- Які тайнощі, - посміхнулась вона. - А спати ліг на найвиднішому, аж на пристань видно…

- Так мене ж Рекс стеріг! І плавня поруч… Тільки б Рекс голос подав - я одразу клубком вниз, шась! - і в очерети, а там хай шукають… Хіба з вертольота…

- Увечері повернуся, все тоді з тобою обміркуємо, - сказала мати, вже йдучи. - А поки що набирайся духу після походу, - пожартувала вона якось невесело й з ласкавим усміхом вийшла; за мить постать її в газовій косинці вже майнула за вікном, пірнула попід обліплене цвітом гілля абрикоса.

Де не буде Оксана в цей день, усе почуватиме неспокій за сина, все буде в тривозі за нього душа. Бо треба, виходить, його ніби переховувати, мовчати, як про незаконного. Та таки ж не зовсім законний і є, це ще тоді відчула, коли в метрику записувала і ніби навмисно було її запитано про батька. Треба було назвати - хто батько… Та хоч що там хай кажуть, а вона знає одне: з любові народжений. Принесла його на світ від красеня капітана, і не спокушав він її, нічим не обманював, сама розпалалась до нього коханням, отим першим, сліпленним… Будувалася саме ГЕС, баржами брали з кар'єрів каміння, а вона поблизу з дівчатами ліс корчувала, плавні, що мали під воду піти. І тоді зустрілася з ним, і хоч знала, що шлюбний він, без оглядки пішла за його вродою в хащі чаклунські, у плавневі роси-тумани. З тих плавневих місячних ночей та з жаги молодої зіткалося те, що стане потім синовим життям.

І хоч не чорна й не циганка, а як натхненно співалося їй тоді цієї вперше почутої пісні біля вогнищ вечірніх! Карпатські лісоруби, що з ними її капітан подруживсь, десь із гір цю пісню сюди принесли, завербувавшись плавню корчувати. Готували дно під затоплення, валили верби вікові в три обхвати, після того ще взялись і за комиші, косили їх для целюлозного, а якби далі, то ще, мабуть, тоншим стало б їхнє заняття, - вже, мабуть, павутину б косили!… Та далі будова ввійшла в береги, лісоруби поїхали назад у свої гори, в той Рахів піднебесний, брандвахти ще деякий час стояли припнуті в плавнях на якорях, а потім і вони познімались, і капітанова баржа була переведена на іншу лінію, - покликало його інше життя, інші вантажі возити… Поїхав, ще й не знавши тоді, що в нього син десь тут ростиме, у цій Комишанці… Листуватись? А нащо? Скільки їх спалахує, таких кохань новобудовних, лісоробробницьких - вони не листуються, пройдуть, прошумлять, Мов зливи весняні, та й нема, тільки хіба де побачиш багаття вечірнє, нагадає воно, як ти хмиз тоді в плавнях палила та гаки начіплювала на боки верб неліквідних, що і в огні не горіли, - їх тракторами відтягували геть.

Минулося, відспівалося… Іноді хіба що фантазіями тішить себе: як виросте син та буде вже курсантом морським або льотчиком, повезе вона його в те місто портове, де її кохання приписане, скаже йому: “Знайомся… Оце твій син”. А поки що лиш сльозами заллється, коди з пристані, із палуби екскурсійного пісню зачує: “Ой чорна я си, чорна…” Бо ж то спів її молодості, спів її плавневих вечорів. А більшого щастя, ніж те, якого вона зазнала, уже й не буде в житті, не повернеться, бо один тільки раз людина своєю молодістю цвіте! І тим дорожчий для неї Порфир, що прийшов він до неї звідти, з гарячих шепотів та шалених ласк недозволених, прийшов, як істота, зіткана з самої любові, з краси, з місячних марев та рос-росяниць опівнічних…

І знов цього сонця блиск!

Аж засліпило, коли Порфир, вибігши на кучугури, глянув униз, і звідти сяйнула йому ріка, вдарила навстріч вируванням весняного світла. Вир сонця - так би й кинувся в нього, в розлийводи оті! Ось вона, свобода! Гуляй - скільки хочеш, іди - куди заманеться, ніякий Саламур не стоїть над душею. Право-воля, як кажуть комишанці. І небо, і птахи, й ці рідні кучугури, до яких ще мамині руки не дійшли, - усе належить тобі, існує для тебе, ти тут повновладний господар.

