од матері він узяв тиху вдачу, приязність до людей, а від тата — роботящість і вміння до всього.

Після закінчення школи, а потім і після служби в армії хлопець мріяв втекти до міста, та не вдалося йому те, не встиг. Спочатку померла мама після довгого хворування на цукровий діабет, а за нею й тато не забарився — інсульт. Перша по-справжньому болюча втрата викликала в ньому глибоке потрясіння, а потім, коли в хаті вдруге запалали жалобні лампади, він пережив те ще раз, і його вразлива натура затамувала в собі смуток на все життя. Йому часто здавалося, що він просто недогледів своїх батьків, мало шанував їх, а то раптом починав картатися тим, що інколи не зважав на них. Тепер Григорій кожен свій крок вивіряв: чи схвалили б його вчинок дорогі люди, яких тепер немає поряд, і що б вони йому порадили? Відтак у його характері з’явилася нерішучість, і в нагальних справах він не завжди втрапляв приймати найліпші рішення.

Батьки залишили йому нову хату, яку віддати до чужих рук він не наважився, а тому залишився в ній мешкати сам. А місто — романтична мрія — продовжувало надити. Йому часто снилися різнокольорові вогні, асфальтові дороги, культурні люди й вродливі, напарфумлені дівчата. Живих вражень про міське життя він не мав, а тому уявляв його собі з кінофільмів. Інколи сум загострювався так, що хотілося кричати або битися головою об стінку. Тоді в інтуїтивних пошуках розради Грицько їхав до сестри в Запоріжжя, а там гуляв увечері проспектами й широкими вулицями і серед гуркоту штучних звуків, які свідчили про несмак у тих, хто думав, що то грає музика, розглядав неонові вивіски, рекламні щити, освітлені вітрини магазинів.

Ця терапія дала бажаний результат — згодом молодий чоловік став помічати, що вдень йому-таки ліпше почувається в селі. Тут галасу менше, деренчання та метушні немає і дихати є чим. Якось непомітно колишні поривання вгамувалися, спосіб Грицькового життя остаточно встановився, але в ньому, на жаль, не знайшлося місця жінкам, принаймні сільським. Дуже почало скидатися на те, що він запліснявіє в холостяцтві. І це його неабияк страхало, бо перезрілі одинаки завше були неприємні йому, як щось протиприродне, викривлене. Та скоро Григорій звик цілоденно тупцювати на заводі, де в нього був власний закуток — він трудився інструментальником в механічному цеху, — а потім іти додому. Його влаштовував невибагливий побут, нехитрі селянські заняття. Влітку він аж до смерку копався в городі, а взимку читав книги та дивився телепередачі. Думки про те, що сюди може прийти якась місцева ґава і порядкувати тут, де все нагадувало батьків, були йому нестерпні, і він, попри здоровий глузд, віддавав перевагу тому, аби нічого не змінювати в своєму житті, хоч і розумів, що так довічно продовжуватися не повинно.

На третє чи четверте літо тієї маячні Григорія несподівано запросив до себе голова заводської профспілки Михайло Неруда.

— Ти не бажаєш поїхати у відпустку? — запитав він.

— Поїхав би, так нікуди.

— У нас горять дві путівки в Желєзноводськ, на мінеральні води. Так хіба наших домосідів відірвеш од грядок та свиней. Поїдеш?

— Ну, я, припустимо, згоден. А хто ще поїде?

— Євген Дмитренко хоче. Підійде тобі такий супутник?

…Але Євгена на курорті майже видно не було, носився десь по екскурсіях та фотографував екзотику, щоб вдома перед жінкою відзвітуватися.

Грицько не встигав за ним. Йому подобалося тричі на день приходити до бювету, пити гарячу воду, що трохи пахла тухлим яйцем, і довго гуляти серед ошатної публіки. Абриси Залізної гори, яка втикалася закругленою верхівкою в саме небо, спонукали спостерігати відносно неї рух сонця чи місяця, розмірковувати про вічність. Розважали око гірська рослинність, меткі, майже ручні білочки, місцеве птаство. Свіже повітря йшло Григорію на користь, його душа зігрілася, звільнилася од відчуття приреченості. І їй захотілося тепла, кохання — великого, взаємного, палкого. Відпочинок на сірчаних водах вплинув не лише на бажання любові й взаємності, але й зміцнив його волю, і Гриць почав почуватися сміливим і сповненим рішучості. Те все ще тільки накопичувалося в ньому, тільки зріло всередині, заховане навіть від власного усвідомлення, але зовнішні ознаки не забарилися: готовність до лицарських подвигів так і линула на всі боки, так і струменіла довкруж і, як усе яскраво випнуте, непомітною не залишилася.

