З годину, мабуть, отак здригалося небо, бушувала гроза, а тоді нарешті відгриміло, відблискало, і тільки зосталась темрява і лив, лив дощ. Немає неба, ніде ні зірки, тільки темрява й хаос, і по всьому лісу - плюскотіння води. Справді ніби прорвалося небо. Чорний нічний дощ ллє й ллє, як у Ноєві часи, коли все потопив потопом.
Вартовий, коли почався дощ, дбайливо прикрив снаряди брезентом, а Духновичу й такої схованки не було. «Та хіба й не природно це? - думав він. - Снаряд зараз потрібніший, ніж ти, людина, вірніш - каліка з розбухлою ногою».
Дощ не вгавав. Вартовий, зрештою, запропонував Духновичу перебратися під брезент, але він вирішив терпіти, киснути до кінця. Зіщулився в самій гімнастьорці і кис, кис ще більше, ніж пеньок, на якому він сидів під кущем. Мав при собі шинелю в скатці, але не догадавсь її розкрутити. Як скрутив її ще в таборі з допомогою і за вказівкою Гладуна, так і зараз тримав на собі скрученою в туге, повстяне, наскрізь набрякле водою ярмо. Вода ручаями стікала з гілок йому за комір, він уже промок до нитки, але, не ховаючись, знаходячи навіть якусь відраду в тому, як природа знущається з нього, закоцюбло, беззахисне горбився на тому ж пеньку, де його посадили артилеристи. Виставив на дощ ногу, налиту болем, і, поникнувши над нею, все думав. Справді, що цей дощ, що пітьма, коли в темряву поринула вся планета. Фашистська ніч огорнула Європу, хвиля вандалізму накочується все ближче, на дорогах Київщини валяються трупи, літаки вогнем поливають з неба людей. Рушиться, руйнується все, і нічим уже, здається, не поправити становища. Були мрії, були перспективи, а тепер війна зяє під ногами чорним бездонним проваллям.
«Та оце поступ? Оце прогрес? - саркастично звертався він до якогось уявного опонента. - Всього сто тисяч років тому похмурі неандертальці з низьким лобами виходили з своїх печер, озброєні примітивним кремінним знаряддям. Минуло, по суті, зовсім небагато часу, і людина здобула крила, піднялася в повітря, перетнула океани. Людина стала Гомером, стала Шекспіром, Дарвіним, Ціолковським… Богорівна! І ось тепер, на верховинах двадцятого століття, знову цей чорний, смердючий вибух дикунства, канібалізму. Високорозвинута, культурна нація раптом породжує армію бандитів, убивць. Планета в темряві. Одне за одним гаснуть міста. Ну, як тут бути оптимістом? Як вірити далі в те, чого ви нас вчили у своїх книгах, що навівали нам у світлих університетських аудиторіях?»
Перші споґади дитинства для Духновича - це батьків заставлений від підлоги й до стелі книгами кабінет, пізніше другою домівкою для нього стала міська Короленківська бібліотека. Як інші виростають серед степів та хлібів, так він виростав серед книг. Він вірив їм чистою вірою серця, і для нього Толстой і Горький, Роллан і Барбюс були не просто іменами, не корінцями на книгах, вони були для нього такими ж живими, реально відчутними, як батько, відомий у місті хірург, як Микола Ювеналійович, їхній університетський професор. Але сьогодні він був у такому глибокому розпачі, що і з ними, з найдорожчими своїми вчителями, йому важко було порозумітись. Зараз, коли він одірваний від товаришів, зостався отут напівкалікою в лісі серед апокаліптичного гуркоту горобиної ночі з її чорним дощем, він не здатен уже нічим і ніким захоплюватись, в сповнених відчаю думках він бачить лише, як все нищиться навкруги і всі сили людські, весь розум людський поставлені на службу цьому нищенню, і у власній душі його руйнується щось найдорожче, розсипається під ударами дійсності оте прекрасне, що було навіяне в душу книгами батьківської й Короленківської бібліотек. Вічний поступ, прогрес, рух людства по висхідній? Хотілося заперечити книгам, хотілося вступити в цинічну й злу полеміку з професорами, вражаючи їх силою фактів з оцієї снарядної кафедри, на яку його поставило цієї ночі життя.
Весь ліс шелестить дощем, зловлено темніє, сповнений невідомості, а він тут один, без товаришів, біля звалища боєприпасів… Канонада то вщухне, то загримить знов.