Комишанки звідси майже не видно, вона потяглась понад берегом, тільки де-не-де виглядають над кудлатими вербами вшиті очеретом гребеш хат, а на них стирчать хрещаті шпичака телевізійних антен. Городи комишанські своїми ранніми полуницями збігають аж у берег, в очеретяні зарості, що й зараз дають Порфирові якусь певність, так само як і вранці, коли він після нічного пробігу перевів дух нарешті і влігся під маминим абрикосом. У тих очеретяних джунглях справді й каюком не проб'єшся, там людину помітиш хіба що з вертольота.

Білобокий пароплавчик, завернувши з фарватеру ріки, прямує до пристані; з екскурсантами йде, не інакше. Кого ж він привезе цього разу? Надивився Порфир різних екскурсій, добре знає їхній протоптаний маршрут: від пристані посунуть до Тихої могили, де щоліта товчуться археологи, визбирують кісточки скіфських царів та царенят, ще добувають екскурсанти біля велетня дуба, посперечаються, скільки йому - п'ятсот чи сімсот, і, звичайно, відвідають мамину науково-дослідну станцію, бо вона ж знаменита на весь край. Важко віритиметься їм, приїжджим, що недавно тут, скільки зглянеш, арени мертвих пісків лежали, текучий пісок аж дзвенів від найменшого вітерця, а коли зривавсь вітрюга, то весь світ баламутився, - хутори, й дороги, і копанки заносило пилюгою, немовби брудним снігом. Піщані бурі - здавен найбільше лихо цього краю. Хто тільки не пробував рух пісків зупинити, але нічого не виходило, бо садили не те, або не так, або не тоді. Скажімо, посадять чисту сосну, а вона вслід і гине від шкідників або від пожеж під час суші середлітньої… І ось станція додумалась, як ті кляті піски приборкати, в неї й виноградники Вже тут приживляються, і ліси розростаються справжні, з травою, з грибами, з птахами - такий ліс сам себе, без хімікатів, од нападу шкідників захищатиме!…

А до цих кучугур, серед яких зараз дихає волею Порфир, черга ще не дійшла, бо це важкі кучугури, сюди треба саперів з тракторами, два місяці тут стояв фронт, в отих он сагах наші були, а по той бік шляху німці, тож всюди тут ходи та оглядайся, без сапера в цю землю не лізь. Якось забрела череда, бик став бутіти й рити рогами кучугуру, і швидко дорився: міна як жахнула, тільки хвіст од того бика десь у космос полетів!

Міг би тут Порфир сам водити екскурсії, розповів би і про Гілею, і про те, які люди відважні колись жили кочовищами в цих степах, царства стрясали, на край світу ходили звідси в походи, аж десь там Персія тремтіла, загледівши їхніх списів лаврові гаї (вістря списа кожен воїн увінчував листком лавра)… Розповів би Порфир і про шлях отой старовинний, що проліг до соляних озер, - мав він бути кам'яним, але чумаки нібито запротестували: не треба Каменю, бо віл підбивається… За проїзд по цьому шляху брали з чумаків плату - з воза по копійці, для цього шлагбаум стояв. А не хочеш платити, об'їжджай через кучугури, де й колеса тонуть у піску… На місці причалу колись пором був, а там корчма стояла, де зараз Палац культури афішами блищить.

Все, все пояснив би Порфир, якби взяли його в тлумачі до екскурсантів. Бачите, сказав би, - як добре почуваються оті посіяні рядками акації-підростки та сосни-підлітки, це їх висівала станція позаторік… А он там починаються виноградники, це єдиний на Україні розсадник, де вирощують в чубука саджанці різних сортів винограду, - з Італії, Франції, з Алжіру і навіть з Японії одержують посадковий матеріал, а тут беруть його на карантин, знезаражують, бо ніякий шкідник не витримує температури комишанських пісків! Звідси вже чистий саджанець іде потім в різні винрадгоспи, і все це, що таке дивне для вас, це робить моя мама!

Цікавитесь тополями - вам і про них розкаже Порфир: оце посаджена рядами тополя чорна, або ще її звуть українська, чи граціозна, а білокора - це туркестанська, вона теж чудово почувається, а де акація росте - там, так і знайте, в глибині під піском поховані родючі грунти, отже, сміливо в тих місцях садіть виноград…