— Даная назову тебе, —  сказав їй після танцю. —  Даю тобі богині ім'я, бо ти богорівна.

— Негоже дочці першого карбівничого племені носити чиєсь ім'я. В мене є власне.

— Яке?

— Кигитка звати мене, за іменем птаха, якого ти ніколи не бачив і не чув.

Якби йому того вечора вернулася молодість! Якби ця юна танцівниця й співачка могла покохати його, знікчемнілого, зістареного, всіма забутого вигнанця!

А вона покохала. Нічого не боячись, проходячи спокійно поміж вояцьких мечів, з'являлась аж на мурах фортеці біля цієї самої вежі, що відтоді й донині буде зватись — Овідієва. Приносила йому цілюще степове зілля, здатне рятувати від найгірших римських хвороб та від тягару літ. Перша медичка тих часів, подвигнута чистим своїм почуттям, —  заповзялась вона відмолодити поета для творчості й для любові.

— Вона покохала тебе, —  казав центуріон, —  тому що ти римлянин, що маєш фортеці й тримаєш меч важкий у руці.

— Не за це, —  відповіла дівчина.

— За що ж?

— Співець ти, —  зверталась вона до вигнанця. —  Душа твоя повна світла. До чого торкнешся словом — всюди з'являється краса, мій степ від неї розквітає... Природно за це покохати.

— Але ж я залишив свою молодість у Вічному місті. Коханки мої в Римі зістарілись... А ти така юна. І ніякі боги не приведуть до рівності наші літа. Ось на мені сивина, зима мого життя, —  вона розділяє нас.

— Не хочу, щоб розділяла. Бо ти Овідій, поеми твої не знають старості. Душа твоя завжди юна, і я тебе люблю!

Слова ці ставали співом в її устах.

...Для них земля, а наша далечінь.

Почував, як вона своїми піснями відроджує його. Чув, як кров починає нуртувати в жилах гаряче й молодо.

Юна зцілителько, чим віддячу тобі? Введу тебе ось такою, як є, в мою гетську поему, може, в останню поему мого життя. І будеш ти вічно юна в ній, вічно прекрасна, як небо це, як цей ваш весняний розквітаючий степ. Квітуватимеш у слові моєї, для тебе далекої мови і перебудеш нас обох, тілом тлінних і незахищених перед Хаосом. Будеш і будеш, і віки не зістарять тебе!

У степовому її чар-зіллі, в натхненних співах любові було, мабуть, щось справді цілюще: чудодійна, може, навіть чаклунська сила таїлась. Бо Назон змінювався на очах, залога бачила його в ці дні відмолоділим та дужим, його тепер не страхало ніщо. І одного разу він вигукнув на валу:

 — Риме і ти, Октавіане Августе! Вщент розлетяться твої легіони, пісня її все переживе!

І тільки він знав, звідки в ньому вперше з'явилось оце безстрашшя поета.

III

Уже пізно було, всі порозходились, позмовкали транзистори, тільки цикади невтомно січуть.

Схилившись на мур, Інна в задумі слухає тишу цієї цикадної ночі, що так ніжно тримає на собі всіяний зорями небосхил. Простір моря потемнів, місячна доріжка пригасла, і сам місяць, звернувши на захід, дотліває червоною купою за містечком, за пагорбами, де вдень було б видно розлогі плантації виноградників. Прощавайте, пагорби, прощавайте, золотаві, тугі, сонячним соком налиті грона!.. Не раз Інні доводилось з дівчатами працювати там, коли цілим училищем, бувало, виходили допомагати радгоспу в осінніх роботах. То були гарні дні, в праці на виноградниках Інна знаходила справді щось поетичне, бо ж хіба не прекрасно бачити людину, смаглу й веселу, з сонячним гроном у руці? Цікаво, чи росла за Овідієвих часів тут виноградна лоза? І чи було яке-небудь поселення там унизу, біля підніжжя фортеці, де зараз рясніє вогнями містечко райцентру? Містечко типово південне, із світлого черепашнику, вдень воно аж очі сліпить і все засипане цвітом акацій, виногради в'ються над самими вікнами, бо тінню тут дорожать... За роки навчання Інна встигла зріднитися з біленьким цим своїм градом, з його (як їй здається) античною білістю та ракушниковою золотавістю, і зараз, коли наближається час розлуки, хотілось би дівчині віршами сказати йому якісь вдячні прощальні слова... І хоч з водопостачанням у містечку погано, бо водогін не мінявся, мабуть, з античних часів, —  без кінця його ремонтують і вулиці всюди розриті, —  але й при всьому цьому жевріє у дівчини смуток розлуки з містечком і з училищем, і з цією похмурою фортецею, і стає жаль їй навіть цих зовсім не романтичних веж, де всюдисущий турист полишає свої варварські сліди...

