Дощі набирали силу, шуміли вже й по кілька разів на день, повітря ставало вологішим, і та волога починала проникати в печеру. Єва, зачувши шум опадів, уже не вибігала з печери і не кричала: “Дощик, Адаме, дощик!!!” - а бурчала:

- Знову дощ? Щодень дощ і дощ! Що за дивна планета? То місяцями ані краплини, то від тих краплин подітися ніде. Та придумай же, Адаме, що-небудь!

Та справжніх дощів ще не було. Справжні тільки-но ладнались у дорогу.

Перші кілька днів, коли почалися зливи, якось терпіли. Прошумить короткочасна, хоча й сильна, злива, вигляне сонце - заблищить навколо, небо стане голубим, аж очам дивитися боляче, а Великі Рівнини спалахують смарагдами, і все звеселіє. З Великих Рівнин до моря мчали суцільні потоки, і Єва тоді бігала по мокрій траві, витанцьовувала в тих потоках, мов дівча. Іноді й Адам, по-хлоп’ячому закачавши холоші, бродив теплими потоками, що, несучи траву, збігали вниз, та милувався веселками, які майже після кожного дощу вставали над Великими Рівнинами. Задивляючись на веселку, Адам замислювався, і його мигдалевидні очі світилися радістю, а на повних губах блукала лагідна посмішка. Спостерігаючи за ним, Єва ревниво думала: кого він згадує і про кого думає? Та, збагнувши, що на планеті Леонія із жіночого племені вона одна, заспокоювалась.

Із зливами прийшли грози.

Щоранку, як тільки-но з-за Східного хребта витикалося сонце Толіман із своїм карликом-супутником, у небі з’являлися високі купчасті хмари - провісники і посланці гроз. Вони виростали у дивні башти і так незрушно стояли до обіду. Тоді їхні вершини ніби згладжувались, ширшали, перетворюючись на гігантські наковальні, і Адам уже знав - після полудня чекай грози.

Спершу грози тішили Єву.

- Ах, як симпатично гримить! - захоплено говорила вона, коли грім гатив, як з гармат. - Не грім, а музика. Давно не чула такого гарного грому.

- Звичайні фронтальні грози, - одказував Адам, усе ще мудруючи над кедровим обрубком, - у ньому вже можна було впізнати крило: тонке і довге.

- У тебе все звичайне, - не згоджувалася Єва. - Ти просто перестав дивуватися світові. - І, як зигзагоподібна сліпуча лінія оперізувала півнеба, аж у долоні ляскала: - Ах, яка симпатична блискавка!..

- Звичайна лінійна блискавка, -одказував Адам. - Над Землею, наприклад, щосекунди відбувається 117 грозових розрядів, половина над океанами, а решта над суходолом.

- Але на Землі я щось не бачила таких симпатичних блискавок. По-моєму, на Леонії вони кращі.

Зненацька з Великих Рівнин налетів такий ураган, що коли б вони не сховалися в печері, поздував би їх аж у море. Принаймні так потім запевняла Єва. Все навколо потонуло в сірому попелі, все ревло, гуло, гримкотіло і завивало - здавалося, ще мить - і їхню печеру занесе аж на край світу. Так тривало з годину, а тоді раптово стихло, тільки час од часу налітали шквальні пориви вітру та блискавиці краяли небо.

Доки лютував ураган, Єва не знаходила собі місця і все оглядала печеру, навіть мацала стіни: чи витримають вони? В одному кутку помітила тріщину, і та тріщина видалась їй підозрілою. Вона довго її досліджувала, пробувала, чи не хитаються, бува, стіни, а коли знадвору донісся особливо сильний порив вітру і десь у скелях загуркотіло каміння, підняла Адама на ноги переляканим криком:

- Печера розколюється надвоє!!!

Адам довго заспокоював Єву. Дощі закінчились аж у травні.

Стало ясно, що клімат на Леонії протягом року різко поділяється на два сезони: сухий, себто зиму, що триває тут із травня до кінця листопада, і на вологий, тобто літо (грудень - квітень). Опади влітку, як правило, приносить північно-західний мусон. А ще Адам збагнув, що живуть вони з Євою у субекваторіальному поясі планети, де температура влітку і взимку (щоправда, ці поняття тут умовні) постійна - 25-30 градусів тепла.

Так і рік збіг.

Перший рік епохи бронзи на планеті Леонія.

Першу річницю їхнього перебування на Леонії Адам вирішив відзначити “встановленням майже меморіального стовпа”. Принаймні так він, не без урочистостей, висловився, коли вранці вітав Єву з “визначною датою”.

