— Пробач, я не подумавши…

— Та ні, навпаки. Я вдячна, що ти дала мені привід вилити душу. От бачиш, навіть не знаю, з чого почати. Одним словом, їду куди очі дивляться.

— А що сталося, Улю?

— Давай вип’ємо за мене, щоб у мене все вийшло, — запропонувала оповідачка.

Вони знову випили, заїли паштетом з печінки, смаженням з картоплею, консервованим горохом.

— Я працюю, чи працювала — не знаю, як сказати — в науковій бібліотеці технологічного інституту, — почала викладати наспіх вигадану легенду Люля. — Сама розумієш, навкруги — молодь, високі поривання, мрії, дипломи, дисертації, захисти, банкети. Світське життя. Увагою обійдена я не була, але заміж не виходила — не траплялося підходящої пари. І ось приїхав на захист кандидатської дисертації один грузин з Тбілісі, Галавадзе Давид Гургенович, він був заочним аспірантом нашого професора Кейтельгіссера Іллі Ісайовича, фахівця з питань шкіряного виробництва. Побачив мене той Давид і запав на раз, причому, як здурів, — проходу не давав, руки мені при свідках заламував, ревнував до кожного, мало не бив, а після сварок квітами засипав. Ой!

На очах у дівчини виступили сльози, вона відвернулася до вікна, зсунула вбік фіранку і якийсь час спостерігала, як за шибами проноситься в’язка темінь, деінде всіяна зорями неба та земними жовтавими вогниками. У їхньому сяйві зрідка мелькотіли напівзруйновані станційні споруди, склади, багажні відділення, залишки понівеченої цивілізації, відкинутого життя, затоптаного, зацькованого минулого.

— Зійшлися ми, — продовжувала Люля. — Я вибралася з інститутського гуртожитку, де мала окрему кімнату, і перейшла мешкати до нього. На той час він уже ґрунтовно осів у Києві, обзавівся зв’язками, квартирою, почав лаштуватися на постійне мешкання. Проминув місяць чи трохи більше, я непомітно звикала до ревнощів, намагалася не подавати до них зачіпок. Коротше, адаптувалася. Та тільки йому не підходило, щоб я спокійно реагувала на сцени, які він влаштовував. Дурню хотілося криків, прокльонів, виправдань, пояснень — різної тягомотини, то в нього був такий прелюд до любощів.

Знаєш, я вже й так, і сяк пробувала, навіть підігравала йому, а потім стомилася, набридли мені ці ігри, остогиділи, змарудилися. Якось під вечір він знову, як завжди, завівся. Бачу, що буде всеношна. На душі зробилося невимовно сумно. Та чого це я маю пропадати замолоду — вільна, бездітна — з оцим садистом? Що він мене в люди вивів, чи що? Чи на світі тримає? Чи я йому якась мазохістка? Я від душі нагородила йому матюків, хряпнула дверима й подалася ночувати до приятельки, про яку він не знав. Щоправда, якимсь дивом встигла вхопити старий ридикюль, де тримала документи.

Пожалілася подрузі, сповідалася. Прошу — порадь, що робити? А нічого ти не зробиш, — каже вона, — він тебе від себе не відпустить, швидше задавить. І точно, приходжу на ранок до бібліотеки, а в мене запитують, чого, мовляв, повернулася, чи передумала. Що передумала? — запитую. Вдома сидіти, дітей виховувати, — відповідають. Виявляється, він зрання встиг там побувати, принести заяву про звільнення з роботи, написану від мого імені, і забрати мою трудову книжку.

Отак я залишилася мало що без житла, то ще й без роботи… Грошей також не було. Боже, що робити? До нього повертатися боюся, а ще більше Ї не бажаю. Не спускай йому кривди, — радить моя подруга, до якої я знову прийшла з новим горем, — тобі з ним однаково не жити, то забери шмотки й тікай подалі, а якщо боїшся йти туди сама, то давай сходимо вдвох. Вона має рацію, — у думці погодилася я, — адже я своє вбрання не один рік наживала. І ми пішли.

Зайшли в квартиру без пригод, і я за звичкою поперлася на кухню. Там на столі стояла попільничка, доверху заповнена попелом. Підійшла, придивилася, бачу, що це спалені папери, а з-під низу виглядає недогоріла обкладинка моєї трудової книжки. Уявляєш, який гад? Знищив такий важливий документ. Люля, — шепоче тим часом моя подруга, — він щойно тут був, ось його портфель стоїть. Справді, на стільці приткнувся його портфель, з яким він не розлучався, а на столі, поряд з попільничкою, лежала пластикова сумка з купленими наїдками, яку я не помітила. По всьому — він прийшов з роботи, залишив дома свої речі і вискочив на декілька хвилин за мінералкою чи хлібом. Нас обох обійняло жахом. А тут чуємо, щось клацає — відкривається замок. Він повернувся!

