таким вражаючим, що Адамові на якусь мить і справді здалося, що у смоляній ревучій пустелі моря бачить залитий вогнями білий-білий пароплав.

Але наступної миті опам’ятався.

- Пароплав тобі, Єво, приснився, - він узяв її за тремтячу й гарячу руку і повів до печери. Підклав у згасаюче багаття хмизу, роздмухав вогонь і, коли в печері стало світліше, затишніше, заговорив знову: - Заспокойся, будь ласка. Де візьметься пароплав на безлюдній планеті? З Космосу не припливе... Сідай ось сюди, до вогню, тут веселіше, - і він посміхнувся до неї, як до малої дитини, котра створила собі казку й не хоче вірити, що насправді ніякої казки немає.

- Але ж я бачила, бачила його! - Зуби у Єви так цокотіли, як колись у нього, коли він три дні сидів у крижаній щілині з вивихнутою ногою. - Білий-білий, і людей на ньому повно.

- То лише сон, Єво. Сон. Ти цілими днями дивишся у море й, очевидно, мрієш, щоб за тобою приплив пароплав. От він і приплив. Уві сні... Заспокойся і лягай. До ранку все минеться. Ніч дуже чорна і вітряна, в таку ніч тільки білі пароплави й сняться.

Адам легенько взяв її за плечі, допоміг звестися, відвів під протилежну стіну, до кам’яного лежака. Вона покірно лягла, але відразу ж і схопилася.

- Я... я боюся. У бухті хтось виє. Чуєш?.. Чи хтось кричить.

- То вітер у скелях виє.

- Ні, ні, то терпить аварію білий пароплав у чорному морі. Чуєш? Люди кричать. Чуєш?

- То вітер завиває у скелях, - повторив Адам, хоча йому іноді й самому вчувалися якісь крики про поміч і, наче приглушений віддаллю, долинав пароплавний гудок. - Спи, а я посиджу біля вогню, щоб у печері всю ніч було видно.

Єва лягла на бік, лицем до стіни, але відразу ж повернулася лицем до вогню і більше не спускала з Адама тривожних очей - все до чогось прислухалася. А вітер завивав, і іноді вчувалося, що в морі хтось волає про порятунок.

- Я боюся... боюся, Адаме. Тільки заплющу очі, так і ввижається білий-білий пароплав. Точнісінько такий, на якому я після закінчення інституту робила круїз довкола Європи.

- От він тобі й приснився. А ти злякалася, дурненька.

- Сам ти... дурненький, - відказала Єва, і в її голосі прозвучала невластива досі ніжність. Несподівано попросила: - Посидь біля мене.

Адам не повірив почутому вперше, відколи вони опинилися на Леонії. Єва, яка весь час кричала, що не може більше терпіти його присутності, що він дратує її своєю безтурботністю, раптом сама попрохала, щоб він посидів біля неї.

Адам звівся, потупцював, обережно підійшов до неї і ще обережніше присів на край виступу.

- То я, той... прийшов, - пробурмотів розгублено і, аби зам’яти свою ніяковість, швидко заговорив: - Спи, спи, Єво, а я посиджу... Спи, спи, Єво, а я посиджу. Посиджу...

Обом стало трохи ніяково.

- Але білий пароплав мені все одно ввижається, - по хвилі сказала Єва. - Як заплющу очі, і бачу його. І людей на ньому бачу. І вальс чую... Навіть заздрю жінкам, які танцюють на палубі старовинний вальс. - Вона подумала і сама себе заспокоїла: - Це, мабуть, у мене ейдетизм. Зоровий ейдетизм і нічого більше. Ним страждають астронавти і самотні люди.

Він охоче підтримав її думку.

- Здебільшого ейдетизм буває у видатних людей, особливо в геніальних літераторів, які бачать своїх героїв мов живими, чують їхні голоси і так зримо бачать різні сцени, наче вони відбуваються перед їхніми очима.

- То, виходить, і я видатна? - Помовчавши вона зітхнула. - Ні, ейдетизм у мене від самотності. А звідси й страхи.

- Ну що нам може загрожувати на безлюдній планеті, з індексрм безпеки 0,92? Спи, спи, Єво, я посиджу. Мені все одно не хочеться спати.

- І правда, що нам може загрожувати на цій планеті. - Вона заплющила очі й зненацька запитала (голос її став винувато-покірливим): - Адаме, ти... ти не сердишся на мене?

- Я? - вкрай здивувався він. - За віщо на тебе сердитись? На жінку сердитись - однаково, що на сонце, коли воно надто припече. Бо сьогодні воно припече, а завтра пригріє і завжди, за будь-якої погоди, дарує світло.

- Так ось ти який? - Єва пильно подивилася на Адама. - Я ніколи не чула від тебе таких слів. І все ж... така неврівноважена.

- Щось я подібного за тобою не помічав. Характер у тебе рівний, спокійний...

- Правда? - Єва аж посміхнулася. - Просто ти добрий. А я... вередлива і дратівлива. Сама себе не впізнаю. А ще лікар! А ще психолог! Але я не знаю, що зі мною коїться. Мені іноді й самій здається, що я - не я. Що на Леонії живе в печері зовсім інша Єва, гірша за справжню. А справжня... Не знаю, де справжню й шукати.

- Це тому, що ситуація, у якій ми опинилися, трагічна й на межі екстремальної. От і не легко нам. А звідси і деяка дратівливість у тебе, відчай.

- Очевидно, я така від безвиході. Але ти все одно не ображайся на мене. Як психолог, я всіх повчала, як треба володіти собою, заспокоювати себе, як триматися і переносити стреси. А коли сама опинилася у біді, всі мої знання вмить вивітрилися з голови. Ніякий я не психолог. Точніше, психолог, коли чужа біда, а як своя... то мені теж потрібен лікар. Як кажуть: чужу біду руками розведу, а своїй і кінця не знайду.

Він кивнув головою.

- А без тебе я пропала б. У перший же день. Як торішній сніг. Так моя бабуся завжди любила повторювати. Коли б, каже, не мій старий, то я загинула б без нього, як торішній сніг.

Єва помовчала. І по хвилі:

- Можна, я візьму твою руку, бо мені... лячно.

І, ніяково посміхаючись, взяла його руку, потримала. Адам відчув, як у неї б’ється пульс: тук-тук-тук, - наче крихітне звірятко, злякано й покірно, а тоді притулила її до грудей і затихла, заплющивши очі.

- Білий пароплав, - шепотіла. - Ні, ні... це лише ейдетизм...

Адам сидів, боячись не тільки ворухнутися, а й дихнути, і здавалося, що все це йому сниться.

- Ну ось я й заспокоїлась, - мовила Єва, не розплющуючи очей. - Зовсім-зовсім заспокоїлась.

А він волів, аби вона довше не заспокоювалась.

- Коли я була маленькою, - згодом заговорила Єва, - і чогось уночі боялася, то прохала батька, щоб він посидів біля мого ліжка. Батько сідав, а я брала його руку, як оце твою, притуляла до себе і відразу ж засинала. Міцно-міцно. І ніколи я не спала так спокійно, як із батьковою рукою. А батькова рука тепла й надійна... Ні в кого немає такої надійної руки, як у мого батька.

Не випускаючи Адамової руки із своєї, вона зручніше вмостилася на камці, легко, спокійно зітхнула, ніби всі страхи були вже позаду, і зненацька запитала:

- А пам’ятаєш, Адаме, як ми вперше з тобою познайомились? Пам’ятаєш чи вже забув?

- Чудово памятаю. А чого це ти... згадала?

- Просто так. - І повторила: - То пам’ятаєш нашу зустріч на Памірі?