— Признавайся! — звелів цар. Ти справді знайшов у лісі неоціненний скарб? Так чи ні?

— О царю! — смиренно мовив дроворуб. — Вас підманули, не інакше! Хіба ж можу я, ваш покірний слуга, брехати вам?

— Гей! — гукнув цар сторожу. — Прив'яжіть, дроворуба до стовпа і приведіть його дружину. Коли вона підтвердить, що він таки знайшов скарб, ми скараємо цього брехуна на смерть!

Дроворуба прив'язали до стовпа, а дружину привели до царя.

— Дивись мені, — суворо попередив цар, — не думай брехати! Це правда, що твій чоловік знайшов скарб?

— Свята правда, пресвітлий царю! — злякано відповіла жінка. — Знайшов мій чоловік скарбі Це сталося вчора, після того, як пройшов золотий дощ, після того, як у воді повиростали великі-превеликі глеки!..

— Що?! — сердито вигукнув цар. — Який золотий дощ? Які глеки повиростали у воді? Чи ти при своєму розумі, жінко? Що ти верзеш?

— Правду вам кажу, достославний царю! — наполягала дружина дроворуба. — Так усе й було, як кажу!

— Женіть їх обох з палацу у три шиї! — аж почервонів від люті цар. — Ця жінка, певно, зовсім зсунулася з глузду!

— Таки правда ваша, царю! — погодився перший радник царя. — Вона не при своєму розумі!

— Слід було раніше про це здогадатися! — невдоволено буркнув цар. Повернувся та й пішов у свої царські покої.

РІПКА

Давно колись жив у маленькому селі старий селянин. Якось посадив він на полі, що сусідило з поміщицьким, ріпку. А поміщик незабаром пустив на поле селянина овечу череду. Вона потолочила, понівечила всі сходи, тільки якимось дивом уцілів один-единий росточок. Нікуди дітися селянинові — заходився він біля того росточка, доглядав його.

Та от настала зима, вдарили люті морози, а старий селянин наче й не думав викопувати ріпку. Лише навесні викопав її. А ріпка виросла велика-превелика.

І треба ж такому статися, що на той час через село проїздив володар округи зі своїм почтом. Паланкін, у якому сидів вельможа, несло аж восьмеро слуг. Коли володар побачив дідову ріпку в дворі, то дуже здивувався.

— Бути такого не може! — вигукнув він.

— Дива, та й годі! — підхопив почет.

— Ти мусиш послати це чудо нашому цареві! — мовив вельможа старому селянинові.

— А що ж я буду їсти? — спитав селянин.

— Як, ти хочеш з'їсти цю красуню-ріпку? — вражено вигукнув вельможа. — Ні, цьому не бувати! Подаруй ріпку цареві якомога швидше!

І вельможа сів писати цареві листа: мовляв, так і так, у вашій державі під захистом закону та справедливості вродила величезна ріпка, жоден з підданців негідний мати собі таку ріпку; отож прийміть од людини, яка її виростила, скромний дарунок.

Цар утішився, прочитавши послання, хоч і не знав до пуття, що він робитиме з такою величезною ріпкою. Та все ж подарунок прийняв. Вельможу цар винагородив, підвищивши в чині, а селянина — грішми.

Царські слуги забрали дідову ріпку й понесли в царські хороми, а старий селянин стояв серед двору, розгублено дивлячись на гроші. З'їсти їх він не міг, купити щось теж не міг — царський дарунок!

А поміщик, що колись витолочив селянинове поле, втратив спокій і сон, бо йому теж хотілося чимось заслужити царської ласки. «І пощастило ж, кому не треба! — заздрісно думав він про селянина. — Таке багатство дістав за якусь ріпку! Що б його подарувати цареві від себе, аби заслужити його високої ласки?»

Думав він, думав, аж поки надумався. Пішов до вельможі, який колись порадив піднести цареві ріпку, дав йому грошей і попросив написати послання цареві.

Прочитавши послання, цар згадав про ріпку, яка була йому зовсім ні до чого, і подумав, що йому знову хочуть підсунути непотріб.

Коли поміщик постав перед царем, той суворо спитав його:

— Ну, кажи, чого прийшов?

— О пресвітлий царю, — шанобливо схилився в уклоні поміщик, — я привів вам у дарунок свою доньку.

Цар дуже зрадів, коли побачив молоду та гарну дівчину.

— А тобі, — вдоволено мовив він поміщикові, — я подарую напрочуд коштовну й рідкісну річ. Їй просто ціни немає!