А ми ще не встигли ані нитки забрати з моїх речей. І вже треба втікати від того маніяка, в дитинстві вжаленого скаженим комаром!

Ї Тихо ходи за мною, — пошепки погукала я подругу в коридор, щоб сховатися за вхідними дверима, і миттю кинулася туди першою. Вона — за мною. Нам лепсько вдалася та змага з удачею — ми тихо перестояли за дверима, поки Давид пройшов до кімнати, а затим нечутно здиміли на вулицю.

Перевели подих, відмахавши не менше трьох кварталів, зупинилися — ніхто за нами не женеться. І тут я бачу в руках у подруги той самий пошарпаний портфель Давида, що лежав на кухні. Нащо ти його взяла? — питаю. А нехай, — каже вона, — не палить чужих документів, зараза. Щоб ти їй сказала?

— Авжеж, — тихо озвалася Тетяна.

— В портфелі лежали якісь неґаційні папери, банківські рахунки, квитанції, накладні. Він, виявляється, був співвласником фірми по торгівлі шкірою. Але там ще лежала величезна бомба…

— Та ти що?! — сплеснула долонями слухачка, вимовивши те на глибокому вдиху.

— Ні, в переносному значенні. Гроші там були, долари.

— Багато?

— Мені не стачило сили їх рахувати, либонь, не мало. Лежали в банківських упаковках, тугенько вкладені в целофановий кульок. А з півсотні тих брусочків таки нарахувала б!

— Сотками?

— А то! Хто ж іншу купюру тримає в загашнику?

— То це, мама мійя, п’ятсот тисяч, півмільйона!

— Тепер я впевнена, що для нього то не бозна які гроші. Непокоїть інше, адже фактично ми з подругою вчинили крадіжку. Та ще й документи поцупили, ціни яким я не годна скласти. От і втікаю, подруго. Зрозуміла? Він мене вб’є, як зловить. Східний чоловік, мушу рахуватися з темпераментом.

— То це сталося сьогодні?

— Так. Звичайно, трохи грошей я звідти взяла, адже з його ласки допіру залишилася гола й боса, без даху над головою. А все інше залишила в подруги. Мене рятує надія, що він не зразу второпає, чиїх то рук справа, бо я свої речі не чіпала, може, він на мене й не подумає.

Приголомшена почутим, Тетяна довго мовчала, м’яла в руках серветку, зітхала. Вже було допито коньяк та зметено, мов за плечі кинуто, наїдки.

— Ось що, — нарешті зважилася вона. — Мабуть, у таких серйозних випадках шикарні жінки закурюють пахітоску, — покепкувала вона з себе, тяжко наважуючись запропонувати надумане. — Поїхали зі мною в Славгород. Ніхто тебе там не знайде.

— Це де? І що я там робитиму?

— Це велике селище, гарне. Обслуговуватимеш читачів у сільській бібліотеці, вона давно вже стоїть заперта — немає працівника.

— А ти чим займаєшся?

— Я? — Тетяна ніяково посміхнулася.

6

Невже пронесло? — з прихованою радістю подумала Люля, виважуючи ситуацію, що складалася. І не просто пронесло, а дало наслідки — вона отримала запрошення їхати з Тетяною до неї, ось вам і тарілочка з блакитною обвідкою. Користуйтеся, хай вам здоровиться.

Така легка перемога над Тетяниною настороженістю, що проявилася в перші хвилини знайомства, — навіть зиск у вигляді запрошення до себе! — привела Люлю не просто в замішання, а до справжньої розгубленості. А чи не пастка це, бува? Надто легко якось все йде, неправдиво. Дівчина не звикла отримувати дарунки від примхливої долі, хіба що вони були запрограмовані ще до її народження. Так у тому не було її заслуги. А як взяти загалом, то все, чим жила довгий час, з трудом вихоплювалося нею з годівниці життя. Довгий час…

Улита Омахіна вважала себе нереалізованою особистістю.

Почалося це давно, досить давно. Люля подумки хмикнула, кепкуючи з себе, — які її літа, щоб так казати? Давно…

***

Згадалися мама, тато, а надто бабуся Ганна, або Анна чи Нюра, як зазвичай її називали знайомі. Вона няньчила дівчинку й виховувала впродовж декількох років.