Привали були короткі, і після них ще тяжче було вставати, всі кістки розламувало, сон склеплював очі. Ідучи далі, спали на ходу, заточувались, носами клювали в спини переднім.

Сонце вранішнє застало їх у болотах якихось. Наступали, відступали, форсували водяні перепони.

- «Де живеш, куличе?» - чути й тут було голос Дробахи, і сам він собі відповідав: - «У болоті».-«В ньому ж погано?» - «А я привик».

- З цих боліт, - озирався довкола Духнович, ѕ ще, мабуть, доісторичні пращури наші воду пили, динозаври та мамонти тут водились, а тепер ми їм прийшли на зміну.

Одна вода кінчалась, починалася друга.

- Скидай чоботи!

Поскидавши чоботи, піднявши зброю над головами, брели кудись за своїми командирами, розполохуючи водяне птаство, обережно ступаючи по дну, щоб не наколотись у воді на шпичаки поламаних очеретів.

До табору повернулись, коли вже пора було обідати. Але й їсти не хотілось - хотілося спати, спати. Сяк так попоївши, похитуючись від втоми, дотяглися до наметів, попадали на матраци і - як убиті. За кілька хвилин уже весь табір зморено спав, крім вартових під грибками.

А за якісь півгодини їх, вимордуваних нічним походом, уже знову будила табірна сурма. Аж не вірилось, що це не сниться, що це справді вона сурмить, так це було жорстоко після безсонної, до краю напруженої ночі. Але звук сурми будив, згонив, віщував якесь нове випробування. Схоплювались, на ходу затягали пояси і ще зі сном у очах бігли напівсліпі до пірамід, розхапували зброю.

Наказ цього разу був незвичайний: брати з собою все, матраци й подушки порозпорювати, повитрушувати, поздавати на склад.

Досі такого не було.

І на обличчях у командирів вловлювалося щось нове, таке, що свідчило про незвичайність цих хвилин, і сурмач грав тривогу якось особливо, ніби з трепетом сердечним сурмив її.

Навіть тих, що були в нарядах, стояли на постах, зараз було повернуто в батальйон, і вони зайняли своє місце в строю.

Рота за ротою виходять з табору. Без розмов. Без розпитувань. Гвинтівки, ручні й станкові кулемети, вся записана за батальйоном зброя вже на плечах у курсантів, і разом зі зброєю виносять вони з табору і якусь важкість на душах, нову, досі ще не звідану тривожність.

- Ось коли б я хотів, щоб дівчата були тут, - неголосно сказав на ходу Лагутін до Богдана.

Але дівчат сьогодні не було. Були зелені дерева, під якими вони вчора стояли, був закушпелений шлях, яким дівчата звідси пішли…

Уже на чималій відстані від табору хлопці помітили, що Духнович чогось пришкандибує.

- Змулив? - запитав Гущин, його сусід зліва.

- Та ні. Вранці, як брів, ногу очеретиною проколов.

- Там міг і на іржавий цвях напоротись, - зауважив Мороз. - Просто біля мене Іванов дошку з іржавими цвяхами з води витяг.

- Ні, я не цвяхом, я очеретиною, - мовби виправдувався Духнович.

Гущин і Мороз запропонували взяти частину його спорядження, але він одмовився:

- Ні, я сам, сам… Кожному своє.

Попереду серед відкритого, розімлілого під спекою поля вже видно було їм оазис залізничної станції і довжелезний ешелон червоних товарних вагонів, загнаних на запасну колію, майже в степ. Сумніви тепер розвіялись: для них. Вагони подано їм. Щоправда, ешелон був ще без паровоза, стояв на запасній, але вже стояв, чекав. Наказано було розташуватись вподовж ешелону і ждати розпорядження. Мабуть, поки подадуть паровоз.

Куди ж повезуть? На яку ділянку фронту їх кинуть? Це тепер цікавило найбільше. В таборі тільки й мріяли, щоб швидше на фронт, а тепер, коли діждались відправки, стало наче й жаль розлучатися з табором, покидати звичне життя, на зміну якому прийде інше, невідоме, сповнене небезпек.

Розташувавшись повзводно, сидять купами вподовж усього ешелону, навпроти своїх вагонів, ведуть тягучі розмови.

- Десь, видно, прорив, якщо нас так несподівано піднято.

- Раніш чи пізніш це мусило статись.

- То хай краще буде раніше.