Машини возять і возять снаряди. Заскакують в ліс ще мовби частіше, і возії снарядів, оті мовчазні роботи війни, ще з більшою люттю кидаються вергати в кузов ящики. Його, Духновича, для них нема, нещасний оцей індивідуум для них не існує, про медсанбат уже йому й не згадують. І він, одначе, не міг навіть звинуватити їх у жорстокості, бо він не те що набрид їм, - вони його спавді-таки не помічають за своєю запеклою роботою. Він виявився просто зайвим у цьому величезному, безперервно діючому механізмі війни. Не вийшло з нього бійця. Не вийшло для вас захисника, Роллани, Барбюси й Горькі! А які мав пориви! Не тільки свою альма-матер, свій рідний університет і рідне місто з хмарочосом Держпрому, але й Акрополь в Афінах, і паризький Лувр, і Софію Київську, і німецьку готику - все, все він готовий був прикрити своїми грудьми, а чим кінчилось? Не воювавши, не спробувавши бою, сидить калікою в лісі під дощем біля купи снарядів, начинених смертю. У вирішальний час для великої справи він виявився непридатним, то для чого ж тоді жити? Для чого плутатись під ногами в тих, що вміють діяти, що знають кожен своє місце на арені війни?
Якби отам піймав десь кулю вдень, коли за їхнім грузовиком ганялися «месершміти» по шосе, то, певне, було б найкращим для нього виходом з цього тупика. Чи, може, самому собі пустити кулю в лоб з оцієї гвинтівки, яка ще ні разу й не вистрелила? Може, це справді вихід? Щоб раз назавжди кінчити і з цією ногою, і з душевними терзаннями, зникнути й не бути тягарем ні для кого! І хай зрозуміють товариші, хай не осудять за те, що він свою кулю, першу й останню, випустив не по ворогові, а по собі…
Машина знов набирає снаряди. Ось вона від'їхала, затріщавши деревом, пішла в гущавінь, як у печеру.
- Що, поранений?
Духнович аж кинувся. Ззаду нього стоїть під кущем хтось в напнутій плащ-палатці. Це, видно, новий вартовий, який тільки-но змінив попереднього. Духнович цього й не помітив.
- Поранений, га?
В голосі вартового бринять людяні нотки, теплі, співчутливі. Це, мабуть, тому, що він вважає Духновича пораненим. А він не поранений! Він передової й не нюхав! Він просто недовчений студент, що уявив себе воякою і що ганебно вибув із ладу, наколовшись на першу ж очеретину! Болотяна торішня очеретина зламала його, зробила його безпомічним і ні на що не придатним!
Про це Духнович так і сказав йому, коротко, нервово, з надривом.
Але вартовий, виявилось, мав на такі речі свій погляд:
- Як болить, то однаково болить, від чого б там не було: від кулі, чи від осколка, чи від нариву. Я знаю, як це воно, коли нариває. Ще малим коли був, корова одного разу на ногу наступила. Ніготь з великого пальця так і зчесала, довго наривало потім, ночами не спав…
Тихо вийшовши із-за куща, він уже стояв перед Духновичем, видно було гвинтівку в його руці, і чути було, як дощ плюскотить по його нахалабудженій плащ-палатці. Присвітивши ліхтариком, він нахилився:
- Ану, покажи, що там у тебе…
Духнович розмотав мокре ганчір'я з ноги.
- Ого, рознесло, - сказав артилерист і покрутив головою. - Знаєш що, товаришу, давай я тобі проколю:воно вже визріло.
Духновичу змигнули перед очима батькові ланцети, блискучі, добре дезинфіковані хірургічні інструменти.
- Чим же ви проколете?
- Найду чим. Ось хоч би й багнетом. Перед ним уже зблиснув багнет.
- Посвіти мені, - він передав ліхтарика Духновичу.
Світло ліхтарика вихопила з темряви щетинисте мокре обличчя, грубі руки, що саме знімали багнет з гвинтівки, освітило полу плащ-палатки, якоїсь рябої, не нашої.
- Німецька?
- Їхня. На тому тижні взята.
Присівши, він затиснув хвору ногу Духновича коліньми, наче коваль, що збирається розчищати кінське копито, і не встиг Духнович схаменутись, як уже щось там чикнуло, потекло, а він, цей доброволець-хірург, все ще не випускаючи ноги, тримаючи її, як в лещатах, обережно, але міцно видавлював своїми твердими пальцями гній із рани; разом з гноєм вичавлював і весь біль з організму. Як йому полегшало одразу! Духнович ніби на світ народився. Хотілось плакати від вдячності, хотілось поцілувати оті грубі солдатські руки, що так допомогли йому.