Ніколи я не гріб так відчайдушно — човен летів, як ракета. Весь час я панічно оглядався — чи не женеться за мною він. Ні. Погоні не було видно… Отямився я лише тоді, коли пристав до берега біля села. Я весь час тремтів від напруження, від утоми, від страху. Але, незважаючи на втому, по селу я теж не йшов, а майже всю дорогу біг — у цілковитій безпеці я міг відчувати себе тільки в своєму дворі. Мокрий кінець ковдри (я таки замочив його) тьопав мене по спині, немов підганяв… Як колода, впав я у сіно біля сарая і довго лежав не рухаючись, наче без свідомості, — приходив до тями. В голові одна за одною проносилися картини щойно пережитого. Що ж сталося?… Хто це був?… Невже Кукурузо загинув? Що робити?…

Може, розбудити батька, все розказати, зібрати людей і — туди… А якщо Кукурузо не загинув? Якщо моя сутичка з незнайомцем (тепер я вже майже пишався нею) розбудила його і дала можливість благополучно уникнути зустрічі з лиходієм? Але я не був упевнений в цьому. І тоді, якщо я приведу людей, таємниця Кукурузо розкриється і вийде, що я змінив… О ні! Змінити другу — ні за що! Я ніколи не піду на зраду. Все, що завгодно, тільки не це. Але що мені робити? Що ж робити?… Довго я мучився, але так нічого і не зміг придумати. Нарешті втома і сон здолали мене і я заснув…

Нічне пригода було таке неправдоподібне, що коли я вранці прокинувся, то подумав — не наснилося чи це мені…

Але от до мене підійшла мати, схилилася:

— Ну як спалося надворі, синку?… О, чого це в тебе ковдру мокре? Хіба вночі дощ був?

— Так це… це… я… води захотілося, кружку сюди взяв і розлив ненароком.

Добре, що мати поспішала доїти корову і не стала допитуватися.

Нічне пригода згадалося мені в усіх подробицях. Але тепер воно чомусь не здавалося мені таким жахливим, як вночі. Може, тому, що ранок був сонячний і веселий, а, як ви знаєте, всі нічні страхи проходять вранці. Вночі все здається страшнішим від того, що темно і тихо і люди сплять. А вранці світить сонце, щебечуть птахи, гримлять відрами жінки біля колодязів і всюди люди. Я був бадьорий і сповнений енергії. На острів, негайно на острів! Дізнатися, як же там, чи живий…

Вмиваючись на швидку руку, я побіг у хлів. Мати ще доїла корову.

— Мама! — Крикнув я. — Дайте молока, будь ласка, швидше, тому що я біжу.

— Куди це ти? Зараз снідати будемо.

— Так я потім. Я не хочу. Я молока тільки. Я з хлопцями домовився на рибалку.

Ти хоч хліба візьми.

Випив я одним залпом стакан молока, відрізав великий шматок хліба — за пазуху і на вулицю щодуху. За ворота вибіг і з розгону прямо на діда Вараву налетів — трохи з ніг не збив. Він навіть похитнувся.

Тю на тебе! — Буркнув сердито. — Бач розігнався — як заєць з чужого поля.

— Вибачте!.. Здравствуйте, діду!

— Здоров. Куди це тебе несе? Людей з ніг збиваєш.

— Так я на річку, на рибалку з хлопцями домовився.

— Проспав? — Уже співчутливо й водночас докірливо запитав дід.

— Ага!.. Так я побіжу! Вибачте! — А сам думаю: «Ех, не знаєте ви, нічого не знаєте, куди я поспішаю. Якби знали, не те б заспівалиАга!.. Так я побіжу! Вибачте! — А сам думаю: «Ех, не знаєте ви, нічого не знаєте, куди я поспішаю. Якби знали, не те б заспівали»..

З хвилюванням підпливав я до острова. І чим ближче підпливав, тим сильніше билося моє серце: живий чи неживий, живий чи неживий…

І раптом — ого — го — го — го — го!.. Я побачив Кукурузо. Живий і неушкоджений стояв він на березі, висунувши з кущів голову, і радісно усміхався мені. Тільки ніс у нього був облуплений, і праву щоку навскоси перетинала свіжа подряпина. Але що таке подряпина на щоці такого геройського хлопця, як Кукурузо? Ніщо! Коли я пристав до берега, мені хотілося кинутися і обійняти його на радощах, але я стримався. Я лише штовхнув його в плече і спитав:

— Ну як? Як ти тут?