Біля Духновича, якому Степура саме перев'язував ногу, зібрався цілий гурт істориків. Нога на підошві розчервонілась, помітно підпухла. Духновичу аж трохи соромно було перед товаришами за цю свою таку недоречну зараз болячку.

- Даруйте, що трохи порушуватиму стрункість ваших лав, - каже він і, морщачись від болю, береться натягувати чобіт. - По можливості намагатимусь не шкандибати.

- Нічого, Байрон теж накульгував, - зауважив Дробаха, розлігшись на траві. - Правда, над Байроном помкомвзводу не було.

- З цим нічого жартувати, - хмуро кинув Колосовський, дивлячись, як Духнович, стинаючи зуби від болю, повільно втискує в чобіт хвору ногу. - Може, фельдшера покликати?

- До фронту заживе, - взувшись нарешті, махнув рукою Духнович. - А то що таке біле? - бажаючи перевести мову на інше, глянув він у бік поля.

ѕ О, тільки тепер помітив? - охоче відгукнувся Степура. - То ж гречки цвітуть… Це їм вистачить цвісти на все літо. Все перецвітуть, - і в голосі його забринів смуток.

Небо над гречками було синє, високе, ніде ні хмариночки. В прозорій далечі блищить будинками Чугуїв на горі, над Дінцем. Дерева табору ледве видніють на обрії темно-синьою смугою. І ті дерева, і білий розлив гречок, і спориш, на якому лежать, такий м'який, теплий, ласкавий, - все здавалось тепер якимось рідним, все це жаль було покидати.

Мовби подобрішали всі. Чи то від гречок оцих подобрішали, від полів та від неба, чи від того, що їх ждало і де вони будуть в усьому разом.

Навіть Гладун, що в таборі не допускав ніякого панібратства і міг за це хоч кого скрутити залізом статутів у баранячий ріг, тепер підійшов до хлопців подобрілий, упокорений і, мовби шукаючи біля них захисту від чогось і підтримки, присів, загомонів душевно:

- Так що ж - прощай, табір?

- Прощай…

Колосовський дивився на порожню дорогу, що зривалась де-не-де пилюкою вихорців між розімлілими гречками, і здавалось, ніби він жде, що от-от з'явиться звідти хтось, із-за марева, із-за білих гречок…

Дехто почав уже й дрімати, пригрітий сонцем на ласкавій споришевій постелі, а Дробаха, вставши з гурту, пішов ходити побіля вагонів, заглядав, примірявся.

- 3 нарами, чистенькі, - погукував звідти, - тільки цокотітимуть!

Глава 14

Цокочуть колесами вагони.

Те, що було миром, зостається позаду. Попереду - невідомі випробування, з невідомим для кожного жеребом - кому який випаде: тому - блискавична смерть у першій атаці, тому - лаври бойової слави, тому - похмура одіссея концтаборів, кремаційні печі фашистських фабрик смерті… Але це потім, потім. Зараз вони ще про це не мають уявлення, зараз у них лише готовність в серцях - пройти все дантове пекло війни, перепинити шлях новітнім ордам чінгісхановим, що не з луками, не з стрілами - з гримучою сталлю на землі і в небі насуваються на рідний край.

Куди везуть? Цього їм не кажуть. Де стрінуться з ворогом? Про це можуть висловлювати лише різні догадки.

Локомотив нестримно несе їх уперед.

Вороний їхній кінь на червоних колесах.

Вже у вагонах, коли ешелон рушив, курсантів оформляли по-фронтовому. Їм видавали наспіх заготовані довідки про те, що відправляються на фронт курсантами-політбійцями, а разом з курсантською довідкою кожному вручали ще одну річ: схожу на жолудь, чорну пластмасову закрутку-медальйон, що його пізніше буде названо «медальйоном смерті». Кожному належало вкласти в цей медальйон маленький пацірець - власноручно заповнену найкоротшу в житті анкету: хто ти і куди сповістити, коли тебе найдуть.

Написавши, що треба, туго закрутивши медальйони, мовчки ховали їх у маленькі, спеціально призначені для цього кишеньки спереду штанів біля пояса.

Коли студбатівцям роздавали довідки та медальйони, було раптом виявлено, що досі в багатьох із них є при собі ще й студентські квитки, і матрикули, і навіть цивільні їхні по різних міліціях видані паспорти.

- Багаті ж ви, - сказав комісар Лещенко, для якого це було, видно, несподіванкою.