— Ні, звичайно, — сказала вона чисту правду. — Пробач, що налякала тебе. Я нервуюся, а в такому стані завжди згадую дитбудинок і тамтешню лексику.

— О! То ти виховувалася в дитячому будинку? Де? — відраза до Улити, яка вже мало не пустила паростки, вмить щезла з Тетяниного серця, натомість заполонивши його почуттям теплим, змалечку знайомим. — Я теж сирота. Уявляєш?

— Чому одразу не сказала, що взяла квитки на спальні місця? — замість відповіді запитала Люля, заховуючи, тепер уже навмисне, в грубуватий тон свою прикрість од власного промаху. — А якби в мене грошей не вистачило?

— Взяла, які були, сама ж так сказала, — нагадала Тетяна і почала копирсатися в дамській сумочці. — Але ж ти дала достатню суму. Забула? На ось здачу, — вона витягла приготовлені гроші й подала супутниці.

— Ага, — індиферентно буркнула Люля, взяла гроші й підкреслено недбало кинула в тумбу під своєю канапою остогидлу клітчату сумку, згадавши, що віддавала новій знайомій на купівлю одного квитка до Дніпропетровська всі гроші, отримані за два квитки до Москви. — Не забула, але мало що могло бути. Гаразд. Поїхали, значить?

— Поїхали, — Тетянин голос сів на глухуватий регістр, як буває в прихованому хвилюванні чи при згадці про щось приємне, від чого серце зачаєно тенькає. — А що з тобою? Чого ти нервуєшся?

— Дорогою розберемося, стомилася я, — посміхнулася Люля й тільки тепер опустилася на канапу та розпружено відкинулася на її спинку, відчуваючи блаженство з того, що ляк прищух, відпустив душу й тіло. — Добре, що ти так зручно влаштувала нас обох. Еге?

— Хм! — і собі зраділа Тетяна, остаточно відволікшись од передачі.

Наразі, придивившись уважніше, вона відмітила, що Люля одного з нею зросту, хіба дещо щупліша тілом. Вона мала приємне відкрите обличчя з великими зеленими очима й ледь продовгуватим, але надзвичайно витонченим носиком. Світла шкіра, можливо, псувала би загальне враження, якби на неї не відбивали свою привабливість та свіжість скульптурно окреслені вишнево-соковиті вуста. Яка гарна!

Тетяна гірко зітхнула й звичним рухом поправила хустку на голові.

«Так ось чому вона здалася мені бичкою, — відмітивши той жест і звернувши, нарешті, увагу на її хустку, зрозуміла Люля і вчасно обірвала себе, вдруге вичитавши за сленг. — Хіба, може, вона опромінена? Облисіла, то й запнулася». Але вголос запитувати не стала: раптом, справді, дівчина невиліковно хвора. Он і бліда вона, аж жовтувата, під очима синці залягли, змарніла.

— Скину-таки, — наважилася Тетяна й розіпнулася, по чому Люля мало не сахнулася од неї, не годна визволитися з жахного подиву, та якось утрималася. — Нехай голова подихає.

Зараз було модно носити хустину, зав’язавши її вузлом на шиї, щоб вона щільно облягала чоло, тобто по-мусульманськи. але те личило не всім, а лише тим, хто мав гарну форму черепа й коротку стрижку. Дівчина ж, котра сиділа навпроти Люлі, була запнута по-баб’ячи, з глибокими складками хустки на щоках, за рахунок того чоло теж було повністю закрите, але вузол розміщався на підборідді. Вільний край хустини спадав аж на спину, пузирився, бугрився на плечах, і тому не видно було, що під ним ховається розкішна зачіска.

Попри те, картина оприявилася страхітлива. Ні, лисою Тетяна не була. Але все її лице рожевіло свіжими шрамами. Такі самі шрами, тільки ширші й яскравіші, облямовували обличчя на чолі та на скронях. А навколо вух розпливалися синьо-малиново-жовті розводи, як від сильних ударів.

Розбитна, жвава на язик Люля, яку неможливо було спіймати й у ложці води, втратила дар мови, сиділа закам’яніло й тільки глипала віями та ротом нестямно хапала повітря. А Тетяна спокійно підвела на неї зелені очі, великі, довірливо розчахнуті, подібні до її власних, і провела рукою по зачісці, гладко зачесаній і зібраній на потилиці тугим калачиком. Спочатку обмацала його, а затим вийняла звідти кілька шпильок і струсила головою, розсипаючи по спині свій задбаний скарб — шовковисте густе волосся русявими хвилями впало нижче талії й розсипалось по канапі навколо неї.