— Ви не про мене замріялися, — звернулася до нього молода дівчина, коли одного разу він усівся на парковий ослін, не муркнувши до тих, хто там уже сидів. — Добривечір, — першою поздоровкалася вона і підсунулася ближче.

— Вибачте, — зніяковів Грицько, — може, й про вас, — додав, осмілівши.

— Тоді давайте знайомитися. Мене звати Карина, — вона не подала руки, а тільки посміхнулася, якось ніби винувато. Тільки не гнівайтеся, що я потурбувала вас. Тут так мало молоді. А вас я бачу не вперше. От і заговорила.

— Ви теж лікуєтесь?

— Не так, щоб дуже… — завагалася дівчина. — Просто приїхала відпочити, попити водички. Адже це не завадить?

— Певно, що ні. Ой, а я — Грицько. Назватися забув.

Дівчина була якраз такою, яка бачилася йому вві снах, — висока й струнка смаглявка з палаючими очима. Вони познайомилися ближче, ще ближче і зовсім близько. Карина виявилася витівницею, кожного дня у неї виникала безліч пропозицій щодо того, куди піти, що подивитися, як цікаво згаяти час. Ходили вони і в ресторан, і в фінську лазню, навіть на стриптиз вона його потягла — грошики так і випорскували з кишені, мов стрижі. Під кінець відпустки у Гриця навіть на хліб не залишилося, добре, що зворотний квиток він заздалегідь узяв. Погуляли, одне слово.

— Боже, як я житиму без тебе? — запричитала дівчина в один з останніх днів. — Нащо Бог розлуку на людей насилає…

Грицько натяк зрозумів. У той вечір він їй нічого не сказав, промовчав, узяв тайм-аут, щоб подумати. А що було думати? Карина — вродлива, жвава, видно, що не дурна. Вона й по господарству допоможе, й у хаті порядок триматиме. Каже, що знає комп’ютер, то можна буде влаштувати її на працю секретаркою, як тепер кажуть Ї офіс-менеджером, до когось з багатіїв. До того ж в усьому погоджується з Грицем і в постелі не лінується. З якого боку не візьми, вона підходила йому. А те, що сирота, так і він сам-один на світі. Його сестра чи її брат — то не поміч, не опора і не тил, а так — аби вважалося, що родичі є.

«Оце як тут ми жили три тижні, не розлучалися, так і вдома житимемо, — заспокоював себе Грицько. — Тільки тут ми розважалися, а там працюватимемо. Чого вагатися чи боятися?».

І він привіз Карину з собою. На вокзалі, коли вони зійшли з поїзда, Грицька освінула думка, що дівчині може не сподобатись Славгород. Адже це — майже село, а вона ж мешкала… Стій, а де вона раніше мешкала?

У шалі курортного кохання він тим навіть не поцікавився. А тепер допитуватись незручно — як не крути, а він уже попросив її руки і отримав згоду.

Від того відкриття Грицько навіть зупинився, запитально поглянув на Карину, і вона йому підбадьорююче кивнула у відповідь. Довгих три кілометри долали пішки, простували полями, йшли попід посадками, щоб менше цікавих очей до них прилипало. Нарешті дісталися додому.

— Прошу, заходь, — схвильовано сказав Грицько, відкриваючи хвіртку. — Не бійся, собака прив’язаний.

— Кого ж ти залишав тут замість себе господарювати на цілий місяць? — запитала дівчина, зрозумівши, що у дворі нікого немає. — Хто твою живність годував?

— Сусіди, через дві хати від мене живе наша поштарка, тітка Флора з донькою Іриною, то вони й приглядали, — господар тим часом заглянув у поштову скриньку, витяг газети і відімкнув двері.

…Грицькова хата була точною копією тих старовинних помешкань, у яких під одним дахом жили люди, розташовувалися приміщення для свійських тварин та інші господарські нірки. Вона мала двоє вхідних дверей. Одні з них вели в хлів, загін для свиней та курник, другі — до чистої половини, де мешкали люди. Між ними знаходилися сарай, комора і допоміжні побутовки, в яких зазвичай тримали фураж, харчі й городнє знаряддя. Окремого входу з вулиці сарай не мав і з’єднувався з хлівом та людським житлом системою темних коридорів. Загалом хата була хоч і не витвором мистецтва, зате зручною, головне — вона займала мало земельної площі і не потребувала великого двору. Здавна такі хати випробувані були в негоду, бо дозволяли не виходячи під відкрите небо впорати все господарство, переробити всю домашню роботу.