А з тилу в напрямку до передової знов ішли маршовики, рухались розтягнутими колонами; командири, що вели їх, не дозволяли порушувати рядів, і лише один якийсь брів понад дорогою окремо: це був Духнович.
В медсанбат він так і не попав. Після того як він трохи оклигав біля артилеристів, Духновичу здавалось просто злочином шукати притулку десь у медсанбаті.
Він вирішив будь-що розшукати своїх і робив це з упертістю, несподіваною навіть для себе самого.
І ось, здається, найшов, натрапив на сліди рідного свого студбату.
Вже в містечку, пробираючись кюветом попід садками, Духнович зустрів Гладуна. Це було приголомшливо. Гладун біг назустріч з сліпими від жаху очима, біг пригнувшись (хоча й не стріляли тут), неприродно виставивши вперед, мов тліючу головешку, свою поранену руку, товсто накудлану набряклим кров'ю ганчірям. Духновича вжахнув його вигляд, і в той же час він зрадів помкомвзводу розчулено, щиро. Помкомвзводу тут, - значить, тут і студбат! І як він не натерпівся від Гладуна в таборі, все він зараз прощав йому і ладен був кинутись йому на шию, як братові!
- Товаришу командир!
Гладун зупинився перед ним запирханий, якийсь зацькований, з дрижачими поблідлими губами. Невідомо навіть, чи впізнав він Духновича, бо в здичавлених очах його зараз горіло одне:
- Грузовиків не зустрічав? Грузовиків з пораненими, га? Мене ось теж поранено, осколком поранено! - забелькотав він, витягуючи Духновичу напоказ свою замотану в закривавлене ганчір'я руку. - В нас тут таке робилось сьогодні, таке! - продовжував він, злякано роззираючись і переходячи на довірливий тон. - Дев'ятий серед білого дня на кулемети погнав! Третьої роти, вважай, половини нема. Ще одна-дві такі атаки - і всім нам хана. Тільки той і врятується, хто поранений! Так грузовиків там з нашими не зустрічав?
Духнович все дивився, як кров з Гладунового ганчір'я скапує й скапує під ноги.
- А як думаєш, будуть? - аж на шепіт перейшов Гладун. - Кажуть, що в лещатах уже ми, що Умань і Білу Церкву німець захопив, а це ж тут ось, близько.
Духнович дивився на нього й не впізнавав свого помкомвзводу. Гроза студбатівців, та чи це ж він стоїть зараз перед Духновичем в образі цієї спотвореної жахом, зацькованої людини? Так ось як тут, ось що тут робить з людьми війна?
Для Гладуна Духнович зараз мовби не існував. Для нього зосталося непоміченим, що це ж стоїть перед ним його курсант і на ньому все, як у таборі, по формі, ціле-цілісіньке, ніде не розгублене: і протигаз у сумці, що їх інші вже покидали, і скляна фляжка в чохлі, що їх інші вже потовкли, - все ніби спеціально збережене, щоб втішити Гладуна, який все це недавно йому видавав і позаписував у свій формуляр. Але зараз Гладун був до всього цього сліпий. Весь світ зійшовся йому лише на пораненій своїй руці, на жовтих з кігтистими нігтями пальцях, що дублено стирчали з намотаного сяк-так кривавого ганчір'я, яке він тримав перед собою, мов найдорогоцінніший скарб життя.
- Тепер усе, - шепотів він. - Тепер тут усі ваші атаки без мене.
Був би він огидний зараз Духновичу з оцим тваринним страхом за своє життя, якби не оті краплі крові, краплі свіжої людської крові, що скапують повільно з його ганчір'я в кювет на бур'янину.
Десь далеко застрочив кулемет, і Гладуна аж пересмикнуло судорожно:
- Ну, я побіг!
Але Духнович затримав його:
- Стривайте, де ж наші? Студбат наш де?
- Прямо і прямо, їх не минеш, - забелькотав Гладун скоромовкою і, вже залишаючи Духновича, на мить затримався на ньому поглядом, мовби тільки зараз збагнув, кого бачить перед собою. - Ми думали, ти за Дніпром уже десь, у лазареті на білих подушках, а воно не вийшло, га?
І, втягши голову в плечі, пригнувшись, він чкурнув кудись у садки.
Духнович ще деякий час постояв тут, похнюплено розглядаючи закапану Гладуповою кров'ю бур'янину. Потім поправив на собі скатку, підтягнув на плечі ремінь гвинтівки і закульгав своєю дорогою далі.