— Прямо цесарівна! — у щирому захваті мовила Люля, бо мовчати було незручно, адже Тетяна знала, що являє собою незвичне й суперечливе видиво. — Таке багатство маєш і мовчиш.

— Хіба що тільки це, — вдоволено опустила очі Тетяна. — А обличчя? — вона запитально підвела погляд.

— Від чого то в тебе? — наважилася Люля.

— Пластична операція… Невдало провели.

— Для чого вона тобі потрібна, такій молодій? — у Люлиній голові бджолами зароїлися свої припущення й нечіткі, безформні ідеї на майбутнє.

— Надто негарною я була. Ось поглянь, — вона вишпортала з сумочки пластиковий конверт на кнопці й з безлічі папірців дістала ксерокопію своєї фотографії з доопераціїного періоду. — Зверни увагу на ніс і губи.

Люля піднесла папірець ближче до освітлення й почала роздивлятися. Судячи з побаченого, Тетяна мала рацію, зважившись коректувати те, що їй дала природа. Великий ніс з високо задертим кінчиком, од чого звичайнісінька нежить одразу робилася помітною, мав ще й крупні ніздрі. У масть йому були й м’ясисті та широкі губи, аморфні й безколірні, а горішня з них ще й ділилася навпіл глибокою впадиною. Спрямовані кутами вниз, тяжкі, вони, здавалося, відтягували туди й усе обличчя, робили його майже квадратним. Обвислі щічки остаточно додавали Тетяні схожості з незлобивим бульдожкою. Розрізи великих і відкритих очей, гарних внутрішнім сяйвом, на жаль, теж поблизу скронь сповзали до низу. Все Тетянине обличчя нагадувало гіпертрофовану маску трагіка, витиснену на ликові Квазімодо. Його не врятовувала навіть наївна, безпровинна посмішка, незгірша ніж у Мони Лізи.

Отепер Люля второпала, що наївність на обличчі поганулі зовсім не прикрашає її, а дратує, підкреслюючи те, що до невроди Бог додав ще й нерозум. «Свята простота» — треба ж такий вислів вигадати? — беззавадно поєднується хіба що з гармонією форм, наводячи на неї остаточний полиск і створюючи те, що митці здавна оспівували в жінці. Воно лукавенько не має назви, і кожен називає його по-своєму. Але, як сказати щиро й у непрямий спосіб, то це відсутність душі й думки. Нащо чоловікам у жінці розум, мудрість, життєві прозріння? Пхе!

— Я тут ще юна, в сімнадцять літ, — ніби вгадавши Люлині міркування, пояснила Тетяна. — Негарна та ще й дурненька. Взагалі завал.

— Хоч мала б набратися розуму, раз в інтернаті виховувалася, — по-товариськи додала Люля.

— Атож, але мене там жаліли. А ось дали таку довідку, — Тетяна подала ще одного папірця, — для отримання паспорта на нове обличчя. Тут приклеєна стара фотографія, що засвідчує, якою я була, й нова, котра демонструє, якою я вийшла по операції. А тепер поглянь і порівняй. То що ти скажеш?

— Ти все правильно зробила. Не сумнівайся.

— Ой, не знаю. Обіцяють, що оці шрами заростуть, розіссуться, збліднуть і їх видно не буде. Якби ж не алергія! Уявляєш, мало того, що до ранки потрапила інфекція, викликала запалення, так і ця зараза ще вхопилася за мене якраз, коли довелося долати ускладнення. Ну ніяк не давала лікувати! Ось, — вона протягнула слухачці ще одну фотографію, — тут мені наклали макіяж і сфотографували на новий паспорт. Такою я маю стати після повного одужання. То, як?

— Такою ти й будеш! Адже, зрештою, це ти і є, — Люля відсунула медичну довідку про операцію й покрутила обидва знімки, порівнюючи їх. — Ніколи б не сказала, що це одна й та ж людина. — Вона кокетливо поглянула на себе в люстро за Тетяниною спиною і, клацнувши великим та середнім пальцями, запевнила дівчину: — Влітку трохи засмагнеш — на сонці шви добре зникають, — посвіжішаєш і будеш — клас. Слухай, не застрягай на дрібницях! Життя прекрасне! Вгамується твоя алергія, згасне запалення, відновиться кровообіг… Ой, подруго, основне, що ти жива, бачиш світ, людей, дихаєш повітрям. Що ще треба? Не завадило б, щоправда, поїхати на море, пополоскати рубці йотованою водичкою. То вони вмить щезли б! — Люля ще раз поглянула в люстро: — Якщо тобі обітнути коси, то ми будемо подивугідно схожі. Глянь, що очі, що ніс!