— Нічого, — ляснув він мене по животу і одразу додав, взявшись рукою за щоку і похитуючи головою: — Тут таке було — о-о…

— Що?! — Запитав я як ні в чому не бувало, ніби й не підозрював нічого.

— Та все одно, ти не повіриш, подумаєш, що я брешу…

— Ну?

— Пірати на мене напали вночі. Ось тобі й ну! Бився я. Так бився, як ніколи в житті! Думав, що загину. Ось бачиш… — Він тицьнув пальцем у подряпину на щоці, потім задер сорочку і показав синець на боці.

— Ну? Ну? — З нетерпінням запитав я. — Як же це було?

— Почекай. Я все по порядку… — І Кукурузо почав розповідати мені те, що ви вже знаєте.

Коли ж він дійшов нарешті до опису бійки з незнайомцем — як той брикнув Кукурузо, як потім впав на нього і почав дряпатися, — у мене в животі раптом щось засміялося, прощекотало в горлі і вирвалося з рота коротким хихикаючи. Кукурузо ображено хмикнув:

— Ти що — дурний? Тобі, звичайно, смешочкі. Спробував би ти.

— А ну повтори ще, як все було — про цю бійку, — попросив я. Кукурузо повторив. Я похитав головою, зітхнув і сказав:

— Це я був.

Кукурузо вирячився на мене як баран на нові ворота, потім мовчки склав дулю і підніс до мого носа:

— На!

Я відвів його дулю і повторив:

— Це точно був я… Дивись. — Я відвернув штанину і показав на нозі під коліном здоровенну садно. — Твоя робота.

І я розповів йому все, що трапилося зі мною цієї ночі. Кукурузо тільки очима кліпав.

— Так виходить, що це… що це… ми з тобою билися?… А мені здалося, що був хтось здоровенний такий…

— А мені, думаєш, немає. Прямо велетень! Ми глянули один на одного і засміялися.

— Ось здорово!..

— Ось це так!

- І як я міг не впізнати тебе?

— А я?

— Хоч би слово сказав.

— А ти чого ж як води в рот набрав?

— З переляку.

— «З переляку»!

— А незнайомець, значить, і не вилазив з човна?

— Не вилазив.

— А куди ж він подівся потім?

— Зник кудись. Поїхав. Я на дерево з переляку махнув — всю ніч, як мавпа, на гілці просидів, до світанку. І очей не стулив. Тільки як розвиднілося, вниз спустився та подрімав небагато.

— А чого він приїжджав, як ти думаєш?

— А я знаю? Вже не в гості до мене, у всякому разі.

— А ти чув, як у воду шубовснуло щось?

— Чув, звичайно. У мене в животі навіть тенькнуло.

— Може, це вбивця небудь жертву свою втопив. Або злодій скарб ховав… А?

— Хто його знає. Пішли глянемо, що там робиться.

— А ти хіба не дивився ще?

— Не встиг. Тільки зібрався — як ти приїхав. Та й з берега погано — там очерет густі дуже. На човні треба.

Ми сіли в човен і почали огинати острів, наближаючись до того місця, де вночі був незнайомець. І хоч був ранок і світило сонце, серця наші бились тривожно — ми не знали, що нас чекає там, за очеретами. А що, якщо справді щось жахливе… Я гріб, а Кукурузо сидів на носі, вдивляючись вперед. Човен повільно обгинала прибережні очерети. Мені через очеретів ще нічого не було видно, коли Кукурузо раптом вигукнув:

— О!.. Все ясно!

Я натиснув на весло і через секунду побачив сам: на темній воді гігантським пунктиром біліли поплавці великий рибальської мережі.

— Так ось воно що! Ось що шубовснули у воду! Ти прав, Кукурузо. Це був пірат. Справжнісінький пірат. Браконьєр.

О, ми знали, ми добре знали, що це таке — браконьєр! Браконьєр — це не мисливець, це не рибалка, це лиходій, вбивця. Я пам'ятаю, як одного разу взимку дід Варава привіз додому на санях смертельно пораненого лосеняти. Якийсь браконьєр підстрелив його, але зауважив мисливців і втік. Лосенок лежав нерухомо, і лише губи в нього тремтіли, ніби він хотів щось сказати, і очі дивилися зі смертельною тугою, здавалося, ось — ось заплачуть. Я і зараз бачу ці очі. Як не намагався дід Варава — врятувати лосеняти було вже неможливо…

Ми ненавиділи браконьєрів. Ловити рибу великою мережею було браконьєрством. Це не була спортивна ловля. Це було хижацьке, розбійницьке винищення риби. Ми добре знали це.