- Гено! Чого ж ти? Біжи! - штовхнув товариша під ребро Порфир.

Проте Гена ще нижче схнюпивсь над ящиками, яких до нього чимало набігло, і навіть коли й директор окликнув, хлопець голови не підвів. Вважайте, мовляв, що не почув за гуркотнявою, чи не маю часу відриватися від роботи, чи й просто не хочу йти на розмову з тим, хто мене на мачуху проміняв!… Вважайте, як хочете! І спересердя гатив, гатив молотком, що здавався більшим і важчим, ніж був насправді, - може, тому, що затиснуто молоток у маленькій тендітній руці, зовсім-бо тоненьке дитяче рученя його тримає!

- Гаразд, хай згодом, - з почуттям ніяковості мовив Валерій Іванович до приїжджого. - Зверніть увагу, як працюють. Яка зосередженість, доцільний кожен рух. Смак до роботи відчули. Ось куди, ми вважаємо, слід спрямовувати їхню агресивність.

Батько намагався приховати свій стан, однак почувалося, був тяжко ображений, що син не побажав до нього підійти, відверто зневажив його при всіх. Навіть Кульбака покосився на товариша осудливо: рідний батько приїхав, інший танцював би, а воно… Ах ти ж, деспот малий, тиран нещасний! - випаявся він у думці.

Буткевич-старший усе ж не спішив показати синові спину, як цей показав йому свою. Погамувавши образу, стояв, спостерігаючи, як трудиться рідне дитя. Просто неймовірно: вдома не знало, з якого кінця той цвях забивати, а тут, бач, взялося за розум, старається з усіх сил. Школа, суспільство примусили, коли батько не зміг! І, мабуть, це єдині ліки для таких, іншого, певне, нема порятунку. Бо хоч зовні й тихе це створіння, ніжне, оранжерейне, але скільки натерпілися з ним! Зв'язався з компанією маленьких волоцюг, навіть взимку десь у цистернах ночував… Одначе який він худенький порівняно з іншими, завжди він був кволий здоров'ям… Дивишся на те рученя, що злилося з важезним молотком, і серце обливається кров'ю…

- Я розумію, вам шкода його, - сказав Валерій Іванович. - Та нічого не вдієш: іншого виходу нема, тільки праця. До того ж вони беруться за це охоче, з класу до майстерень наввипередки біжать…

Порфир, працюючи, час від часу зацікавлено позиркував на чужого батька й ніяк не міг виправдати жорстокої впертості, що її зараз виявляв такий ніби завжди Податливий Гена Буткевич. Ех, дурне ти створіння. Та хай би до Порфира оце з'явивсь той, кого маєш право назвати татом. Хлопець, мабуть би, збожеволів від радості! Ніхто б тоді не посмів тебе байстрюком обізвати… Просто не знає Гена свого щастя. Та ще ж такий батько: архітектор, міста будує, власною “Волгою” привозив сюди Гену здавати і зараз пригнав хтозна-звідки, хіба це не доказ, яке почуття має до сина в душі! Шкода дивитись, як той нещасний батько терпляче стоїть на порозі в запорошенім плащі, передчасно посивілий, сумовито пригорблений, а синочок ніяк не може над ним змилосердитись… Дорожчою за всі відзнаки йому була б одна привітна синова усмішка, порух любові, але цього нема, Гена кроку не хоче зробити назустріч своєму щастю. Отак затявся, не може власну образу, озлобленість в собі перемогти. Бо вважає, що після смерті матері (вона загинула в автомобільній катастрофі) батько відступився від нього, на мачуху проміняв. І хоч як молода мачуха намагалася його приручити, хоч як задобрювала, добираючи ключик до його душі, в ресторани водила, на американських гірках катала, а він не спромігся подолати в собі неприязнь до неї, перенісши неприязнь заодно і на батька. Від першого класу був зразковий, самі п'ятірки приносив додому, а тут збунтувавсь, вийшов з-під контролю, почав з дому тікати, ще й на батькову роботу переніс свою дитячу лють. Одного разу, засліплений ворожістю, дійшов навіть до того, що з дружками вітрини потрощив у новому кінотеатрі, якраз у тому, що батько проектував. А батьківська любов великодушна, зла довго не таїть, усе йому прощає, цій любові вичерпу нема…

Стояв, ждав, надіявся, видно, що син таки схаменеться, одумається, серце таки ж не кам'яне…

Одначе, так і не дочекавшись уваги від сина, приїжджий змушений був рушити з директором до виходу. Тільки батько переступив поріг, як Кульбака накинувсь на Гену:

- Ти що, здурів? Біжи! Доганяй! За поли хапай! Поїде й не приїде більше!

- Хай їде! Хай не приїжджа! - аж вискнув істерично Гена й, пошпуривши геть молоток, впав на купу стружок у кутку і в безсилому горі розридавсь.

