Відбувалося все хоч і урочисто, але в темпі. Справи ждали людей, тож доводилось економити час. Цілий набір голок, цих його трудових тригранних, зроблених із спеціальної найміцнішої сталі, тут же було передано ревним старпомом Ягничеві просто в руки, при всіх (щоб у разі перевірки можна було їх законно списати). І Ягничів флотський сундучок, цей вірний супутник, ледве чи не ровесник Ягничевої служби, вже стояв у майстра біля ніг. Стояв, наповнений таємницями, обцвяхований мідними заклепками, оббитий ремінням, з китайським хитрим замочком, що його секрет був відомий тільки самому Ягничеві... Звідкись наче вродився тут цей сундучок, господареві залишалось тепер одне: нахилитись і взяти.

Та тільки Ягнич нахилився, як кілька курсантів підскочили, давайте, мовляв, підсобимо, ви ж після операції...

Одначе Ягнич відсторонив хлопців.

— Спасибі, —  відбуркнувся, —  сам візьму... було б що.

Узяв в одну руку сундучок, в другу — скручену трубкою грамоту, яку мало не забув, —  капітан ще раз передав її Ягничеві з міцним потиском руки, з розчуленим блиском у вічу.

Під поглядом усього екіпажу поволі спускався майстер по траповій дошці на берег.

Неквапом ступив, звично, буденно, востаннє.

Капітан, припавши до поручнів, дивився Ягничеві вслід, і душа його повнилась щемом розлуки. Може, востаннє бачить цю пригорблену окоренкувату постать, що була такою тут доладною, такою невід'ємною, мовби навіки припасованою до судна. Віяло від неї певністю на всіх, по-домашньому тепліше ставало, коли старий порався десь на палубі, серед такелажу, заспокоювала сама Ягничева присутність, —  був він для судна мов талісман. Може, й з ураганів, з-під шквалів виходили щасливо тому, що була між ними ця чиста душа, безоглядно віддана судну людина, оберігач від усіх напастей. Сьогодні втрачають його. Спускається по трапу у власну старість, відходить в незвідане море Самотності. У небутність людина йде! Щось пекучо-беззахисне було в тій бушлатній пригорбленій постаті з гостроребрим сундучком, що поблискував мідною оковкою. Але було в тій постаті, в тій неквапній прощальній ході ще й інше — залізна витримка нагартованої життям людини, була та мовчазна гідність і безстрашшя перед тим, що його десь там зустріне за палубою рідного вітрильника. Так, вічна молодість нікому й не від кого не гарантована! Ось так живуть люди під щоглами, з юності й до сивини борються із стихіями, а потім, зносившись, спрацювавшись, чесно вибувши свою всежиттєву вахту, скромно й буденно відходять у забортність, в іншу переходять стихію з голкою та з грамотою на досмертне звання Почесного майстра.

Під поглядом проводжаючих Ягнич ступив на бетон причалу, на його незрушність, поставив біля ніг сундучок, думали на «Оріоні» — зараз озирнеться... А він витяг сигарети «Шипка» (чомусь їм завжди віддавав перевагу), закурив. Дивився в бік портових пакгаузів. Звідти назустріч йому, ледь помітно пришкандибуючи, саме наближався той, хто завше з'являється в найпотрібнішу мить: друг, судновий механік. Такий же, як і Ягнич, осадкуватий, крутолобий.

Підійшов до Ягнича впритул, і вони про щось коротко перемовились. Видно, радилися.

Екіпаж «Оріона», понависавши над поруччям, все спостерігав Ягнича, його низькорослу постать, що, наче вкопана, сумовито заклякла на причалі. Ось, нарешті, докуривши, Ягнич кинув з берега недопалок, сплюнув услід, на розкислі апельсинові корки, що бовталися біля бетону на хвилі. Тут міг дозволити собі хоч таку вільність, не те, що на судні: там плюнути в море — то ж було б непрощене блюзнірство.

Друг-механік, відсторонивши Ягнича, взяв сундучок, у майстра лишився у руці лише ватман тієї скрученої грамоти, що її ще вчора на «Оріоні» розглядали всі, старанно розцяцьковану училищними художникамисамоуками, з віньєтками та віночками, з піднятими вгору настроч — серед буяння барв — вилами бородатого Нептуна, владики морів...

