В поїзді Люля познайомилася з попутницею, дівчиною приблизно свого віку, яку звали Катериною. Дорога довга — розговорилися. Катерина виявилася москвичкою, вона поверталася з літнього відпочинку в бабусі.

— А я їду вступати на навчання, — похвалилася їй Люля.

Слово за слово, і вона розповіла новій знайомій, що є круглою сиротою, хоч батьків своїх, а також двох бабусь досі пам’ятає. Виховувалася в інтернаті, а оце закінчила школу, в зв’язку з чим її з інтернату відрахували, і тепер вона має влаштовуватися на самостійне життя.

— І одразу в Москву дременула? — неначе з заздрістю запитала попутниця, Люля нутрощами здорового звіра відчула ту заздрість, але ще не вміла опрацювати свідомістю сигнали, подані інтуїцією. — Де ж ти гроші на поїздку взяла?

Люля знову розкрила душу. Розказала, що трохи зібрала сама, бо завжди при нагоді не лінувалася підробляти, дещо видала їй держава у вигляді підйомних, а ще якусь суму зібрали шанувальники її таланту, які до неї доброзичливо ставилися. Знайшлися такі.

— Достатня сума вийшла?

— На перший час вистачить, — посміхнулася Люля. — Я ніколи не забуду тих, хто був до мене добрим, хто зробив можливою цю поїздку. Мені надзвичайно важливо продовжити навчання, щоб не зрадити їхню віру в мене, — додала вона з нотками романтичними й щирими.

— Тоді з вокзалу поїдемо прямо до нас, — запропонувала Катерина, підтримуючи Люлин настрій. — Світ не без добрих людей, так? На жаль впливових знайомих у нас немає, допомогти з вступом на навчання ми не зможемо, але заощадиш на проживанні, і то не зайве.

— А зручно? Твої батьки не заперечуватимуть?

— Ні, звичайно. У нас простора квартира.

Вони вже під’їжджали до Тули, скоро мали прибути в столицю. Люля, хвилюючись, вийшла в коридор і почала роздивлятися пейзажі за вікном. Нарешті оголосили Тулу, попередивши, що зупинка всього п’ять хвилин. Та пасажири все рівно висипали з вагонів для легкої розминки. Вийшла й Катерина, яку Люля вгледіла вже з вікна. Дівчина обернулася й махнула їй, прокричавши:

— Я швидко. Подарунок подрузі забула купити.

Проте назад вона не повернулася. Хвилин десять після того, як поїзд рушив, Люля ще ждала її, гадала, що попутниця вскочила в якийсь інший вагон і зараз прийде сюди. А потім здогадалася перевірити свої речі. Виявилося, що в неї не тільки гроші пропали, а навіть вся сумочка з паспортом, документами про освіту, з характеристиками — все вкрала аферистка.

Так, справді світ не без добрих людей. Її ридання почули пасажири з сусіднього купе. Це була молода подружня пара — чоловік військовий, дружина — стандартна столична красуня і хлопчик, який тільки вчився ходити. Вони розпитали, що сталося, і після Люлиної розповіді запросили її до себе няньчити малого. Що було робити? Люля зголосилася, тим більше, що В’ячеслав Омелянович, так звали військового, пообіцяв допомогти у відновленні вкрадених документів.

Далі схема була такою банальною, що про неї й згадувати не хочеться. Але з пісні слів не викинеш. Коротше, Люля закохалася в свого рятівника, і це закономірно, бо він швидко й без нервування з її боку виконав свою обіцянку. А це було доволі непросто. Чому? Тому що В’ячеслав Омелянович, познайомившись з Люлею ближче, запропонував змінити в нових документах її батьківське ім’я й прізвище.

— Знаю я, що нині документи просто так не викрадають, — сказав він. — Вчинять за допомогою них яке-небудь шахрайство на зразок банківського кредиту, а ти тоді весь вік розхльобуватимеш, доказуватимеш, що то не ти. Краще вже змінити ім’я.

