Раптом перед їхніми очима забігали якісь тіні. Люля роззирнулася і помітила, що вони їдуть по мосту через Дніпро.

— Це вже кінець? — запитала вона у Тетяни.

— Так, зараз кінцева зупинка.

— Тоді я побігла в інший вагон, — а вгледівши, що її супутниця нічого не зрозуміла, пояснила: — Негоже такій простій селяночці, якою ти мене нарядила, їздити спальними вагонами. Зустрінемося біля приміських кас.

— Їх там багато, — встигла гукнути Тетяна, — і біля всіх черги.

— Біля третьої!

Дівчата мов по команді поглянули у вікно, де перед ними розгортав свої простори Великий Степ; бо це таки був саме Великий Степ, попри повсюдні прикмети людської присутності.

2

Але пройти в приміські каси вони не змогли і зустрілися біля входу в підземний перехід, де, до речі, знайшли забиті хрест-навхрест дерев’яними дошками двері і поблизу них майже повну безлюдність.

— Куди всі поділися? — збентежено запитала Тетяна. — Нічого не розумію. Тут завжди такий розгардіяш стояв, а тепер тільки, ось бачу, таксисти, носії, вантажники з тачками, ще пиріжки…

— Таню, що таке Амур-Нижньодніпровськ, це далеко? — перебила її Люля, яка незатишно почувалася на відкритому місці.

— На лівому березі Дніпра, далекувато. А що?

— Ось, — Люля показала на об’яву, написану від руки й прикріплену до стіни за допомогою скотчу. — Тепер я зрозуміла, чому нас висадили казна-де від привокзальної площі і примусили крокувати по шпалах, щоб вийти на неї.

В об’яві говорилося, що у зв’язку з капітальним ремонтом вокзалу, платформ і прилягаючих колій прибуття й відправлення приміських електричок здійснюється зі станції Амур-Нижньодніпровськ за тим самим розкладом.

— Але ж ми не встигаємо на ранкову електричку! Тепер тільки ввечері можна поїхати додому. Тиняйся тут цілий день, — мало не плакала Тетяна. — А я стомилася від поїздки, відпочити хочу.

Дівчата відійшли від дверей підземного переходу і зупинилися в розгубленості.

— А мені конче треба десь прилаштувати свій багаж, — клопоталася своїм Люля. — Не хнич! — прикрикнула вона на Тетяну, яка нидінням заважала їй кумекати над вирішенням своїх проблем. — Припече, так на машині поїдемо. Але мені позаріз потрібні автомати схову. Амур-Нижньодніпровськ це велика станція, там є камери схову?

До них непомітно наблизився усміхнений чоловік і заговорив, злякавши Люлю.

— Я можу відвезти вас туди за п’ятдесят червонців, — запропонував він.

— Ну? — запитально муркнула Люля, дивлячись на свою супутницю.

— Ні, дякуємо, — відповіла Тетяна таксисту і звернулася до Люлі: — Ми однаково не встигаємо на електричку, а камери схову там розтрощені так, що з них і дитина поклажу вийме.

Проте цікавий та прислужливий чоловік далеко не відійшов і знову встряв у розмову. Він, бачте, може бути їм у пригоді і для поїздок, і для консультацій по туристичній частині чи по шопінгу.

— Пробачте, що встряю. Я знаю банк, де нещодавно відкрили зал з недорогими сейфами для приватних осіб. Чим це відрізняється від автоматів схову? Хіба що вищою надійністю. І оренду сховища можна оплачувати наперед, хоч і на рік.

— Це далеко? — чомусь запитала Люля, наче їй було не однаково.

— Ні, поряд. А куди ви хотіли їхати з вокзалу?

— В бік Синельникового, — ухильно відказала Тетяна. — Ми почекаємо вечірньої електрички, — додала, щоб балакучий таксист не чіплявся до них більше.

— Бачте, в той бік нещодавно започаткували нові маршрути. Я можу підказати вам, де у них посадочний майданчик на маршрутки, і ви не матимете клопотів з електричкою і станцією Амур-Нижньодніпровськ, до якої кілометра два треба йти пішки з проспекту Правди. До того ж маршрутки ходять щогодини, ну може трохи рідше, дивлячись куди.

— Поїхали спочатку в банк, — вирішила Люля. — Як він називається?

— Ю-Банк, дивна назва, правда?

Люля автоматично кивнула.

Їхали вони недовго, банк розташовувався в нагірній частині міста. Виявилося, що, справді, тут можна орендувати невеликий сейф, проте, коли Люля запитала, як їй скористатися тією послугою, то клієнт-менеджер, поглянувши на її клітчасту сумку, замахала руками:

— У нас невеликі сейфи, дівчино. Пробачте.

