- Правду скажи!

Холод збагнув - хвилина ця не звична для них. Це вже не просто словесна змага. “А справді, що я бачу? Оте?…” Повагавшись мить, ступив на плав.

- Ти, мабуть, не повіриш… Ну, як би тобі… Мені завжди в останню хвилину допомагали люди. Маленькі, як ми звикли називати, - звичайні люди. Хоч звідки знати, хто з нас звичайніший. Так от: подихав я з голоду під Керчю, солдат розламав навпіл окрайця. Це був весь його запас. Замерзав у сорок третьому в ямі за колючим дротом, один чоловік пересунув мене на своє місце біля вогню. Часто, коли я дивлюся на розпластану на операційнім столі людину, я бачу когось із них. Я їм… Нехай це таки й високий штиль… Ще не віддав за тепло, за хліб, за життя. - Прокіп Гордійович помовчав, запалив цигарку. - А визнання? Кому не кортить вхопити цього пирога. Я теж гризонув би його. Тільки боюсь, щоб не попався гіркий шмат. Слава - любка вельми зваблива. Штовхає тебе в конфлікт з переконаннями інших людей, а часом і власними. Коли чоловік чогось доп'яв, вже власна персона і життя видаються йому ой якими значимими. Коли б згинув він - світ перевернувся б. А доля в його уяві - це дівчинка на побігеньках, секретарка. Може, вона й справді секретарка. Бо сьогодні ота свічка, про яку оце ми, світить одному, а завтра іншому. А час приспів такий, що свічку вже треба замінити прожектором. Та ще й таким, який би однаково освітлював і трибуну, й зал.

- То, може, я й хочу засвітити його. Для себе і для інших. Хіба не маю права? Права хоч помріяти засвітити. Як ото у когось з полководців: кожен солдат повинен носити в своїй похідній торбині маршальський жезл.

- Жезл… Мені здається, не треба про нього думати. Не дозволяти собі думати. Заборонити. Думати про те, як виграти бій. І вже інші-тобі - жезл. Та й знову ж, хто зна, чи й він принесе щастя. Тимофій, сторож, он каже:

в мене щастя в мітлі. Плювати на все, вдовольнятись зарплатою та сонцем і не робити нікому капостей. А це таки щастя - не чинити зла.

- Мало його вчинено. - Олександр Кіндратович встав, пройшов по кабінету, розганяючи втому кволим потиском рук. Йому кортить сперечатися з Холодом, він завше умисно дратує його, підкидає запитання, немов гарячі голки. Такі розмови ведуть не день і не два, з тих літ, коли доля знову привела їх на один шлях. Колись, за студентських літ, пригадує Білан, вони розмовляли, інакше. Молодість не вміє філософствувати не лише за браком знань, а й за браком часу. В неї його забирають любов, дружба, а все те, що сплило на думку у вільну хвилину, одразу ж оголошується відкриттям. Щоправда, Холод і тоді був схильний до всяких мудрувань. Біланові чомусь здається, Що зараз той сушить собі голову якоюсь філософською проблемою, але криється з нею з непевності чи побоюючись глузу. Олександрові Кіндратовичу спливають на згадку дні їхньої юності, і йому знову кортить побігти розмовою легко, прудко, як у ті дні.

- Пам'ятаєш ювілей академіка Беца? - сказав він. - Ми, аспіранти, проводили старого додому. І теж в отакім плані заговорили. Пригадуєш, що Бец відповів? “Ви думаєте, щастя-титули, посада, ступені? Я б і'х віддав усі оптом за першу шлюбну ніч”. - Білан засміявся, але якось невесело. Знову сів на стілець, запитав ніби байдуже, а насправді неспокійно:

- От ти. Був по-справжньому коли-небудь щасливим?

- Часто. І зараз. Скажімо, коли лягаю спати. Поки засну.

- Жартуєш. А я справді… По-твоєму, щастя існує в чистому вигляді, як радій? А я таки певен-воно в отій свічці. Хоч, звичайно, кожна людина на якомусь відтинку шляху буває щасливою. А більше вона - нещасна. Нам завжди здається, що щастя приарканив собі інший. В світі найчастіше справжнім щасливцем почуває себе дурень. Чи не так? Розумний, хоч і досягнув чогось, прагне більшого. Щастя - це лише вволене бажання. А тому, що немає межі бажанням, немає й щастя. Життя - довжелезна путь. Позначено на ньому лише кінцевий пункт. Один до нього добувається поїздом, другий - возом, третій іде пішки. Та й у поїзді яке випаде місце: в м'якому, купейному чи безплацкартному вагоні. Отож всі й поспішають захопити в м'якому.

