Барбула обережно приставив дзеркало до халяви дiрявого чобота. I лише тут зрозумiв, що ж саме непокоїло його з самiсiнького ранку.

Нещодавно у велетенських бiлих будiвлях, що звелися неподалiк вiд його затону, поселилися людськi дiти. I нiхто з мешканцiв затону, ба, навiть лiсу, не мiг сказати, чи надовго цi дiти тут поселилися i що вони збираються робити. Тож довелося Барбулi вислати на розвiдку свого єдиного сина Бухтика. Бухтик пiшов учора, похмурої дощової днини, що кожному водяниковi найбiльше до душi. Бо при сонцi вiн i носа не показує з води: сухе, спекотне повiтря для нього рiвноцiнне загибелi.

Та ось пройшов день, i вечiр, i нiч промайнула — а Бухтика все ще немає. Невже з ним щось скоїлося?

Барбула мерщiй вибрався з своєї домiвки. День мав бути спекотним i безхмарним, i коли Бухтик не повернувся… Нi, геть всi похмурi думки!

Вiдштовхуючись вiд замуленого дна, Барбула стрiмко плив проти течiї в той бiк, де стiною стояв густий верболiз. Неподалiк вiд нього, на схилi пiдводної ковбанi, була Бухтикова хатка.

«Хоч би нiчого з ним не трапилося, — билася в Барбулинiй головi одна-єдина думка. — Хоч би нiчого не трапилося!..»

Все ж на першому поворотi, бiля дитячого садка рибок-малькiв, вiн змушений був загальмувати.

До ворiтець дитячого саду, куди вхiд дорослим рибам був суворо заборонений, обережно пiдкрадалася Зубатка, стара щука-злодiйка. Вона пильно стежила за одним мальком, який надто вiдiрвався вiд своїх товаришiв. Ось злодiйка завмерла перед нещадним кидком, ще мить…

— Ану стiй, Зубатко! — вигукнув Барбула. — Не руш! Ти що це собi задумала?

Вiд грiзного голосу водяника щука дрiбно затремтiла i улесливо заметляла хвостом.

— Нiчого я не задумала, чесне щуче слово, нiчого, — скоромовкою зацокотiла вона. — Я всього лише в гостi пливу. До Омашi, вашої старшої доньки.

— Ти менi не крути хвостом, — зупинив її Барбула. — Де Омаша, а де дитячий садок. Ти що ж собi думаєш — закон не для тебе писаний?

— Для мене, для мене, — заторохтiла Зубатка. — Тiльки ж горе в мене: так заболiв переднiй зуб, так закрутив, що навiть в очах потемнiло. Ось i запливла помилково не туди. Велике вам спасибi, що вчасно зупинили, а то б зовсiм заблудилася.

— Гляди ж менi! — суворо застерiг Барбула. — Коли ще хоча б раз побачу тебе в цих мiсцях — не лише переднiй, але й iншi зуби заболять… Ану, геть звiдсiля!

Зубатка, задоволена тим, що вiдбулася легким переляком, майнула востаннє хвостом i щезла в пiдводних заростях.

А Барбула вмить забув про неї. Йому з думок нiяк не виходив Бухтик.

Добрий син у нього, нiчого не скажеш. Веселий, цiкавий до всього, а вже витiвник! Недарма ж по всiх усюдах про нього йде слава як про винахiдника, рiвного якому в пiдводнiй країнi ще не було.

Зовсiм недавно Бухтик, наприклад, змайстрував пiдводний телефон. Пiддивився в людей, котрi зводили величезнi будiвлi бiля затону — i змайстрував. I навiть проклав першу телефонну лiнiю вiд свого помешкання до батькiвського будинку… Все було б чудово, та, на жаль, про це дiзналася старша дочка водяника Омаша. А дiзнавшись, здiйняла такий крик, такий вереск, що Барбула поспiшив перенести свiй телефон до її хати. З того часу бiдний винахiдник позбувся спокою, його телефон не вгавав нi вдень нi вночi. Дiйшло до того, що Бухтик став ночувати у батька…

Коли Барбула нарештi дiстався до синового дому, сонце пiднялося високо над затоном.

— Агов, Бухтику! — закричав батько. — Ти дома?

Йому нiхто не вiдповiв.

За звичай з раннього ранку до пiзнього вечора в Бухтиковому помешканнi чулися шипiння свист та iншi незвичнi для пiдводних жителiв звуки Але зараз навколо панувала така тиша, що в Барбули вiд поганого передчуття завмерло всерединi. Невже з сином i справдi щось скоїлося?

