Найзабавніше те, що мене це гроно гніву так і не скропило. Бо я, навідміну від інших однокашників, які злякалися Клізми і самі повилазили, почувши її осатанілий окрик, я залишився під парасольками!

Коли кера спитала, хто «це все» придумав, мене видали. Ясно хто – дівчата. А от коли спитали де він, де той, (…), П’яточкін, ніхто ані не пискнув. Кера гримнула сильніше, і котрась із дівок – Марічка? – сказала, що мене сьогодні не було. А він, П’яточкін, сидів під парасолею, мов сире жабеня, і дусив сміх у долоні.

Після уроку я непомітно просковзнув повз учительську і вийшов на свіже повітря. А там побрів собі під дощем у ліс і дуже гарно провів час. А потім ще дня три не приходив до школи, а вивчав топографію Вовчухівського лісництва. Потім були субота-неділя, а з понеділка в нас була заміна, бо Клізма захворіла. От і все.

В народі кажуть: як вода з гусака.

А хохма вся, як ви помітили, зовсім в іншому.

Придумав це все хто? – П’яточкін. А де він? – Його сьогодні не було!

І такі дива постійно, пос-тій-но.

5

Таким чином, особливо готуватися до екзамену я серця не мав. Звечора тільки переглянув відповіді на білети. Після того дивного заходу сонця (то, все-таки: побачив я його чи ні?) я взагалі почувався не у своїй тарілці. Щось відбувалося, та я не встигав спостерегти, що.

З невиразними передчуттями ліг спати. Бачив, як завжди, багато снів, з польотами, погонями й крутими спецефектами. Як ліг, так і проснувся – не забув жодного сновидіння, все йшло суцільним потоком подій та переміщень. Кожного разу, коли матерія сновидіння ставала особливо яскравою, я пригадував, що це тільки сон. При цьому, не прокидаючись, посміювався із батьків: он вони сплять за стінкою, і навіть не знають, що тут у їхньої дитини отакі пригоди. І це було дивно, таке зі мною вперше.

Прокинувся ще перед сьомою, і це теж мене здивувало. Здавалося, виспався так, що снам уже не було місця, куди лізти, і вони випхали мене на поверхню.

Тато, мама, сеструха і брат ще хропіли. Особливо гучно – тато і сестра. Я тинявся порожньою хатою, аж вийшов надвір. Зранку в горах холодно, але я люблю холод. Голий по пояс, ходив довкола хати, видивлявся в лісі пояснень своєму незвичному самопочуттю: не то радість, не то сльози – аж голова крутилася. Але ліс не прояснив мені нічого, тільки намочив у росі кеди. Сонце пропікало холодне повітря, і я знав, що сьогодні буде спекотно.

А потім із вікна висунулася Неля, моя старша сестра, і покликала їсти.

6

Тільки перед школою я усвідомив, що йду на свій перший екзамен, і при цьому ні чорта не знаю. Стало страшно, у животі занило і захотілося «по-великому». Подумав: а що, як сісти “орлом” під вікном директора? Це повернуло мені браваду, заодно й нагадало умовність всіх на світі директорів та екзаменів.

От я й прийшов до класу. Всі були хрумкенькі, пахнючі та збентежені. Я теж був збентежений – але в мокрих кедах, з налиплими парашутиками кульбаби (хоч мама й наказувала не бігти через луку) я ставив святкову свіжість однокласників під загрозу. Мама наламала мені півоній, щоби я подарував керівничці. Мої півонії були без целофану. Я зрадів, що мама не послухала Нелі – та, не без єхидства, радила загорнути квіти в газету. Діти, котрі не мали біля хати квітника, мусили купляти букети на базарі. Чомусь їм здавалося, що квіти в целофані – це престижніше, ніж у газеті.

Без зайвих слів я поклав півонії перед викладачкою і сів на першу парту. Я був прагматичним до краю. Вирішив, аніж маю втрачати ранок на дурні екзамени, краще відразу зізнаюся, що не готовий. Мене спитають: «А що ти, Петре, взагалі знаєш?» А я скажу: «Знаю сімнадцятий білет, там, де про синоніми й антоніми». «І все?» – спитають не без задоволення. А я скажу, що мені, звісно, прикро, але чим хата багата. І поставлять мені, безталанному, трієчку, а я, окрилений, помчу додому, наїмся налисників з трускавками і побіжу на скелі.

