- Ви не купите?
Той мовчки повипробував одне по одному леза, підкинув ножа на долоні.
- Руб.
- Він… чотири карбованці. Чистильник простягнув ножа назад.
- Ну гаразд… Давайте.
Вперше Олег вибирав їжу не до смаку, а щоб було більше і ситнішої. Він пообідав ліверною ковбасою з хлібом. На вечір трохи випогодилося, і хлопець блукав по місту. Ні, до цього міста він би не приріс душею ніколи.
Ніч він прокуняв на лавці в залі чекання. А ранок знову зустрів його сірою безнадією. Хлопець тільки тепер збагнув, якою самотньою може бути в гомінкому світі людина. Десь тут, поруч, і лихі, й добрі серця, душі камінні і ніжні. Але кожне з цих людей живе своїми радощами й турботами. Не вийдеш же, не гукнеш до них: “Поможіть! Пробі! Я втік від батька… В мене немає грошей. В отакого здорового, рукатого, міцного”.
Він навіть поглянув на свої руки, мов на дивину.
Сидів на старім дерев'янім містку біля вантажної пристані, довгою лозиною перепиняв листочки, палички, котрі плинули мимо нього. Течія тут була повільна, спокійна, але далі вона наштовхувалась на крутий берег, шаленіла, закручувала воду в тугу лійку. Олегові сплило на думку, що отак і його спокійна життєва течія наштовхнулась на кручу, закипіла, запінилась, помчала. Йому вже ніколи не поплисти проти води, не пристати до рідного берега.
Зненацька, несподівана й дужа, лягла йому на плече рука.
- Клює?
Олег злякано оглянувся. В нього за спиною стояв високий білобровий хлопець в бушлаті річкового матроса, в кашкеті з кокардою-крабом. Хлопець - старший за нього, смаглявий, веселоокий.
Олег підняв лозину.
- Це я так… В мене й вудки немає.
- Я можу дати, - матрос сів поруч. - Хочеш, махнемо разом по рибу, ох і місце знаю.
- Я тут… випадково.
- Та й я ненадовго засів. Я сам з Києва.
- З Києва? - не знати чому зрадів Олег. - І я. На Богуна…
- Майже сусіди. Червоноармійська… Ти ж як тут?
- Та… В гості… А тітка на курорт виїхала… - Олег густо почервонів: він і сам бачив, яка нехитра його брехня. Але, не знати для чого, низав до неї й другу. - Ще обікрали дорогою.
- І таке буває? Мда-а. Влип ти. -Матрос зиркнув на годинника, підвівся. - Треба щось придумати. Ходімо пошамаємо, бо мені за годину на вахту. Тебе, землячок, як звати?
- Я їсти не піду. В мене…
- Юринда. Ходімо. Називай мене Джон… Це так наші моряки…
- Олег.
Обідали в чайній. Поки офіціантка замовляла страви, Джон кудись ходив. Повернувшись, дістав з кишені пляшку, одним невловимим рухом зчиркнув металевого ковпачка. Наливав під столом навпомацки.
- Дми.
- Та… Стільки…
Олег вже знав смак горілки. Кілька разів, на свято, на іменини в своїх однокласників і однокласниць, перш ніж сісти за столи і розлити в склянки ситро, хлопці збиралися у темнім чулані, і пластмасова чарка прудко оббігала тісний круг. Але пили вони більше для того, щоб дихнути горілчаним духом в обличчя комусь з дівчат, викликати в них подив і переляк. Олег же пив ще й тому, щоб не сміялися хлопці. А зараз?… У чайній, вдень… Але він уже й не хлопчак. Та й на кого йому зважати?
Олег перехилив склянку. Збуряковів, на очах проступили сльози, але Джон швиденько налив води, і він погасив вогняний клубок, що застряв у горлі. А потім кутуляв ковбасу, наштрикуючи виделкою одразу по кілька кружалець. В голові снувався туман, але було йому легко, Джон такий хороший хлопець, а в Олега ще не було справжнього друга… А ім'я яке в нього - Джон. “Джон - пірат із “Голландця” - приплелося звідкись з книги. Хмільні слова дружби самі просилися на язик, і він не стримував їх.
- Чого ж… Ти, видать, теж кореш гарний… - відповів Джон. - Ми ось махнемо разом. Я подав капітану бума-женцію, списуюсь з його корита. Остобісів - свиня і бухарик. Заживемо з тобою, як зяблики-чижики.
Зяблики-чижики, видно, улюблена Джонова примовка.
- Нам би, мені тобто, тільки зараз видряпатись. Бачиш, згорів у мене на роботі електромотор, тепер при рощоті той мопс вирахує з зарплати. Дулю на дорогу в кишеню ткне і тютюнцем присипле.
- Ти ж, мабуть, ненавмисне, - пробивається крізь хміль в Олеговій голові думка. І так йому шкода цього хорошого “кореша”. Якби міг чим допомогти…
- Йому що… А не вистачить, може, й зовсім - у рабство. Не відпустить, тобто до відробітку. От коли б ти допоміг…
- Я… Чим?
Джон оглянувся, присунувся ближче разом з стільцем.
