Під вечір другого дня хлопець не втримався, поїхав до Надії. Від матері Юрко знав, що його дівчина тримається в селі достойно, в кіно ходить, самодіяльність відвідує, як і раніше, а на танцюльки не бігає. Працює не на пошті, а в соцзабезі — обслуговує в селі одиноких пенсіонерів. Це важка робота, клопітка, вся на ногах. Отож, за день буває набігаєшся так, що ніяких танців не забажаєш.

Юрко запримітив Надію ще у восьмому класі. Хоч вони й навчалися разом, та дівчина була доволі відлюдькуватою, навіть подругам не багато часу приділяла. Отож на Юркові залицяння теж відповіла не одразу. А вже в останній рік навчання вони, можна сказати, не розставалися. Так тепер — що за доля? — Юрко мав обмаль дозвілля, бо мусив працювати. Під кінець же школи за взаємною домовленістю розбили глек — Юрко розумів, що Надія небайдужа до нього, що вона просто страхується на випадок того, раптом він в столиці знайде собі іншу. Розумно, виважено, передбачливо, нічого не докинеш. Та він теж не сплохує. Знає ціну серйозним стосункам, собі й гламурним дівам будь-яких тусовок. І чим більше він розумів мотивацію Надіїних вчинків і поділяв її, тим менше збирався чіпати той кокон, у який вона законсервувалася до пори. Але, не виводячи її з рівноваги очікування, не бентежачи душу, праг і мусив подавати Надії знаки, що з його боку нічого не змінилося.

Надія була вдома сама — мати визбирувала кукурудзяне коріння на степу, очищала город під зиму.

— Тебе можна поздоровити? — риторично запитала дівчина, привітавшись. — Кажуть, ти успішно витримав конкурс у гарний столичний заклад.

— Так, поступив, — підтвердив гість.

— Ну, успіхів, тобі, маестро.

Юрко знітився — поступив він не туди, куди праг, та це вже дрібниці й пройдений етап.

— Гаразд, — кахикнув збентежений холоднуватим прийомом Юрко, бо ці побажання звучали так, ніби його вже випроваджували назад. — Дякую. Можна сісти?

— Будь ласка, — Надія покинула перетирати помитий посуд і теж сіла на м’яку кушетку у веранді. — Як поживаєш?

— Прийшов засвідчити, що у мене все йде по плану. Ось уже влаштувався в гуртожитку, зараз приїхав побачитися перед більш тривалою розлукою, бо наш курс вирушає на сільськогосподарські роботи в Пензенську область. Збиратимемо там яблука в колгоспних садах. Затим навчатимуся й працюватиму, приїздитиму на канікули, а після цього назовсім повернуся в село.

— Повернешся, як же! — скептично хмикнула Надія. — Для цього можна було вдовольнитися й Дніпропетровським музичним училищем, а не їхати бозна-куди. Гаразд, не чіпатимемо цю тему. Що у тебе вдома? Як тато, мама, бабуся?

— Життя не зупиниш. Тата почали непокоїти травми, отримані на роботі п’ятнадцять років тому. Пам’ятаєш, як його вдарило в груди деталлю, що відскочила від верстата?

— Так, йому ще операцію робили в обласній лікарні.

Юрко ствердно хитнув головою.

— Наразі він вже другий місяць на лікарняному, а обстежуватися в місто не їде. Боїться почути діагноз. Оце подивився я на нього й запідозрив, що він боїться не без підстав. Здається, на його колишню рану всілося щось погане.

— Він це бачить?

— Та воно ж на очах прямо розквітає. Звичайно, бачить.

— І що каже?

— Каже, що то алергія на вітаміни, які він вживає, й на інші ліки.

— Може, якраз треба поквапитися з обстеженням?

Юрко тільки махнув рукою.

— Боюся, вже пізно. Та й ніхто не знає, як у такому разі краще діяти. Гадаю, з часом йому потребується серйозна допомога. Тоді й обстежиться. Але…

— Що? — запитала Надія.

— Мати на цю біду вже всі заощадження витратила, сама розумієш — ліки, процедури, дієтичне харчування. А тут ще й мені треба щось з собою взяти, бо не проживеш в чужому місці без копійки.

— Треба мотоцикл продавати, — порадила Надія. — Він тобі не потрібен.