— А мені й потрібен невеликий, але так, щоб впродовж року орендувати. А це, — вона теж красномовно поглянула на свою сумку, — це я в дорогу зібралася.

— Тоді, будь ласка, — працівниця банку повела рукою в бік зали, переділеної численними скляними перегородками на офіси free space — вільний простір.

Еге ж, Люля багато дечого знала, «що і не снилось нашим мудрецям». За півгодини її клопоти було влаштовано. Вона знайшла Тетяну в сквері, розбитому навколо банку. Дівчина сиділа на лаві й виразом задоволення на обличчі розглядала перехожих.

— Ну, тепер я носитиму твої валізи. А ти у нас хвора, і мусиш відпочивати, — заявила Люля. — З пояснень таксиста ти зрозуміла, де зупиняються маршрутки на твій Славгород?

Тетяна навіть не спробувала протестувати, слухняно заховала в свою неохватну валізу целофанового пакета і невелику сумочку для документів, косметики й гаманця. Затим просто поставила валізу на асфальт, передовіряючи все гамузом Люлі. Було видно, що вона-таки останнім часом мало рухалася, залежалася в лікарні і взагалі ослабла на довгому зимовому харчуванні без свіжих вітамінів, від операції й ускладнень після неї. Їй треба було викинути всі клопоти з голови, повільно погуляти містом, побути серед здорових людей, може, побалувати себе приємними покупками чи наїдками. У Люлі потепліло на серці. Почекай, подруго, я за тебе візьмусь, ти у мене швидко одужаєш, розмірковувала вона і розуміла, що то не якийсь порив співчуття чи вдячності — їй подобалася ця відкрита і доброзичлива дівчина, імпонувало поєднання в ній різних чеснот з рішучістю і вмінням неухильно йти до мети. Нічого, ось тепер вона погарнішала зовнішньо, і її життя наповниться новим змістом, вона спізнає особисте щастя, буде успішною в роботі. А Люля, звичайно, буде поруч і в усьому допомагатиме їй. Боже, яке щастя, що вона зустріла Тетяну, що Тетяна її не дратує, а навпаки, все більше й більше подобається як людина. Адже це запорука того, що Люля не зірветься з котушок, а поряд з Тетяною пристосується жити, як усі нормальні люди. Тетяну їй Бог послав, а отже, доручив піклуватися про неї, слабеньку.

Наразі подумалося, що саме таких щиросердих людей Люля останнім часом не помічала, не спілкувалася з ними, обходила, як мару, як нагадування про дитячі поневіряння, як страшні привиди минулого з його зубожінням і безвісністю, і врешті-решт обкрадала себе. Вона довго й старанно входила в інший світ, кращий, на її думку, а той світ непомітно підготував пастку для неї, удар, що вона отримала. Де був її розум, де було її серце? Той світ і люди, які його населяють, Ї хворі на корисливість. Та навіть не в їхніх матеріальних замороках справа, зрештою, головне, що вони цим вбивають довіру одне до одного, бажання співчувати слабким, готовність допомагати іншим у горі. Вони своїм способом життя й своїми ідеалами обкрадають світ на сердечне тепло, світло, доброзичливість, щиру радість, легкі довірливі стосунки. І натомість сіють вади, страх, підозри, ненависть. Боже! Чого той Дидик раніше не захотів її вбити? Ото вона раніше й прозріла б. А так скільки часу занапастила, мало не знівечила свою душу, мало не розтоптала її!

— Зрозуміла, тут можна пішки пройти, — зненацька для неї пролунала відповідь Тетяни.

— Що, моя дорога? — скинулася від несподіванки Люля, розчулена власними розвінчаннями. — Ну, ходімо. Може, хочеш пройтись по крамницях, щось купити чи з’їсти? Так ти не соромся, я тебе підтримаю. Не забувай, що я твоя боржниця, отож і стосовно грошей не хвилюйся, у мене сьогодні на нас обох вистачить, якщо ти, звичайно, не здумаєш купувати норкову шубку чи ексклюзивного швейцарського годинника.

Тетяна тільки кволо посміхнулася, і подруги неспішно пішли в бік центрального проспекту. Місто, над яким повільно піднімалося сонце і ніби тягло за собою зростаючий березневий день, вже проснулося і наповнилося звичним гамором. Лінивий вітерець, втікаючи від холодних хвиль Дніпра, пробігав вздовж його берега над парками і скверами, обвівав дівчат пахощами прогрітої землі, молодих бруньок і ще чогось надзвичайно чистого і пронизливого. Від того Люлі здавалося, що тут тихіше й чистіше, ніж в загидженій, галасливій, утиканій брудними наметами, засміченій папером і ящиками столиці.