- А м'який заколихує на сон. Сам же сказав: прекрасне те, чого не досяг. А досягнеш, коли прагнеш, коли маєш сумніви, коли щоразу починаєш, немов від початку. Не чим їхати, а до чого. Яка перед тобою мета. Один весь вік засіває ниву, чекає на врожай, другий жениться, третій лежить на печі, поклавши ноги на комин. Коли б це з моєї волі, - казав він далі по паузі, - я звелів би створити комісію, яка кожну робітну людину хоч один раз приводила б до великої радості. Комісія вивчала б людину і наділяла її радістю. Одному, може, достатньо кількох рядків у газеті, а над щастям іншого, сливе, довелося б поміркувати. Але треба поставити людину на центр уваги. І побачити, що з неї буде. Вона неодмінно мусить розкритися.

- Вона й буває один раз посеред уваги. На весіллі.

- Тоді вже двічі. Ще на похороні. Холод підвівся, сховав до кишені цигарки. Вів словесну змагу з Біланом, а сам ловив себе на тому, що в такий спосіб зволікає неприємну розмову. А вона муляє, як гострий цвях у чоботі подорожнього.

Вагання стомило Прокопа Гордійовича. “Сашко знервований операцією. Потім. Подивимося ще… А він і сам, либонь, почуває каяття. Недарма заговорив про таке”, - знайшов заспокійливе рішення.

- Забалакались ми, - мовив уголос. - Піду я.

- Може, ходімо зі мною. В мене сьогодні ніби маленький ювілей - десята операція. Володя там буде…

- Вже пообіцяв на інше торжество. Місцевого значення. Іменини.

- Клавині?

Холод ствердно хитнув головою.

- Я вже й так припізнився. А ще треба забігти додому переодягтися.

- Кудись в ресторан?

- В “Поплавок”, мабуть. На воду.

- Ох, на воду, - підвівся й собі Білан, звільна взяв капелюха. - Коли ми з тобою виберемось на Дніпро? Мої вудки вже павуки обснували.

Холод наморщив чоло, щось пригадуючи.

- Може, в неділю? Згода-злагода?

- Коли б то цю злагоду та ніщо не перебило.

* * *

Звичайно, Клава ще й не починала збиратись. Прокіп Гордійович вже давно звик до такої жіночої пунктуальності, гортав у кутку журнали, перевівши червоненьку стрілку Клавиного будильника на п'ять поділок вперед.

- Вже вивірений час, - сказав з посмішкою. Холод не поспішав і сам. Однак їх ніхто не чекає. Звичайно, міг би згодитись на Біланове запрошення, але Клава туди не піде. І не тільки тому, що їхнє право йти під руку не скріплено загсівською печаткою. Там збирається чоловіча компанія з нудними, як на неї, лікарняними розмовами і завеликою чаркою.

Знайомство його з цією жінкою склалося давно. Колись хотіли одружитись, але Клаві не давав розлучення чоловік, артист, що за життя зіграв по-справжньому лише одну роль - гіркого п'яниці. А потім… Потім, коли чоловік таки дав розлучення, вони обоє якось враз поглянули на дітей, - у Клави росла дівчинка, - і побачили, як далеко ті відсунули їхню молодість. За цей час обоє оббулися, обзвичаїлися і не почували незручності такого становища.

А що хтось там примружить на них солоденько хитре око, кахикне в кулак - намагалися не помічати.

- Я зібралася.

Тої миті задзвонив будильник. Обоє засміялися. В отакому жартівливому настрої Прокіп Гордійович прийшов і до ресторану. Дорогою смішив Клаву, йому подобалося, як вона сміється, як заплющує очі, покусує повні, ледь підфарбовані губи. Ні, Клава не була легкосмішкою, і, може, тому, що йому нечасто вдавалося вивести з рівноваги строгу “директоршу школи”, він і докладав стільки зусиль.

- Бачиш, бульдог хазяїна повів. - І було в тому обличчі щось справді тупе, бульдоже, а натомість собака дивився осмисленими, розумними очима. - Пес за нього й дисертацію на машинці клацає.

Мабуть, це негарно, що кепкував з зустрічних, але він так само кепкував з себе, і Клані було весело. Обоє вже “настроїлись” на таку хвилю і почували, що вечір їм спливе радістю.