Бажання спекатися можливих ускладнень в майбутньому було простим і зрозумілим, і Люля з ним погодилася. Тому по приїзді в Москву вони заявили в міліцію про крадіжку, а, отримавши довідку про втрату документів, подали в ЗМІ оголошення, що паспорт, метрика і свідоцтво про закінчення середньої школи, видані на Люлине ім’я, з дня надрукування вважаються недійсними. У заяві на поновлення документів дівчина виклала прохання про зміни в повному імені з слушною мотивацією. Після отримання на це принципового дозволу суду далі все було, як кажуть, копійчаною справою — звернутися у відповідні органи про видання копій викрадених документів, додати до них рішення суду про зміну імені і віднести все туди, де видають поновлені оригінали. Отак Люля стала Омахіною Улитою Геннадіївною, ім’я переінакшувати не стала як спогад про батьків і бабусю. Та й від прізвища дещо залишила — переклала на українську утворююче слово. Що не під силу рязанській сироті, те легко влаштувати бойовому генералу. Як тут було бідній дівчині не схилитися перед ним — сильним, всемогутнім, як не захоплюватися і не закохатися? Недарма кажуть, що дитина, яка виховувалася без батька, завжди перебільшує чоловічі достоїнства, адже вона їх завжди так потребувала, що ладна за них сприйняти просте людське співчуття. Звичайно, Люля розуміла, чим викликане її почуття до свого чуйного роботодавця, — безмежною вдячністю, тим, що якраз найміцніше прив’язує людей одне до одного. І вона, з трудом стримуючи свої ніжні почуття, не їла себе за них поїдом.

Тим більше, що хазяйка Маргарита Ісаївна виявилася вертихвісткою й незабаром покинула свого чоловіка через те, що його перевели хоч і на вищу посаду, але кудись на північ. Вона знайшла собі ще одного чупруна — цінителя жіночої краси, не обтяженої моральністю. Новий щасливець щиро вважав, що зробив вибір сам, що йому страшенно поталанило, й забрав її з дитиною до себе. Подейкують, що немає ліпшого, ніж бути замужем за дурнем. Може, й так, а цей дурень до того ж був не якийсь там роботяга, він працював у Москві на гарній посаді й не збирався звідси виїжджати.

Звичайно, Люля пропозицію Маргарити Ісаївни піти за нею в нову сім’ю прийняла — на той час була задоволена й цією роботою. Але вона не переставала вболівати за В’ячеслава Омеляновича, бо він писав дружині розпачливі листи і в них жалівся, що не перенесе розлуки з сином. А коли ця паразитка вже й при новому чоловікові завела шури-мури з якимсь непотребом, тоді Люля не витримала, вирішила приструнити спритну шукачку любовних пригод і в очі сказала, якої про неї думки.

— Геть! — закричала Маргарита Ісаївна, що аж понині лящить її лемент у вухах.

Тоді Люля вчинила злодійство, байдуже яке, зате вертихвістка повернулася до свого рідного чоловіка, піджавши хвостика, з сином в зубах, як шкідлива киця. А Люля легко щезла з її горизонтів. І далі у дівчини почалося інше життя Ї вона потрапила в коло по-справжньому впливових людей. Довгий час Люля була не просто успішною на цій стезі, а навіть вважала себе обласканою долею, бо та щедра доля час від часу переводила її з одного кола високопоставлених осіб в середовище ще більш елітних верств суспільства. Вона, як кажуть, нахваталася потрібних знань, засвоїла вимоги столичної тусовки до своїх завсідників і вродливих спокусниць, вивчила звички й уподобання товстосумів, самотужки пройшла повний курс заробляння грошей на модному гламурі серед тих, хто нудиться розкішшю й шукає все нових і нових відчуттів. Її знаряддям став безневинний нетворкінг, доведений нею, при надзвичайних акторських здібностях, до абсолюту — за це у в’язницю не кидають і в аморальності не звинувачують, навіть не ображаються. Хіба що в душі досадують, але й те почуття гамують, щоб не бути посміховиськом для інших. І ніяка б холера з нею не трапилася — Люля вже мала власну нерухомість, солідні заощадження, знайомства і вміла балансувати на грані фолу, якби в неї жевжики не заграли. Та всі живуть вперше…

***

Так, у відповідь на Тетянину відвертість Люля теж докладніше розповіла про себе, сказала й про першу любов до В’ячеслава Омеляновича, і про життя в Москві, щоправда, промовчавши про гарні статки раптового, неочікуваного походження.

— А потім набридло мені чужих дітей няньчити, прислужувати багатіям, захотілося все-таки отримати освіту, стати нормальною людиною, — говорила вона наостанок. — От я й приїхала в Київ, де мене не знали.

— І що? — тихо запитала Тетяна. — Ти вивчилася?