Студбатівці перші помітили його. Було надвечірнє затишшя, і вони, повистромлявши голови з окопів, ще здалеку загледіли, як біля шосе попід садками пробирається хтось разюче схожий на їхнього Духновича. Єй же єй, то він клигав, то брів воювати їхній факультетський Сковорода! Це було майже неймовірно - побачити Духновича тут, на передовій, коли вважалося що він для війни уже списаний, неіснуючий. Але це таки був він, рудий та ластуватий їхній Духнович, це таки він, сутулячись, ішов назустріч війні, по-журавлиному витягши вперед свою руду хрящувату шию, що, здається, ледь-ледь тримала на собі вагу сталевої каски.
- Ей! Курсанте Духнович!
Духнович розгублено озирнувся, не одразу второпавши, звідки це голос.
- Сюди давай! - гучно подав йому з окопу голос Степура, і Духнович, не згинаючись, мов і не на війні, в повний зріст почалапав через картоплі на Степурин окоп.
- Пригнись! Пригнись, йолопе! - загукали йому якісь уже незнайомі голоси. - Це тобі не в тилу. Тут одразу причастить!
Підгійкуваний криками, він поспішив спуститись до Степури в окоп.
- Де ти взявсь? - зраділо розглядав Степура товариша, його ластувате, розчервоніле від ходьби обличчя. - Як нога?
- В порядку. Народна медицина допомогла.
- Не вже знахарка якась підлікувала?
- Ні, артилерист багнетом проколов. Прооперував у справжніх, так би мовити, польових умовах… А тоді ще й зілля якогось приклав…
З ближчих окопів позлазились свої університетчики - позаросталі, замурзані, тільки очі блищать. Помітно схудли всі, в Мороза аж вилиці випирають. Облігши окоп, хлопці розглядали Духновича та його курсантську амуніцію, що була на ньому в такому зразковому порядку.
- Гладун би похвалив.
- А я його щойно зустрів. Поранений біг.
- Поранений? Хіба й він наступав? - Степура здивовано глянув на Мороза та Підмогильного, що лежали біля окопу.
- Не знаю, - сказав Мороз. - В усякому разі, серед тих, що йшли першими, його не видно було.
- Зате наш Спартак сьогодні героєм показав себе, - озвався Підмогильний. - Першим в атаку пішов, кров'ю довів, що слово в нього не розходиться з ділом.
- Що в нас тут робилося!… Добре, що ти й не застав, - схвильовано почав розповідати Духновичу Степура. - Бачиш ото купи тіл на мосту? Якби не комісар Лещенко, то, мабуть, і ми вже там лежали б.
- Дев'ятий тут такий над нами є, просто самодур якийсь, - заговорив Мороз, а Лагутін, що в цей час саме підповз до них із картоплиння, поправив голосно:
- Вважайте, що зірка Дев'ятого закотилась.
Хлопці глянули на Лагутіна з подивом.
- Що ти хочеш цим сказати?
- Те, що сказав. Я тільки оце з перев'язочного, відправляв Яланського з геофаку, - він сам не добрався б, - і якраз при мені на Дев'ятого корпусний комісар налетів. Ох, давав йому за цю безглузду атаку… Так що Дев'ятий своє, здається, уже відкомандував.
- Але тих не піднімеш, - глянув у бік мосту Степура.
- Аспіранта Чорного вбило, літфаківця Скибу здорово покалічило, - глухо розповідав Духновичеві Підмогильний.
- А Дробаху ми втратили ще того ж дня, як ти відстав, - сказав Мороз. - В житах серед відкритого поля накрило нас. Там і могилу ми насипали Дробасі.
Все, що він чув, було таке неймовірне, жахливе, що майже не сприймалося Духновичем як реальність.
- Де ж це Богдан, що не видно? - з тривогою запитав він і помітив, як хлопці - й до того не веселі - ще більше спохмурніли.
- Богдан там, - кивнув Степура за Рось. - Ще вночі пішов у розвідку й досі нема.
Степура стояв в окопі понурений, і хлопці, нависаючи касками над окопом, теж мовчали похмуро.
- Ану що за зборисько там? - почувся різкий пронизливий голос командира роти десь із-за яблунь. - Марш по окопах!
За хвилину Степура з Духновичем зостались самі.
- Нічим тебе й пригостити, - заклопотався, нишпорячи в окопі, Степура. - На ось хоч цукру пожуй.
Витягши з ніші, він подав Духновичу казанок, повнісінький жовтуватого вологого цукру піску. Духнович, присівши, почав слухняно жувати. Степура тим часом показував йому своє немудре окопне господарство.