Вiн перелiз через кам'яну загороду i зазирнув у вiкно. Але всерединi було темно, i роздивитися, що там твориться, не вдалося.

Тодi Барбула обiйшов навколо будиночка i постукав У дверi.

Мовчання.

Барбула хотiв було стукнути кулаком, щоб вийшло голоснiше, проте вчасно згадав, що з того вийшло минулого лiта. Тодi вiн також кiлька разiв грюкнув кулаком, а у вiдповiдь гримнуло так, що про це й тепер згадувати не хотiлося.

«А раптом сьогоднi буде те ж саме?» — подумав вiн i на всяк випадок проказав заклинання, яке, хоч i не завжди, все ж допомагало йому уникнути всiляких неприємностей:

Зненацька дверi захиталися i стали потроху вiдчинятися самi. На всякий випадок Барбула вiдскочив убiк i припав до замуленого дна.

Проте цього разу нiщо не гримнуло.

Господар затону обережно пiдняв голову i вгледiв сина. Бухтик сидiв на колодi неподалiк вiд порога i, пiдтримуючи рукою пiдборiддя, дивився прямо перед собою. Так було завжди, коли вiн думав про щось важливе.

Барбула з полегшенням зiтхнув: Бухтик живий-здоровий i даремно вiн так хвилювався за нього.

— Де тебе носило стiльки часу? — приховуючи радiсть, суворим голосом запитав господар затону.

Бухтик повiльно перевiв погляд на батька.

— Там, куди ти мене посилав. Проходь, сiдай.

Проте Барбула проходити не дуже квапився.

— Менi й тут непогано, — вiдказав вiн. — Обридли твої вiчнi вибухи i грюкiт… Я й тут посиджу.

Бухтик важко зiтхнув.

— Зараз менi не до вибухiв, — сказав вiн. — Зараз в мене справи куди важливiшi.

— А що то за справи? — насторожився Барбула.

— Так… Думки всiлякi.

Думок Барбула не лякався. В усякому разi, вiн знав, що вони не обпiкають i не кидають господаря затону обличчям в пiдводну жаливу… Тому вiн смiливо зайшов у будиночок сина i присiв поруч з ним.

— Ну, розповiдай, що ти там виходив, — наказав вiн. — Надовго цi дiти приїхали?

— Надовго, — знехотя вiдказав Бухтик. — Вони й самi не знають наскiльки.

— А що вони робитимуть?

— Лiкуватимуться.

— Лiкуватимуться? — перепитав Барбула. — Тiльки й того?

— Ну… ще вiдпочиватимуть.

— Що ж, це не так небезпечно для нас, — з полегшенням зазначив Барбула. — Нехай вiдпочивають собi на здоров'я. Тiльки б не потикались до затону. А ще що ти там бачив?

Бухтик наморщив лоба.

— Багато чого, — сказав вiн. — Що саме тебе цiкавить?

— Все. Чоботи, наприклад. Такi, як у мене бiля порога. Є в них щось подiбне?

— Таких, як у тебе, я не бачив.

— То ж бо й воно, — задоволено посмiхнувся Барбула.

— Чоботи там лише цiлi, — продовжував Бухтик, i вiд цiєї новини обличчя водяника видовжилося. — Ще там є всiлякi сандалiї, пантофлi, капцi.

— А етикетки там є? — запитав батько. — На котрих заморськi риби намальованi. Особисто я сумнiваюся в цьому.

— Їх там скiльки завгодно. На звалищi валяються. Разом з консервними бляшанками.

— Он як… — знiчено мовив Барбула. — А дзеркала там є?

— В кожнiй кiмнатi, — вiдказав Бухтик. — А кiмнат там, мiж iншим, сила-силенна.

Приголомшений господар затону довго сидiв мовчки.

— Щастить же людям, — нарештi сказав вiн, i в його голосi прозвучала неприхована заздрiсть. — Шкода, що менi не дано виходити на сушу. А то б я сам придивився до всього… Слухай-но, Бухтику, чому б тобi не змайструвати для батька щось таке… скажiмо, суходих? Щоб я i в спеку мiг виходити на берег.

Бухтик стенув плечима.

— Гаразд, я подумаю, — невпевнено пообiцяв вiн. — Тiльки не зараз.

— Чому не зараз? — образився батько.

— Тому, що зараз у мене в головi зовсiм iнше. Розумiєш… — Бухтик нерiшуче затявся. — Здається, я можу бути видимим!

Барбула розреготався.

— Оце так здивував! — сказав вiн. — Тебе ж будь-яка рибина за кiлометр бачить!

— Нi, ти мене не зрозумiв. Я не лише для риби, я й для людей можу бути видимим.