Юрко з полегшенням зітхнув — приємно пересвідчитися, що вибрана тобою дівчина варта того — розуміє тебе з півслова, поділяє твої думки.

— І мати те саме радить. А я вже не встигаю це владнати. Допоможеш?

— Оформляй завтра гарантійну довіреність і допоможу, звичайно, — погодилася Надія.

— Тоді, може, погуляємо сьогодні востаннє в полях, покатаємося?

Надія посміхнулася.

— Щоб люди балакали? — але вгледівши благальний погляд Юрка, зважилася: — Гаразд, під’їжджай. Однаково з продаванням твого мотоцикла розмов не оберешся.

3

Після повернення з осінніх сільськогосподарських таборів студенти-першокурсники училища почали готувати показовий концерт для викладачів і студентів старших курсів, щоб продемонструвати їм себе і разом з тим напрацювати репертуар для майбутніх гастрольних виступів. Наближалися жовтневі свята, і від трудових колективів вже надходили запрошення виступити з художніми номерами на урочистих зборах. Власне першокурсники готувалися до внутрішнього конкурсу, до змагання талантів, які цього року влилися в класи училища і мали збагатити його славу. А жовтневі свята — це було розтяжне поняття, бо зазвичай вони починалися з 25 жовтня і продовжувалися до 10 листопада — дня професійного свята працівників міліції. За два тижні студенти заробляли чимало грошей на рахунок училища, і цим не тільки покращували своє життя, але й здобували перші відгуки про себе, а пізніше використовували їх для працевлаштування чи тимчасових підробітків у Росконцерті. Крім того, кожна група училища мала підшефні підприємства, куди студенти виїжджали на концерти й де при палацах культури проходили курсову чи випускну практику. Причому ці підприємства лежали далеко поза межами столиці — треба було охоплювати культурним впливом якнайширші простори провінцій.

Юрко подбав заздалегідь, з чим виступатиме на концерті, тому впродовж місяця, проведеного на яблуках, писав канцонету з соло для акордеону. Ця п’єса присвячувалася, звичайно, річниці революції й мала бути не стільки мелодійною за формою, скільки на додаток до традиційної героїки нести мотиви вічної весни, вічного оновлення в круговороті життя.

— Що ти оце написав? — аж злякався Микола Лобода, новий друг і сусід по кімнаті в гуртожитку, якому Юрко показав свої ноти і дещо з написаного награв на акордеоні. — Це ж чистісіньке діалектичне заперечення, викликане зовнішніми чинниками! Ти що, хочеш, щоб тебе звинуватили в контрреволюції? Для чого нашу революцію оновлювати, що тобі в ній не подобається?

Юрко остовпів.

— Які зовнішні чинники й заперечення?

— А твоя канцонета, вона хіба не є закликом до такого заперечення?

Микола приїхав у Москву з Пушкіна — невеликого містечка під Ленінградом, і, звичайно, мав ґрунтовнішу загально-музичну й загальноосвітню підготовку, ніж Юрко.

— Тобто, оце так ти витлумачив мій твір? — запитав пересохлим язиком бідолашний автор-початківець.

— Не я витлумачив, а інші можуть таке тобі закинути. Відповзай, друже, назад у традицію, обмежуйся героїкою й радій, що тобі некепська мелодія прийшла в голову.

— Адже будь-що в природі розвивається й потребує вдосконалення, — ще норовився Юрко довести своє.

— Наша революція вже відбулася, — твердо відповів Микола. — Це факт історії, а не філософська категорія для слинтяїв. Чи ти хочеш сказати, що вона має без кінця продовжуватися, бентежити уми людей, заводити декого на манівці, вироджуватися чи бодай перероджуватися у щось інше?

Довелося Юркові доробляти свій твір, заклавши в розвиток мелодії іншу форму, а саме: принцип циклона — все повторюється, але с кожним разом на вищому рівні, інтенсивнішому за глибиною. Так він виразив думку, що до окремого оновлюючого в соціальному сенсі факту народ ніколи не звикає, кожне покоління переосмислює його заново й збагачує своїми досягненнями в реальних справах. Збагачує, додає кількісно, а не змінює якісно. Працював, аж поки Микола не схвалив його твір.

Сольна партія акордеона була складна у виконавчому сенсі, красива за формою і надзвичайно прониклива за змістом — Юрко писав її для себе. А потім довго репетирував, поки не відшліфував так, що виконував бездоганно.