- У наш час рідко хто із роду гомо сапіенс не хоче потрапити в історію із своїм персональним, так би мовити, стовпом. Чи хоча б з дошкою, - іронізувала Єва. - Став і ти свій стовп, але не забудь на ньому викарбувати: “Перехожий, зупинися! З благоговійним мовчанням постій хвилину. Тут, на цьому місці, року-місяця такого-то влипли в історію Адам з Свою”. Тільки хто буде зупинятися біля твого меморіального стовпа, читати напис та ахкати: “Ах, невже і справді на цьому місці Адам з Свою влипли в історію?.. Аж не віриться! Така видатна історична подія, а місце таке скромне, просте, звичайне!..”

Адам доброзичливо посміхався. Він завжди був радий, коли Єва вдавалася до іронії чи кидала глузливі шпильки на його адресу - вона тоді наче оживала, ставала енергійною, в очах спалахували грайливі іскорки, і очі її в такі хвилини дуже подобались Адамові. Хоча тут був і свій мінус - вона ставала колючою. Адам давно затямив, що ідеальних жінок у роду гомо поки що немає і не було (можливо, у майбутньому, з розвитком генної інженерії такі будуть створені, але навряд чи варто заздрити майбутнім чоловікам!). Тож і Єва була далеко не з самими лише плюсами. Та вона Адамові подобалась такою, якою була, і він не намагався її перевиховувати, інтуїтивно відчуваючи, чим для нього це може закінчитися.

Отож, відчуваючи, що сьогодні зранку Єва настроєна на веселий лад, Адам прихопив бронзову сокиру і попрямував до виходу. На Євине іронічне: “Куди ви, ваша світлість?” - відповів у тому ж жартівливому тоні: “Діла, діла...” І зник з печери.

Повернувся під обід, приволікши до печери чималий обрубок кедра, метрів зо три завдовжки.

Єва трав’яним віхтем саме замітала біля печери (останнім часом вона почала з виглядом дбайливої господині старанно прибирати в печері: вологими морськими губками витирала від пилу стіни, на кам’яних виступах розіслала черепашки різних молюсків). Глянувши на Адама примруженими очима, запитала:

- Що це ти затіяв?

- Кажу, меморіальний стовп буду ставити з нагоди першої річниці, яку ми так чудово провели на цій планеті.

- Краще б поставив з нагоди останньої!

- Всьому свій час, Єво.

Спорудження “меморіального стовпа” тривало цілий день. Адам працював не поспішаючи, як і все звик робити - хоч повільно, зате надійно.

- Адаме! - раптом скрикнула Єва. - Якщо ми прожили тут дванадцять місяців, виходить, сьогодні у нас Новий рік?

- З чим тебе й вітаю!

Єва схопилася з каменя, оглянулась довкола.

- А де ж?.. - розгублено запитала і вмовкла, махнувши рукою. - Усе тут не так, як на Землі.

- Тут Новий рік такий, як, приміром, у нас в теплих краях, де не буває зими.

- А звідки ти знаєш, що сьогодні, саме сьогодні, тут Новий рік?

- З чогось же треба починати літочислення, - стружачи кедр, Адам уголос ділився своїми думками. - В основі всіх календарних систем людства лежить хронологія. У різних народів Землі колись виникало одне й те ж питання: з якого моменту починати рахунок часу? Тобто відлік часу. Яке явище, подію, факт вважати одвічним, головним у літочисленні? Більшість народів брали за основу міфічні та релігійні уявлення: початок царювання різних імператорів, фараонів тощо. У всіх народів були широко розповсюджені ери, їх нараховується на Землі близько тисячі. А що означає слово “ера”? Дослівний переклад його, - “вихідне число”. Це не що інше, як з’єднання початкових літер латинської фрази: “Від початку воцаріння Августа”, себто римського імператора Октавіана Августа, який став імператором у 21 році до нашої ери. У нас же на Леонії ні міфічних, ні релігійних подій не було, немає і не буде, тут не царювали і не будуть царювати ніякі імператори і фараони. То від чого нам починати своє літочислення? Хіба що, - він засміявся, - від Адама і Єви. Інших же подій, пов’язаних із людьми, тут не було. Тому фразу “Від воцаріння Августа” ми переробимо на свою: “Від воцаріння Адама і Єви”. Початкові букви перших трьох слів цієї фрази і складуть нам (у латинській, звісно, транскрипції) слово “ера”. От від нашого з тобою воцарінння на Леонії і почнеться Нова, Новітня, або - Перша ера. Хіба це не привід для початку літочислення? Хіба це не видатна подія?