Або може все буде навіть так: я витягую сімнадцятий білет і розкажу все на пам’ять і без пам’яті, як нас навчили.

Або навіть і не так: я витягую якийсь там четвертий білет, або двадцять другий (найстрашніший), і починаю горланити: «Не може бути! Я хотів сімнадцятий!» Кера зірветься, скаже, як ти себе поводиш, а я буду топати ногами і верещати: «Сімнадцятий! Я сказав, СІМНАДЦЯТИЙ!».

Цікаві варіанти, особливо останній. Але він може вдатися, хіба якщо кера вийде, і залишиться тільки асистент, Людмила Миколаївна. Вона людина слабка, без стержня – не те, що кера. Тим паче, наш клас Людмила Миколаївна не вчила, і про мене могла тільки чути. Так що можна сфорсувати.

А з керою не вийде. Потай ми з нею на ножах уже другий рік, ще від історії з парасолями.

Всі, хто не йшов у першу п’ятірку відповідаючих, вийшли з класу. П’ятеро хоробрих – я серед них – по черзі тягнули білети. Мені попався одинадцятий, де про не- з дієсловами і без, та іменник як частину мови. Я міг відповідати без підготовки – до чого це мені готуватися, цікаво? Про іменник я мав дуже нечіткі уявлення. Він асоціювався в мене з мохнатою твариною без переду і заду, яка могла часом зітхнути. Якийсь пекінес.

Без вагань я сів перед викладачками і подивився їм в очі, прямо як Кашпіровський.

– Який білет, П’яточкін?

– Одинадцятий.

Наступила незручна мовчанка, наче між нами намічався інтим.

– «Не-» з дієсловами пишеться окремо, – ляпнув я і прикусив язик: хто ж такі козирі кидає?

– Угу… Ще. І не вилуплюйся так на мене.

Знову побожна пауза, схожа до тієї, коли заходиш витягти із-під матраца «Пан плюс пані», а там бабця молиться, бо в тебе, бачте, над ліжком найліпший образ в цілій хаті.

– «Не-» з дієсловами пишеться окремо, – наголосив я. Що тепер? Кинути: «Розумному досить», і траснути дверима?

І тут воно сталося. Я побачив перед собою відповідь на білет. Побачив так виразно, що смикнувся на стільці. Це була сторінка з мого зошита відповідей. Я навіть мусів пересвідчитися, чи не дивлюся у зошит безпосереднім чином. Але ж ні, зошит лежав на колінах, а я продовжував бачити відповідь, як на екрані.

Тоді я пішов у рознос.

7

Клізма зіпріла. Людмила Іванівна втискалася у крісло. Був би директор, той би розплакався. Він був старенький, і завжди плакав, особливо на урочистостях: «Я… Жуковський Аркадій Володимирович… (пауза) Директор міднобуківської середньої школи… (плечі здригаються), Почесний член наукового товариства імені Тараса Шевченка (плаче…)».

А відповідь справді справляла враження урочистої. Вона виявилась вичерпною і шовковою, мов шлях із варяг у греки (чи куди вони там їздили). Присутні у класі вражено кліпали очима. Після такого рафінованого викладу не послідувало навіть додаткових запитань. МЕНІ ПОСТАВИЛИ П’ЯТІРКУ!

«Можеш, якщо захочеш», – повертаючи собі леґітимність, вкрутила Клізма. Вона каліґрафічно внесла оцінку в табель, і від сяйва цієї диво-п’ятки сині хащі трійок освітилися благим барочним матом(речення опрацювати самостійно).

Я махнув додому. Як і планував собі, наївся.

У шостому класі після екзамену приписується ще сім днів практики на шкільній ділянці – виправні роботи у формі просікань, підгортань та прибирань. Але завгосп сказав: хто принесе до школи гарних тичок на квасолю, тому практику зразу й зарахує. Я, звісно, першим зголосився, і тепер збирався піти в гори – десь далеко, аж до скель. А по дорозі назад нарубав би завгоспові тичок.

Склав сумку, наготував сокиру і погнав. А перед тим залишив ошелешуючу записку всім рідним і близьким:

ЗДАВ НА П’ЯТЬ! БУДУ ЗАВТРА!

ПЕТРО