— Ну, ще хвалить бога, що мене не вбило. Бодай вони були пропали, прокляті злидні!

Приходить той чоловік до брата та й стоїть, бідний.

— А чого ти стоїш, — питає той. — Може, вже у лісі воза поламав?

— Ох, — каже, — коли б то воза!

— А то ж що? Може, коня убив?

— Ох, коли б то тільки було на коняці окошилось!

— Так ти, може, й віз поламав й коня убив?

— Ох, так, братіку… Ох, так, рідненький…

Стоїть уже, бідний, та мовчить, а той його лає та проклинає за віз та за коня… Лаяв-лаяв, а далі і каже:

— Поведи мене в ліс, я хоч подивлюсь, як ти там так добре справився.

Повів бідний його у ліс на те саме місце, де він злиднів покинув.

Злидні як побачили багатого, та так його просять, та його молять, щоб він визволив їх із неволі.

— Визволь нас, чоловіче, визволь нас, голубчику, випусти нас, соколику.

Як почали просить, як почали просить, да так гарненько, да жалібненько, що багатому аж жалко стало, — він забив клинки, обаполки розійшлись, злидні повиймали руки та й кажуть йому:

— Ну, чоловіче, ти освободив нас, забери ж тепер нас усіх у свою господу!

— Що ж ви, — питає він, — за люди?

— Ми, — кажуть, — злидні.

— Е, — каже, — коли ви злидні, так цур вам і пек вам: навіщо ви мені здались?

— Ні вже, чоловіче, коли освободив, так забирай нас усіх у свою господу.

— Не хочу!

Як сказав він «не хочу», так усі злидні і кинулись йому на шию. Роздіймав він їм руки, роздіймав, нічого не вдіє. Так і пішов із злиднями додому. Увійшов у хату — вони так і посипались на долівку, і з того часу стали жить у багатого.

Після того бідний розжився трохи, як у нього не стало злиднів, а багатий ще бідніший став, як той був.

Колись на Верховині жили троє братів: Петро, Микола й Іван. Були вони такі бідні, що крім живої душі нічого не мали. Заробити не було де, а їсти треба. Думали вони, думали, що робити і вирішили найнятись пастухами.

Прийшла весна, весела, рум’яна, запашна. Все ожило, зазеленіло. Заструменіли потоки, заспівали пташки, повіяв над полонинами вітерець.

Погнали брати овець на полонину. Пасли через цілу весну й літо. А як прийшла осінь, зібрались в село. Лиш стали спускатись з гір, як піднялася буря. Вівці втекли до лісу, і ніяк пастухи не могли їх звідтам вигнати. Прийшлося заночувати в лісі. Стали розводити багаття, щоби зігрітись і висушити одяг. Якось назбирали попід колодами сухого листя, розвели вогонь, зварили вечерю, а потім лягли й стали по черзі казки розповідати. Довго їх повідали, аж поки сон їх не зморив. Раптом чують: хтось в лісі кричить:

— Буй, бу-у-уй!

Микола озвався:

— Гей, Ге-е-ей!

І знову хтось вже ближче крикнув:

— Буй, бу-у-уй!

Микола знову:

— Гей, ге-е-ей!

І втретє голос почувся вже зовсім близько:

— Буй, бу-у-уй!

Глянули брати й поніміли з жаху: стоїть перед ними песиголовець. Сам величезний, тіло людське має, а голову псячу. На лобі око, як жарина палає.

Микола першим оговтався і крикнув псам, щоби песиголовця нагнали. Але пси песиголовця не чіпають.

— На що-сти мене кликали? — питає песиголовець.

Брати мовчать, не знають, що мають казати.

— Ну раз так, то підете зі мнов. Або буде вам тут кінець.

Налякались брати, пішли за песиголовцем. Де вже їм було боротись з таким чудовиськом. Пішли пастухи, а за ними й вівці.

Йшли брати цілу ніч, а на ранок прийшли до велетенських скель. Песиголовець загнав овець в сарай, а братів замкнув в сінях. Сидять брати й не знають, що песиголовець розклав в печі вогонь, щоби засмажити на ньому котрогось із них, а то й всіх зразу. Як піч добре розтопилась, прийшов песиголовець і став вибирати, котрого з братів взяти. Айбо були всі три такі худі, що вирішив песиголовець їх трохи підгодувати спочатку. А сам тим часом пішов в сарай, вибрав двох жирних овець, засмажив і з’їв.

