- Виходить, ти маленький культик?

- Від сьогодні.

В квартирі Біланів - тихо, затишно. Старі, чорного дерева, меблі, м'які килими, із смаком підібрані картини. У шафі, на столиках - красиві дрібнички, котрі уінтимню-ють життя і скрашують його. Той затишок ніби огортає за плечі, спонукає до розмов спокійних, розважливих. А на столі вже пляшка, в якій проти вікна відсвічують червоними боками перчини. Господиня розставляє тарілки, подає страви. Вона метка і водночас не метушлива. Рухи її м'які і ніби аж ритмічні. І в очах, в обличчі - теж лагідність. Вона, здається, дрімає в кожній складочці її квітчастого плаття. Прокіп Гордійович пам'ятає Тоню ще з юнацьких літ. Вдвох з Сашком вони часто навідували гуртожиток педінституту. Там жила Сашкова землячка, а в одній з нею кімнаті - Тоня. Навідували настирливо, приходили навіть тоді, коли знали, що вдома тільки Тоня. Втрьох:

Тоня, Прокіп, Сашко - ходили в кіно, до театру. А потім одного разу сталося так, що для Прокопа не вистачило квитка. Він приходив ще кілька разів, Тоня зустрічала його не то вибачальним, не то журним усміхом. Але третього квитка не стачило назавжди. Тоня не була вельми гарною, але чимось вабила до себе, розмовляти з нею було легко, а дивитись у карі, ледь зжмурені очі - хороше. Ті очі світились хорошою людською ласкою, лагідністю.

Коли Олександр одружувався з Тонею, вона сиділа на вечорі поміж них двох. Для одного - навіки близька, для другого - навіки далека, їй, як здалося Прокопові, було трішки сумно.

Може, на злість, а може, з самолюбства вибрав він, перший лікар курсу, кандидат в аспірантуру Прокіп Холод, вогненну красуню Ольгу. Це було о тій порі, коли Прокіп вперше побачив, як зацвітає сон і як плаче солодкими сльозами хмільна від весняних соків береза. Тої весни аабрунькувалося і його серце. Може, й його вела та ж сила, що квіти сон та березу, хоч Прокопові здавалося, ніби він кохає Ольгу. Пам'ятає, як вперше привів її на вечірку до актового залу. Там була Тоня, був Сашко. Ольжині черевички перестукотіли всі інші. Ольжині штучні коралі на вабливій мармурової білизни шиї пригасили справжні. Хлопці ходили біля неї роєм, гули, немов джмелі погожої днини. Навіть Сашко те й знай припрошував й до танцю. Тоня ж опустила голову і весь вечір не підводила її. Заздро їй стало? Шкода Прокопа?

А чого його жаліти? Він мужньо ніс на своїх плечах Ольжину красу і примхи. Певніше, не ніс, а на перших кілометрах подружнього шляху пожбурив до дідька.

Чи знав про його любов до Тоні Сашко? Чи знала Тоня? Либонь, Білан просто гадав, що Прокіп ходив з ним і Тонею від нудьги або ж з невеликого захоплення, котре втопилося в веселій весільній музиці. Тоня ж… Прокіп певен - Тоня здогадувалась про все. Жінки ловлять порухи душі чуттями.

Все те поросло густою травою. І він тільки іноді, в спогаді, бачить білий щирець, бачить давні дні.

Їсти не хотілося. Холод не клав виделки, тільки щоб не образити господарів. Олександр Кіндратович помітив те, наповнив чарки.

- Може, і йому крапельку? - вказав поглядом на Олега.

- Він ще не куштував. А може, десь там, - хитнув головою вбік.

- Ну, Олег не такий, як оті, що в квітники цвіркають, - повів Холода розмовою на вулицю Білан. Згадка про недавню подію знову звузила злістю його очі. - Ще ж отаке: обскубане, в галанцях. І ти правду кажеш: ще говоритиме про любов, цілуватиметься.

Антоніна Михайлівна повела очима на дітей, але Олександр Кіндратович вдав, буцім не розуміє.

- В трамваї або ще десь, - казав далі. - Я оце нещодавно бачив: двоє отаких лизалося на площі, на виду у всіх. Тьху, гидота.

- А якщо по-справжньому кохає, - Олег здвигнув бровами, густо почервонів. - У нас у школі диспут був… І штани… Тепер такі у всіх, навіть у артистів.

Прокіп Гордійович пильним поглядом видивився на сина. Вперше той заговорив про любов, та ще й отак.

