З появою Антона Герасимовича вчителі одразу стають поважними, сміх де й дівся, хоч Марися Павлівна аж губу прикусила, щоб утриматись під час нежданого візиту в належній серйозності. Тритузний догадався, що це була в них пауза, весела передишка, бо, видно, до очманіння дозасідались, аж посоловіли всі. Антон Герасимович досить скептично ставиться до цих нескінченних учительських сидінь, де люди дорослі - на чолі з директором - годинами сушать собі голови над тим, звідки беруться шибеники, босяцюги, халамидники та які педагогічні хитромудрощі протиставити черговій витівці котрогось із своїх малолітніх правопорушників,

Знаючи, що має право бути присутнім на педраді, Антон Герасимович повагом проходить до улюбленого свого кутка, сідає якраз під написом: “Діти - майбутнє народу”. А перед ним по стінах барвисті художні орнаменти, що їх виставив на огляд колегам Артур Берестецький, вчитель малювання та співів (або, як він каже, “навчитель красних мистецтв”). Квіття, виноградні лози та листя, скіфські й сучасні мотиви в химернім поєднанні - все це він збирається подати на обласну виставку самодіяльних митців. Тритузний мимохідь ковзнув поглядом по орнаментах, не виявивши при цьому ні схвалення, ні осуду. Тугий крислатий картуз браво сидить на сивій голові Тритузного, він його й тут не скинув, бо, по-перше, служба йому це дозволяє, а по-друге, в кашкеті почуваєшся якось певніше: одразу видно, які в тебе обов'язки і що ти людина міцного вишколу й дисципліни. Знав Тритузний, що його звичка не скидати в учительській кашкет викликає в декого з педагогів реакцію іронічну, так само як і його манера говорити урочистим тоном про свої обов'язки: “Ми, надзирательський состав, наполягаємо і т. д.”, одначе й далі тримається свого, бо вважає цілком природним саме цей тон і цю манеру для себе, корінного кадра, що чи не єдиний тільки й. зостався тут із працівників колишньої трудколонії неповнолітніх, суворої попередниці спецшколи.

- Випадок цей якраз підтверджує наші спостереження, - говорив Валерій Іванович, звертаючись до своїх колег та колежанок. - Типова дисгармонія поведінки. Безгальмівність, показна бравада, якою іноді приховують душевну травму, якісь внутрішні розлади, що можуть призвести навіть до руйнацьких дій… Доки не суперечиш йому, все гаразд. А тільки заперечив, вибухав бурею гніву, крику, сліз…

- Сліз не було, - уточнила Марися Павлівна. Оскільки начальник режиму не зводив погляду з директора, то Валерій Іванович у двох словах пояснив йому, про що йдеться: розглядались зауваження, що їх залишила комісія, зокрема щодо “феномена Кульбаки”, як буде потім записано в протоколі педради. Звертаючись до Марисі Павлівни, директор попросив доповісти, як почуває зараз себе той клятий комишанець.

- Пазурята випустив, і не підступиш до нього, - доповідала Марися Павлівна. - Починав був відкриватись, з'явились навіть були проблиски чогось схожого на гризоти сумління, а після відвідин комісії, після образи, якої йому було завдано, їжачок наш знову замкнувся, озливсь, очужів… Хочете знати, хто винен? Ми, вчителі. Вимагаєм сліпого послуху, забуваючи, що слухняність і покірність - це ще не ознака душевної доброти… Затявсь, одне слово. Не знаю, як цього разу з ним і повестись…

- Найперше, не виказуйте, люба колего, ні тіні розгубленості перед ним, - порадила Ганна Остапівна. - Бо той психолог одразу ж скористається.

- Вам добре, Ганно Остапівно: у вас такий досвід, такий стаж…

- За цим не журись, від стажу й ти не втечеш, - з усмішкою мовила Ганна Остапівна. - А втім, щоб не було нарікань, я можу Кульбаку до своїх забрати, мені якраз такого клятого бракує… Згода? Тільки глядіть, щоб потім не пошкодували.

Директора, видно, зацікавив такий варіант. Глянув на Марисю Павлівну:

- То як?