Так і пішли, не озираючись. Ніби не було вже Ягничеві діла до «Оріона», ніби й не віддав він йому найкращих років свого життя — життя трудового, наповненого ділом до краю. Бо шити, металом обковувати по краях паруси — то складна і просто таки каторжна праця. Сувій парусини важить центнери, маєш витягти його, розстелити на всю палубу, просушити, маєш кожен ярд, кожен сантиметр переглянути, перетерти власноруч, промацати пучками, чи нема де ґанджу, чи щур не прогриз, чи не допущено якого-небудь фабричного браку. І тільки впевнившись, що парусина міцна, надійна, як слід проварена, —  берись, розкроюй її та зшивай своїми тригранними. Небагато що Ягнич умів у житті, морських лоцій, скажімо, так і не навчився читати, але те, що вмів, то вже вмів досконало, у цьому був майстром. Бо треба паруси не просто зшити, ти повинен кожен парус озброїти, обшити парусину сталевими тросами, доладнувати по краях всіма необхідними деталями, щоб найлютішу бурю витримала твоя робота: а це вже вміння, хист, це вже мистецтво! І якщо зараз з-поміж молодих, які зібрались на палубі, теж є такі, що вміють кроїти, й шити, озброювати паруси, то це тому, що з ними був Ягнич-майстер, він їх цього діла навчив!..

Не може поскаржитись, що його на «Оріоні» мало шанували. Ще й до нападу недуги був він наказом увільнений від авралів, і все ж на кожен аврал Ягнич з'являвся з власної волі, з почуття обов'язку, за внутрішнім своїм покликом. Стоїть у бушлатику під дощем, під шквалистим вітром, руки задубнуть, здається, вже й пальці не гнуться, стоїть і стежить уважно й причепливо, як працює молодий курсант зі снастю чи з швартовим кінцем. І коли Ягнич помітить, що не вдається хлопцеві «правильно накласти», «правильно закріпити», підійде й, відсторонивши юнака, візьметься за діло сам, зробить на диво швидко і вправно, ще потім і покаже: «Ось так треба, синку...»

І знов знепримітниться, пригорбиться осторонь, спостерігаючи за новачком з-під брови, краєм всевидющого ока.

Ті, що проводжають, усе ще не разходяться: і старші званням, і котрі без звань понависали вподовж палуби, не зводять із старого очей. А він у цей час стоїть із другом біля тумби червоного автомата, з якого можна напитися води за копійку. Довго порпаються обидва в кишенях, нарешті Ягнич знайшов потрібні монетки, націдив спершу механікові, потім наповнив і собі склянку, припав до берегової, автоматної — п'є. Склянка сліпучо блищить у руці, розтікається в промінні Ягничеве сухе горіхове обличчя. З «Оріона» йому махають, шлють останні вітання, навіть капітан, забувши про своє становище, з майже хлопчачим ентузіазмом гукає:

— «Оріон» вас не забуде!

Аж тепер Ягничеве обличчя враз розплилося-розтеклося в сонці чи то усмішкою, чи гримасою гіркоти, стриманого плачу. З відстані цього не добереш, не розрізниш, бо усмішка людська й гримаса болю, —  вони ж чимось такі близькі між собою, вони — як сестри...

Тихо й прощально Ягничів погляд обіймав судно і схвильованих на ньому людей. Оце воно — проводжання. Не бучністю, не промовами доймає тебе, не парадною вишикуваністю екіпажу... Висипали, понависали і не розходяться. Ось вона, твоя сім'я, твій «Оріон», може, ти їх бачиш востаннє. Вони схвильовані, що розлучаються з тобою, їхні почуття до болю гостро тобі передаються, і саме судно, неприбране, оголене, має зараз такий непоказний, аж ніби жалюгідний вигляд. Щоразу, коли не одягнуте у вітрила, воно меншає, а зараз було аж якесь неначе сплющене, мовби аж болить йому бути затиснутим поміж багатотоннажними океанськими велетнями. Непоказне твоє суденце притулилося до причалу, аж не віриться, що це той самий «Оріон», сокіл морів, що його на всіх широтах бачили, коли, наповнений вітром, летить серед просторів, і вітрилля його гуде, співає, огорнуте все — від носа й до корми — хмарою сяючої водяної пороші... Натомість стоїть суденце принишкле, без щогл, без парус ся, якесь ніби змучене, але для Ягнича в оцій своїй незавидності, в робочому вигляді воно мовби ще дорожче.

Бо це ж таки твій «Оріон», хоча зараз збереглись у його обрисах лише первісні форми, оті, що з корабельні, що створені для лету, що вигинаються, течуть в ідеальній плавкості, мов пружне тіло дельфіна...