Він ляснув у долоні. Слуги внесли величезну ріпку й поклали перед поміщиком. Хоч як був поміщик прикро вражений, усе ж не міг виказати свого невдоволення. Довелося йому забрати ріпку з собою. Вдома він викинув її на помийницю.

А селянин, побачивши, що його ріпка гниє на поміщицькому задвірку, вигукнув:

— Які ж дурні ці поміщики та царі! Не знають навіть, на що годиться ріпка!

І він став ще ревніше працювати на своєму полі.

ЖАДІБНІСТЬ ДО ДОБРА НЕ ДОВЕДЕ

Водному селі над морем жив селянин, такий завидющий, такий жадібний, що годі іншого такого пошукати. Якось заманулося йому кокосових горіхів; узяв він рупію й подався на базар. Зайшов до першої-ліпшої крамнички та й питає продавця:

— А почім твої горіхи?

— По чотири ани, — відповів той.

— А ти часом не знаєш, де є дешевші горіхи?

— Он поруч, у сусідній крамничці. Там вони по три ани.

Скнара зрадів і побіг туди, але й там передумав купувати, бо хотілося знайти ще дешевші горіхи. Він довго тинявся по базару, аж поки здибав крамничку, де горіхи продавалися по одній ані.

— А скажи-но, друже, — мовив скнара до продавця, — чи не дають десь тут кокосових горіхів задарма? А то жаль усе-таки витрачати на них свої кровні гроші!

— А он, бачиш, на березі моря ростуть кокосові пальми? Іди й рви собі тих горіхів, скільки душа забажає, — відповів продавець. — От і будуть вони тобі задарма!

Невимовно зрадівши, скнара помчав на берег моря, знайшов найвищу кокосову пальму, заліз на самісінький вершечок і вчепився в найбільший кокосовий горіх. Щосили тягне його до себе, але той тримається міцно: не зірвеш. Скнара напружився й ще раз смикнув горіх до себе. Знову не зірвав, зате зірвався з гілки сам і завис у повітрі, вчепившись у кокосовий горіх.

На щастя, неподалік погонич саме вів слона, і скнара гукнув до нього:

— Заради всього святого, врятуй мене! Підведи сюди свого слона, стань йому на спину й зніми мене! Я дам тобі за це аж десять рупій!

Погонич підвів під пальму слона, заліз йому на спину і вже хотів зняти скнару, як слон зненацька рушив з місця. Погонич ухопився за ноги скнари — і вони обоє зависли в повітрі над морем.

— Благаю тебе, міцніше тримайся, не відпускай горіха! — розпачливо гукав погонич. — Я тобі дам цілу сотню рупій!

Почувши це, скнара знетямився з радості. «Ого, — подумав він, — ото матиму грошей! Та це ж сотні й тисячі кокосових горіхів! А я чогось учепився в нещасний один-однісінький горіх! Нащо він мені, та ще й такий нікудишній!»

Подумав так скнара, і пальці його самі собою розтиснулися. Обоє — скнара та погонич — полетіли вниз і шубовснули в море.

Так вони й потонули, бо жадібність ніколи до добра не доводить.

ХТО ПРО СЕБЕ БАГАТО ДБАЄ…

Один раджа хоч і був молодий, але дуже часто хворів. Покликав він якось свого візира та й питає:

— І чого це я так часто нездужаю? Бережу себе як можу, завжди тепло вдягаюся, їм смачно, в негоду з дому не виходжу… І все марно! Нема такого дня, щоб я не застудився. То кашляю, то мене лихоманить і трясе, то ще щось… Чого б це?

— Хто про себе багато дбає, той клопіт має, — мудро відповів візир. — Як не віриш, я тобі це доведу.

І візир попросив раджу піти з ним за місто.

В полі зустріли вони пастуха. Цілий день той, одягнений сяк-так, пас худобу просто неба, мок під дощем, мучився від спеки й холоду, їв тільки черствий хліб, запиваючи джерельною водою, а ночував у курені з гілок та листя.

От візир і каже раджі:

— Бачиш, як живе цей пастух, як він бідує?! А спитай його, чи часто він хворіє.

Раджа послухався ради. Розпитався в пастуха, чи той часто застуджується, чи трясе його й лихоманить, чи ломить у крижах.

— Ніщо мене не трясе й не ломить! — засміявся пастух. — До спеки й холоду я, пане, змалечку звик. Тим-то мене тепер нічого й не бере.