- Якщо вже на виду - то кохає не по-справжньому. А штани… Мода, сину, смикала за холоші моїх штанів за мій вік разів зо три. От пам'ятаю черевики… Колись у селах чоботарі шили тільки гостроносі. Міські джигуни брали за них нашого брата на висміхи. Просто тут треба, щоб не тільки гарно, а й зручно, практично.

- Ти гадаєш, за кого вони нас мають? - хитро примружився Олександр Кіндратович, радий, що розмова побігла такою стежкою. - За печерних жителів. Я чув, один отакий, як оце сьогодні, казав батькові: “Ти, пахан, темний, мов антрацит”. Отака їхня філософія: віджили, відстали.

- Ну, ви - вчені. - Олег кришив на кашу виделкою котлету, мішав з макаронами. - Але ж декотрі не розуміють… Хіба не нам летіти на Венеру, не нам обчислювати криву ракети. Тобто я не за себе…

- А певно, - перепинив Холод. Суперечка потягнула у вир і його. Він говорив запально і водночас не квапливо. Відчувалася багаторічна звичка викладача. - Але якщо виходити з цього, то ви повинні заздалегідь примиритися з тим, що ваші діти назовуть вас дурнями. Вони полетять на Сатурн, Уран, а може, й далі. Насправді ж… Дикун, котрий вперше доміркувався висікти іскру з каменя, такий же геніальний, як і винахідник ракети. Справа тільки, так би мовити, в сходинках, в загальному рівні людських знань. Тобто в тім, який здобули всі разом. Знань і рівня життя. Себто скільки коштує кілограм хліба й картоплі. Так от… Коли б сучасний творець ракети розрахував і збудував її, але не знав, що в світі є вогонь, він би поволік свою ракету на прийомний пункт металолому. Просто він мав попередників, котрі не дали згаснути іскрі отого дикуна. Кресало, запальничка, магнето, сопло ракетного двигуна… Отож і виходить, що дикун теж створив оцю ракету. А поміж ним і сучасним Головним конструктором, опріч Архімеда і Ціолковського, ще стоять Дедал та Ікар, килим-літак, суспільна мрія людства. І мудрі люди в майбутньому не забудуть і Головного конструктора і килима-літака.

Холод не боявся, що син не зрозуміє його. Дома вони часто ведуть словесні герці. Це син зрозуміє. А от чи зрозуміє інше?… Та й говорив так Олег вперше. Професорові здалося, що й не з своїх думок.

- Нам, коли хочуть нас налаяти, - впала в розмову Ліля, -кажуть: ви не бачили смаленого вовка. Чи знаєте, мовляв, що таке голод, що таке бомбардування? Неначе це заслуга тих, котрі знають.

- Це ти, Лілю, правильно, - пристав на її слова Прокіп Гордійович. Але одразу ж і заперечив. - Ти випустила ще одне-працю. Чи відомо вам, що таке праця? Ще ні. І це таки не ваша провина. Але вам треба прагнути пізнати. Дикун працював, бо він помер би з голоду. Кріпак теж. А для нас праця: щоб заробити на життя і щоб не виродитись духовно. Праця - це один з суспільних запобіжників, так само, як пошана до старості, як приховування од сторонніх своїх почуттів. Розумієш, це так… - Але думка його прямувала до іншого. В подиві помітив, що моралізує, а не сперечається. -…Ніби потреба нам, дідам, поговорити і повчити вас, - скінчив словесне коло.

Вони вже пообідали. Холод подякував господарям, дістав цигарки, прочинив двері на балкон. Одразу ж слідом за ним шмигнув туди і Олег. Певно, він давно шукав нагоди побути наодинці з батьком. Якусь хвилю стояли мовчки. Ген, за далекими дахами, ще догоряв обкурений сивими приміськими димами багрянець, а тут, під балконом, вже зовсім затемрілось, машини, що бралися по бру-кованому підгір'ю, вже увімкнули сигнальні вогні.

- Тат… - діткнувся рукою батькового ліктя Олег. - Дай три карбованці.

- Три? Навіщо.

- Книжку хочу… “Життя в мовчанні”. Про океан. І в кіно підемо. Морозиво… Мені вже просто незручно. Все інші частують.

Холод дістав гроші. Але син не поспішав шаснути з ними на вулицю.

- Тат… Я хотів тобі сказати… Сьогодні до мене приходив Вітя з колишнього нашого десятого “А”. Його батько стоїть в черзі на машину, але хоче виписатись, не вистачає грошей. То, може, ми… Наша “Побєда” от-от розсиплеться вдрузки.

- Ти, мабуть, знайшов акредитив на чотири тисячі карбованців? - мовив Прокіп Гордійович, все так само не повертаючи голови.

- Ну, хіба в нас… - І раптом: - Тату, куди ти діваєш гроші?