- Дожитись, що рідний син тебе не хоче бачити… Як же це так, товаришу директор? Чому він не побажав підійти? Чому починає життя розривом з людиною, для якої він найдорожче створіння на світі?

Повні очі сліз були в архітектора, коли вони вийшли з майстерень на подвір'я. Всяких сцен надивився Валерій Іванович при зустрічах з батьками, але найтяжче бачити суворі сльози чоловічі, отакі сльози горя й розпуки… І людина ж перед ним мужня, вольова. Людина, що вмів володіти собою.

- Розумію вас, бо… теж маю сина.

- Невже він справді переконаний, що я йому ворог? - приголомшений щойно пережитим, не міг заспокоїтись архітектор. - Я, власне, знав, що він не бажає моїх відвідин, він мені написав про це, і все ж я повинен був приїхати. Слово почути, хоч глянути на нього, так чомусь захотілося - сам не знаю чому. І ось така зустріч. Ви ж друг Сухомлинського, в Павлиші були, школа ваша має таку добру репутацію, тож поясніть мені; звідки взялася ця прірва між мною і ним? Невже нічим не повернути його, не розтопити лід?

Вони сіли на лавці під гіллястим платаном, що був посаджений кимось давно і чудом зберігся, дає тінь, розкинувши крону посеред подвір'я.

- Не забувайте: це ж діти, - заспокійливо мовив Валерій Іванович. - У хлопців зараз “кришталевий вік”, як ми кажемо… Тонкий неустояний світ… І якщо він сьогодні не прийняв ваших відвідин, не відгукнувся вам, то це

зовсім не означає, що в нього назавжди; зникло синівське почуття.

- А була ж між нами взаємодовіра, дружба яка була…

Архітектор сидів у задумі, в прибитості. Валерій Іванович ще від першої зустрічі перейнявся симпатією до цієї людини Довелось тоді. порушити навіть деякі формальності, коли архітектор сам привіз здавати синка, вичерпавши всі власні засоби впливу. Вже тоді хлопець виказував свою черствість до батька: коли його відправляли в карантині, він навіть не попрощався і, ніби навмисне, залишив на стільці в'язані домашні рукавички, як здачу батькові за все.

Довго слухав того вечора Валерій Іванович сповідь архітектора, і боляче було чути, як раз у раз зривається в стражданні голос цієї мужньої людини. У війну був пілотом, літав на винищувачах, після війни взявся будувати, хотів, щоб і син змалку пройнявся його пристрастю. Батьківські зусилля архітектора викликали тільки повагу, про такого не скажеш, що він недостатньо боровся за своє дитя. Коли дізнався, що хлопця затягує злочинне товариство, не вагаючись, пожертвував посадою, становищем, сам попросився перевести його па периферію, хоч для столичного архітектора, зв'язаного, крім того, роботою на факультеті, піти на такий крок не так було просто… Обрав для мешкання одне з південних міст, сподіваючись, що, змінивши мікросередовище, убереже сина від згубного впливу. Одначе батькова жертва виявилася марною, бо й на новому місці заявилися протоколи про розтрощені вітрини та непоясненне дитяче бродяжництво, яке спонукало хлопця й тут змінювати тепло домівки на ночівлю десь по шкільних горищах та в залізничних цистернах. Звісно, теплом батарей не заміниш тепло сердець, якого шукає маленька людина. Та хіба ж бракувало йому батьківського тепла, турботи, уваги?

- Були в: нас хвилини інтимності, взаєморозуміння, - тихо зізнався архітектор і почав згадувати про ту золоту пору життя, коли син, ще зовсім маленький, перед сном, бувало, кличе, йди ляж біля мене, татку, розкажи, які ти міста збудуєш та в яких будинках житимуть люди майбутнього… І хіба ж не для нього жив, думав, проектував? Усі найкращі пориви душі були доти нього, на всій батьковій праці мовби лежала йому мовчазна посвята…

- Нам, поколінню, за яким фронти і нестатки, хіба де природно було бажати, щоб хоч діти наші виростали серед краси й комфорту, щоб і душею були вони кращі за нас! Якщо я проектую кінотеатри, стадіони, житлові масиви, якщо день і ніч думаю про оті самі, по-газетному кажучи, сонячні міста майбутнього і навіть беруся зводити їх, то найперше це для нього, для таких, як він, адже в ньому моє майбуття, моя людська безконечність… А виявляється, все це йому ні до чого, він чимось іншим живе. Хто міг сподіватись, що з ніжних дитячих рук камінюччя летітиме у вікна батькових новозбудованих кварталів? Звідки цей потяг завдати найболючішої рани самій найближчій людині? Звідки вона взялася, саме ця ваша диявольська “проблема підлітка”?