- Єсть один план. Дільце не шухерне і калимне. На пристані. Ми тут ненадовго… День, два, і - фюіть…
Олег дивився в круглі, пташині очі Джона, ловив у них неясну небезпеку для себе, відчував, як кожне Джонове слово зав'язує нового вузлика на якійсь, не видимій йому поки що, сіті, і не знав, як уникнути її. Просто встати і піти?
- Яке дільце? - запитав, хоч вже майже догадувався. Джон прихилився ще ближче.
- Від пристані вгору - сходи, вони огороджені металевими перилами. Бачив? От. Підходиш з того боку, од складів, береш у якогось піжона чемоданчика й рвеш кігті, тобто жмеш за пакгауз. Поки він гикне, поки перелізе… Ні, ні, чемоданчика береш не ти, - притиснув рукою тремтяче Олегове коліно. - Ти тільки кричатимеш. Неначе в тебе вже стирили чемодана. Та його ж і вкрали насправді?-Джонові очі дивилися непорушне, але в них гойдалися холодні каламутні хвилі. Навіть Олег, який у своєму житті ще не розгадав жодних очей, зрозумів - хвилі ті топлять жорстоко і тихо, без плескоту. - До тебе прибіжить лягаш, а цього від їх тупості й вимагається. Бо він з того боку стримить. Треба, щоб там його не було. Ну, складе актика… Бачиш, робота в тебе аристократична… Пс-с… - крутнув він білками, бо до них саме підійшла офіціантка.
Джон розрахувався, вони вийшли на вулицю.
- А шкуру - на двох.
Страх вже майже зовсім остудив Олегові голову, вивіяв хміль. Він стояв під акацією, обривав по одному дрібні жовті листочки, кидав під ноги. Язик йому ніби скам'янів, руки тремтіли.
- Я… не зумію… - врешті здобувся на мову. - Ще ніколи…
- Кричати не зумієш? Го-го! Мабуть же, в шкільному драматичному гуртку грав? Ти й ножика спочатку не вмів продати, а прикрутило…
- Ножик… Мій. - Олег дивився в непорушні круглі Джонові очі, очі нічного птаха, і душа його звивалася в безжальних сталевих кігтях страху. Ще мить, і вони роздавлять її. - Олегові прикро і гидко за свій страх, і нічого не може з собою вдіяти. Врешті, зібравши воєдино всю волю, рвонувся душею.
- Не буду!
Двоє чоловіків, що саме проходили неподалік, подивились на них, зглянулись поміж собою і пішли швидше.
- Пс-с, - прошипів Джон, - чикі-рікі. З крапочкою. Не будеш! А за обід мені заплатиш чим? Скидай бюстгальтер, - смикнув за теніску.
Олег злякався. Як йому залишитися без теніски? Тоді він не зможе навіть вийти на вулицю.
- Я заплачу. Зароблю десь…
- За одну ніч? Мені на ранок треба гроші. Хіба підеш наймешся до лягаша в поміч! Обгавкуватимеш. Тільки це не легше. Ну, до завтра. Дивись же - о восьмій ранку. На долар.
Олег не встиг отямитись, як Джон тицьнув йому в долоню металевого карбованця, м'якою, скрадливою ходою почимчикував через площу. Хлопець дивився йому вслід осклянілими очима. Долоню йому пропікав карбованець, страшна печатка майбутнього злочину, груди все так же стискувало холодне кільце. Він не знав, як скинути його.
“Долара” в цей вечір хлопець на шамовку не потратив. І ще щось давило, пригнічувало Олега. Він не стільки дійшов думкою, скільки відчував, як в оці кілька днів надкололось, надщербилось щось у його душі, тонке, красиве, виліплене, виплекане ним раніше. Він гадав - воно міцне, справдешнє, а воно виявилось крихким, іграшковим.
Всю ніч Олег кидався в примарнім сні, пробуджувався через кожні годину-півтори. Йому наснився міліціонер - велетень, він стояв, розставивши ноги, а поміж них проходили пасажири. Міліціонер тримав на руках його, Олега, заколисував, мов маленького, примовляючи: “Хочеш долар? Ну ж, не плач, не плач, а то віддам он йому”, - і вказував пучкою на величезне кругле пташине око, котре поблискувало на фронтоні вокзалу на тому місці, де мав висіти годинник. А десь з опівночі сон відлетів геть. Мабуть, він полинув шукати затишнішого місця, ліпшого притулку, де люди не жахатимуться самі й не полохатимуть його. Либонь, Олег не спав ще й тому, що боявся, аби його не пробудила на виковзаній пасажирами лаві фатальна восьма година. Він не збирався зустріти її тут. І коли годинник на стіні хрипко відрахував шість разів, схопився з лави, вибіг з застояного електричного присмерку в холодне, дзвінке передрання. Гнаним підстреленим звіром кружляв по місту: глухими завулками, вуличками, обминаючи широкі проспекти й бульвари. Холод пронизував його тисячами колючих голочок, не давав уповільнити ходу. “А що, коли піти на залізничний вокзал? - раптом зблиснуло в його голові. Він аж здивувався, чому не додумався до цього раніше. - Звідти й до тітки можна доїхати. І, мабуть, легше, ніж пароплавом… А ліпше повантажу день-два на вокзалі, зароблю на дорогу”.