Зорі яскравішають, простір моря сповнився темрявою, і хоч, крім темряви, нема там нічого, дівчина мовби жде чогось, здається їй, що звідти, де звечора світилась місячна доріжка, щось може цієї ночі з'явитись. Зорі панують над світом, вітерець дмухнув у лице... Поменшало вогнів унизу, заснуло містечко; пора б і тобі, дівчино, бути в постелі, а тебе все ніби не відпускає звідси ця темна нічка-петрівочка... А така ж вона коротка — незчуєшся, як і злетить...

Коли вже зібралася йти, з далечі моря, з його непроглядних мороків несподівано з'явилось вітрильне судно, зустрінуте десь аж під обрієм вістрям прикордонницьких прожекторів. Хто не спав, міг бачити це: в снопах світла, під повним паруссям, майже непомітно рухався, повертаючись із плавби, «Оріон».

IV

Повертався він досить пошарпаний, і не дівчині з муру було помітити всі його тяжкі виробничі травми, набуті під час цього робочого рейсу; лише згодом бригади зцілителів-майстрів із судноремонтного, зусібіч оглянувши потерпілого, візьмуть на облік всі його рани, визначать ступінь ушкоджень, поставлять безпомильний діагноз: чим і як своєму улюбленцеві допомогти.

Зробивши що треба, повернувши «Оріонові» силу, вони потім випустять його в новий, може, ще складніший рейс.

Були в районі Мальти, коли їх спостиг раптовий, скажених балів шторм, зовсім тут несподіваний о такій порі літа. Курсанти не знали спочинку вже другу ніч, раз у раз вилітали з кубриків у шквалисту темряву, щоб стати на зміну чи на підмогу до краю виснаженим товаришам. Вітрильнику, здавалось, не буде рятунку, його кидало, як тріску, на нього навалою йшли з темряви водяні гори в тисячі тонн вагою, і що вони досі не розчавили це зовсім тендітне проти них суденце, і що «Оріон», неперекір усьому, ще тримається на бурунах, —  це новачкам здавалося істинним чудом. Під час .штормів особливо відчуваєш, які під тобою глибини, яка товща тьми. Капітан усвідомлював усю міру небезпеки, тут навіть і новачок-практикант розумів, що ці ж самі вітрила, які так плавко та легко несли «Оріон» погожої днини, зараз можуть стати для нього згубними. Всі ці юнаки, що їх поєднав «Оріон», зараз дослухались в тривозі, як гудуть, аж стогнуть, над ними вгорі, в ураганній темряві, до краю напнуті вітром полотна, ніби в останній напрузі несучи своє суденце серед грізних розбушованих вод. Так, це настав час найвищого випробу на мужність і витримку, настала ота рідкісна апогейна ніч, коли на заздалегідь визначених місцях, біля кожної щогли і снасті невідлучно чергують молоді матроси з ножами, готові за першою командою різати паруси, обтинати тружденні свої крила, щоб хоч у такий спосіб послабити їхню дію.

Цієї ночі травмувало Ягнича. Ударом хвилі кинуло його через палубу між троси, мало не збило за борт, і, коли до нього збіглись молоді моряки, він без їхньої допомоги навіть підвестися не міг. Ухопивши попід руки, відтягли його вниз у лазарет, але й там старому легше не стало. Стогнав, аж підвивав, а цього від Ягнича хлопці ніколи не чули, не в його натурі було показувати свій біль. В усьому, що сталось, вчувалась недобра прикмета. В ніч випробу збило, знівечило найнадійнішого майстра, єдиного й, по суті, незамінного знавця вітрильної справи. Того, хто всіх їх, курсантів, навчає у рейсі, чий досвід для них мав просто магічну силу. Весь мокрий як хлющ, корчивсь від болю, хапався за живіт, лаявсь нечувано. Ягнич гинув, майстер помирав. Приступ апендициту, чи що там воно було, та тільки так старого скрутило, що в декого з курсантів зовсім опала душа, відлітала надія: кришка старому. Смерть людини завжди вражає, а зараз про це страшно було й подумати, бо в такій ситуації втратити Ягнича, котрий для юних мореходів був і наставником, і батьком, і втіленням непохитності духу, —  це означало б щось просто зловісне, рівне катастрофі! А виходило, ніби якраз серед цього урагану мав покинути Їх Ягничів дух, під час найбільшої скрути полишити новачків на розтерзання нічної стихії. Недобрий знак! «Справді зловісне щось», —  мимоволі подумає не один з молодих, бо море часом заганяє людину в такі скрути, коли навіть сучасний хлопець, інтелектуальний курсант, починає вірити в давні моряцькі прикмети.