Микола то все бачив крізь шпару в дверях і дуже зажурився. Не хотів він вмирати такою поганою смертю, та й братів йому було шкода. Став він думати, як би вберегтись від напасті.

— Мусимо щось робити, інакше згинемо, — сказав він братам.

Коли песиголовець ліг спати, Микола взяв велике поліно, пробрався в його кімнату і з усієї сили вдарив песиголовця по голові. Хоч і не вбив, але око вибив. Петро й Іван тим часом вискочили з хати й сховались помежи скелями.

Скочив з болю песиголовець, та так, що головою стелю проламав. А на горищі мав багато горіхів, і вони стали сипатись в дірку. Почув песиголовець, що горіхи сиплються, й каже:

— Добре, що горіхи сюди посипались. Тепер не втечеш від мене, чутиму де ти ступатимеш.

Микола злякався, сховався під лавку й сидить тихенько. А як минув перший страх, то став думати, як має обдурити песиголовця. Почав кидати горіхи в різні кути. Песиголовець думає, що то Микола ходить і давай бігати по хаті, щоби його зловити. Тоді Микола назбирав цілу жменю горіхів і кинув їх до дверей. Песиголовець вирішив, що Микола вискочив з хати, і кинувся у двір. Вибіг так швидко, що й двері не закрив. А за ним у відкриті двері вискочив і Микола.

— Ну тепер вже тебе не боюся. Ніц вже ти мені не зробиш! — крикнув песиголовцеві.

Спинився песиголовець і думає, як має відомстити своєму ворогові.

— Слухай, ти! Я подарую тобі дорогого персня. Йди бери його.

Микола здалека глянув на перстень, а той і справді дуже файний.

Лиш страшно Миколі підійти за перснем і почав казати, щоби поклав песиголовець персня на землю.

— Тепер бери, я тебе не зачеплю, — сказав песиголовець, поклавши перстень. А сам подумав: «Ти лиш візьми його, подивимось, що далі буде!»

Взяв Микола персня і лиш одів його на палець, як перстень почав кричати:

— Ходи, ходи!

Песиголовець вчув голос персня і погнався за Миколою. Даремно Микола намагався зняти перстень з руки: той ніби приріс до пальця.

Довго ганявся песиголовець за Миколою. Нарешті вхопив Микола то-пір і відтяв собі пальця. А тоді взяв його разом з перснем, вибіг на високу скелю і кинув в урвище. А перстень все кричить:

— Ходи, ходи!

Песиголовець побіг на голос, зірвався зі скелі і впав у провалля. Там він і згинув.

А Микола випустив овець з сараю, знайшов братів, і пішли вони додому. Були вже пастухи недалеко від села, як побачили, що женуться за ними інші песиголовці. Але брати швидко перейшли з вівцями річку, і песиголовці не змогли їх наздогнати.

Прийшли брати в село, віддали овець хазяям і дістали за роботу хорошу платню. Потім поодружувались і, певне, дотепер живуть. Лиш відтоді вже ні один з братів, зачувши вночі незнайомий голос, не відкликався на нього.

Ішли собі десь розум та щастя та й засперечались, Розум каже, що він сильніший, а щастя — що воно. Сперечались вони, сперечались та й розійшлись. Щастя пішло у ліс, а розум пішов та одному хлопчикові і вліз у голову. От віддає батько того хлопчика у шевці. Побув він у шевцях з тиждень — уже всьому й навчився.

— Оддайте, — каже, — тату, ще чому другому вчитись.

Віддав його батько у кравці, він і там чи побув з тиждень, уже зумів і покроїти, і пошити. Тоді віддав його батько вчитись ще годинники робити. Він і того щось скоро навчився.

От раз той його хазяїн від’їжджає — а він вже на жалуванні служив — та й наказує хлопцеві, щоб він, поки той вернеться, зробив стільки там годинників, а що зостанеться припасу, то, як схоче, то і собі зробить. От він як заходився, живо поробив, ще й собі вигадав, та такий утнув, що у двадцять п’ять років тільки раз і заводиться, та як завів, то і ключик туди усередину заховав і зачинив там.