Вона вагалась. Запитливо глянула на Бориса Савовича, хотіла почути, як поставиться він до цього, бо ж удвох вони відповідають за клас, за свій табунець… З самого початку директор точно визначив їхні обов'язки:

Борис Савович втілюватиме начало, так би мовити, мужське, суворе, дисциплінарне, а Марися Павлівна має внести начало материнське, адже ласки й ніжності цим шибеникам треба не менш, ніж дисциплінарних заходів. Ось так і виступають вони педагогічним дуетом, у якому Марисі все ж випадає вести першу скрипку, так велить їй діяльне й бурхливе “начало” її вдачі. І навіть зараз, коли вона жде слова свого колеги, він мовби й не чув, сидить, схилившись у роздумі над своєю золотою каблучкою (Борис Савович недавно одружився і ще носить на пальці обручальний перстень).

- Самолюбство їй не дозволить визнати поразку, - підкинув учитель фізики, зіщулений, з насмішкуватими очима чоловічок.

- Справді, хай уже як є, - сказала Марися Павлівна. - Спільно будем його формувати.

- Посковзнутись не боїтесь? - посміхнувся директор.

- Я нічого не боюсь, - було йому відкарбовано.

- Ще раз переконуємось: в малому тілі - великий дух, - подарував комплімент Марисі Павлівні довготелесий Берестецький.

- До того ж у вас колега надійний, - поспішив нагадати Марисі Павлівні директор і приязно кивнув на Бориса Савовича. Всі перевели погляд на цього крутов'язого вчорашнього моряка, аж він зашарівся, це з ним часто бував. - Ви як, Борисе Савовичу, щодо Кульбаки?

- Перекуєм, - сказав Борис Савович і, помовчавши, додав:-…мечі на орала.

Це підбадьорило й Марисю, вона тепер заговорила впевненіше:

- Ціла ватага вчителів та не зможемо з одним упоратись? Зрештою, легких тут нема: інші теж феномени, усе дисгармонійні виплоди цієї атомної доби… Найбільше турбує мене в Кульбаці саме оця різка дисгармонія його душевного ладу, раптові спалахи, крайня неврівноваженість… Не влучиш його. Тільки-но був перед вами лагідний, відкритий, просто обворожливий, а за хвилину витіє щось таке, що жахнешся. І це при тому, що від природи в нього справді ж здорова психічна й нервова конституція. Я згодна з характеристикою, яку нам дали на нього з дитячої кімнати міліції та з приймальника… Хлопець справляє враження натури своєрідної, непересічної, як на мій погляд, інтелектуально навіть обдарованої, але ж оце, що він несамовитіє від найменшого необережного доторку…

- Природна річ… для нього принаймні, - сказала Ганна Остапівна. - Спробуємо вмислитись у саму психологію правопорушника, уявити внутрішній світ такого маленького забіяки. Бути хуліганом, вимучувати матір, бродяжити - це, по-вашому, погано, але ж він так не вважає! Хочете, щоб мав повагу до старших, мав жалість до меншого, хочете, щоб по очах навчився впізнавати чиєсь страждання і здатен був пройнятись співчуттям до іншого, а навіщо це йому? Коли зручніше бути розхристанцем, егоїстом, деспотом маленьким… З нашого погляду, поняття його викривлені, але це - з нашого! В нього ж на все своя мірка, свій погляд, так само як і своє розуміння добра і зла, честі й безчестя… Тож нічого дивного, що нам, дорослим, так важко з ними. Всяких уже бачили, ще й не такі були, як цей ваш Кульбака… Тричі можна посивіти, доки отроки ці переказяться, тож раджу: набирайтесь терпіння надовго. Прискорювачів у нашій праці нема, педагогові, як і селекціонеру, потрібен час. Постарайтесь викликати свого феномена на цілковиту відкритість душі, хай він як матері чи, може, навіть більше як матері, довіриться вам з усім своїм потаємним… Хай виповість до кінця усі свої тривоги, мрії, а то й внутрішні муки, бо ж їх у дитини буває не менше, аніж у дорослого, і часом вони ще сильніші в підлітка, аніж у нас, бо загострені дитячою вразливістю, надчутливою ранимістю юної душі…

- Справді, ми ж так мало ще про нього знаємо, - задумалась Марися Павлівна. - А може, його чимось тяжко покривджено. Може, ставав жертвою чиєїсь сваволі, грубощів, нерозуміння…

- Емоційну сльозу над ним пролийте! - вигукнув Тритузний своїм дужим хрипкуватим голосом (чи не від полину прохрип?). - Та він сам - перший свавільник і грубіян! Порушником вроджений… У нього вже й хватка завтрашнього злочинця!

Директор невдоволеним поглядом пригасив запал Тритузного.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: